Матері, які йдуть від дітей. Чому вони це роблять, а суспільство їм не пробачає

Звільнитися з роботи, яка не подобається, поїхати з міста, яке не відповідає потребам, припинити стосунки, коли минуло кохання - протягом останніх десятиліть західне суспільство підтримує жінок, які роблять такий вибір. Але як щодо того, якщо жінка вирішить залишити своїх дітей?

Попри покращення ситуації з гендерною рівністю у суспільстві, матерів, які ухвалюють важке рішення жити окремо від своїх дітей, зазвичай критикують.

"Навіть якщо обоє з батьків роблять блискучу кар'єру, виховуючи щасливих, здорових дітей, якщо вони живуть окремо від матері, жінок все одно зневажають", - каже Мелісса, яка живе за півтори години їзди від своїх двох дітей та є організаторкою групи підтримки для жінок у схожих ситуаціях.

"Про [цих] матерів говорять так, ніби вони неповноцінні, ніби щось глибоко всередині у них зламано", - додає вона.

Фільм Netflix "Втрачена донька", який вийшов минулого року, пролив світло на проблему матерів, які живуть окремо від своїх дітей. У фільмі, знятому за мотивами однойменного роману Єлени Ферранте, акторка Олівія Коулман грає роль матері, яка залишає дітей із чоловіком на три роки, щоб досягти своїх кар'єрних цілей. І вона сама, й інші вважають її рішення егоїстичним, що контрастує з іншим героєм цього фільму, який також залишив своїх дітей, але не стикнувся з таким осудом.

Хоча в реальному житті протягом століть було безліч прикладів того, що дітей кидали батьки будь-якої статі, є неофіційні дані, які свідчать про те, що останнім часом зростає саме кількість матерів, які залишають дітей.

Мелісса каже, що в онлайн-групі підтримки, якою вона керує, сотні учасниць - і ця кількість неухильно зростає. Водночас психотерапевти, серед яких Ренні Сінгх, представник Ради психотерапії Великої Британії (UKCP), кажуть, що також помічають "незначне збільшення" кількості матерів, які вирішують відмовитися від життя разом із дітьми.

Дані з Великої Британії та США також свідчать про збільшення кількості сімей з батьком-одинаком, хоча вони не уточнюють, чи такі діти все ж проводять значну частину часу з матерями.

Якими б не були цифри, ситуація, коли сім'ю залишають жінки, а не чоловіки, досі викликає багато дискусій у західних культурах. Наприклад, згаданий фільм "Втрачена донька" порушує питання: чи це мати покинула доньку - чи, навпаки, сама мати є "загубленою", адже така поведінка продовжує викликати суспільний осуд. Хоча так не мало б бути, враховуючи величезну суспільну та медійну підтримку гендерної рівності в інших сферах життя.

"Змішані сім'ї, одностатеві батьки - ми прийняли це більшою мірою, ніж працюючих матерів, які виховують дітей на відстані", - каже Том Б'юкенен, професор соціології в університеті Маунт-Роял у Калгарі, Канада.

Але, кажуть експерти, найближчим часом це навряд чи зміниться.

Чому матері йдуть з дому

Вчені та терапевти, які спостерігають "незначне збільшення" кількості матерів, що вирішують жити окремо від дітей, кажуть, що для такого рішення може бути багато причин.

Дехто їде на роботу або навчання до інших міст - або після розлучення із батьком дітей, або зберігаючи із ним стосунки.

"Часи змінилися достатньо, щоб жінки почувалися комфортніше й мали право займатися власною кар'єрою та власними інтересами, - каже Сінгх, - навіть якщо це означає жити далеко від дому".

Інші жінки вирішують, що їхнім дітям буде краще залишитися з батьком після розлучення з практичних чи фінансових причин.

"Діти жили в чудовому домі на сільській фермі, вони навчалися в хороших школах і мали прекрасних друзів, - каже Мелісса. - Я не знала, як би я змогла забезпечити їм новий дім".

Після того, як вона залишила дітей з батьком, Мелісса змогла відновити свою кар'єру у ЗМІ та переїхати в дешевший район, ближче до своєї великої родини.

"Я також була дуже засмучений тим, що сталося в шлюбі, і мені потрібен був час, щоб відновитися", - каже жінка.

Бувають й інші випадки - коли матері залишають дім заради нових стосунків або в пошуку змін.

"Я почувалася у пастці, повністю в пастці ситуації, - каже Кеті, вчителька, яка залишила своїх п'ятьох дітей з батьком у 2018 році та переїхала в іншу частину Європи. - Я вийшла заміж, коли мені було 22 роки, я народила свою першу дитину в 25, а потім пішло "бум, бум, бум" - дитина за дитиною за дитиною. І хоча це було те, чого мені на той момент хотілося, я не відчуваю, що я могла робити хоч щось саме для себе".

Крім того, є матері, які тікають від токсичних стосунків. Для цієї групи залишити дітей може бути крайньою мірою - щоб подолати серйозні проблеми з психічним здоров'ям і продовжити жити.

Так сталося з Наталі з Австралії, яка занурилася у сильну депресію, коли жила за кордоном зі своїм колишнім чоловіком. Вона каже, що їхні стосунки були нездоровими, але він чудово піклувався про їхніх дітей, тож вона повернулася на батьківщину без них.

"У моїх дітей був батько та родина, які їх любили, впорядковане життя та дім. Я поїхала для того, щоб врятувати себе", - каже вона.

Сінгх вважає, що дедалі більше усвідомлення в суспільства важливості власного добробуту впливає на рішення матерів покинути сімейне гніздо - на відміну від попередніх поколінь, де жінки часто відчували, що мають миритися з домашніми проблемами. Наприклад, сучасні книги та подкасти про розлучення та увагу до себе можуть дати розраду та додати впевненості тим, хто ухвалив важке рішення жити окремо від своїх дітей.

Водночас Сінгх наголошує, що багато такої літератури існує лише через стереотипи про материнство.

"Якби суспільство було більш рівним і справедливим, тоді жінкам, можливо, не довелося б так покладатися на літературу, щоб почуватися комфортно. Я намагаюся допомагати жінкам стати сильнішими та впевненішими у своєму виборі", - каже вона.

Стійке тавро

Проте можливість піти не означає відсутність осуду. Жінки, особливо на Заході, досі стикаються з негативною реакцією з боку друзів, родини та суспільства, якщо ухвалюють нетрадиційне рішення жити окремо від дітей - якими б не були причини.

"Спільне для жінок у нашій онлайн-групі - те, наскільки вони були здивовані тими обмеженнями, які на них досі накладає суспільство", - каже Мелісса.

За її словами, навіть ті жінки, які живуть окремо від своїх дітей, щоб служити в армії чи навчатися в аспірантурі, розповідали про те, що їх "зневажали" за їхній вибір. Нові знайомі часто ставили їм питання на кшталт: "Як це - діти не живуть з вами?", "Що це за мати, яка не хоче бути з власними дітьми?" тощо.

"Ніби це простий вибір, який може зробити лише мати. Начебто батько взагалі не бере у цьому участі чи не несе відповідальності", - додає Мелісса.

За словами Сінгх, це значною мірою відбувається тому, що дискурси та очікування щодо материнства не змінювалися такими ж темпами, як прогрес щодо прав жінок в інших сферах. Іншими словами, від жінки досі очікують виконання ролі виховательки, незалежно від інших зовнішніх обставин.

"Існує тавро щодо того, що жінки відмовляються від своїх обов'язків і відповідальності, - каже вона. - Це багато в чому пов'язане з історією, культурною та гендерними стереотипами".

Вона зазначає, що цей наратив особливо поширений у західних індивідуалістичних культурах, на відміну від більш колективних суспільств.

"На Філіппінах чи в Індії жінки часто їдуть на заробітки в іншу країну і відправляють гроші додому, поки за їхніми дітьми доглядають бабусі й дідусі або інші родичі", - каже вона.

У західних культурах таврування жінок, які йдуть з дому заради стосунків чи змін в особистому житті, є часто навіть сильнішим, ніж тих, хто залишає дітей з практичних чи кар'єрних причин. Кеті каже, що багато її родичів не розмовляли з нею місяцями, хоча рішення про те, щоб її діти залишилися в сімейному домі, а не поїхали з нею, вона ухвалила спільно з їхнім батьком.

"Чоловік може так вчинити і не спілкуватися зі своєю дитиною, і це прийнятно", - каже Кеті.

"Але якщо це робить жінка - а я, між іншим, спілкуюся зі своїми дітьми - люди думають, що я погана мати, [що] я їх покинула. Я ж думала, що я роблю так, як буде краще для них", - каже вона й додає, що якби вона залишилася, її виснаження та нещастя лише посилилися б.

"На той момент я не усвідомлювала усіх наслідків, усього осуду, з яким доведеться зіткнутися", - додає вона.

Кеті каже, що навіть через чотири роки після переїзду деякі друзі та члени родини досі сприймають її як "погану матір" і звинувачують у будь-яких труднощах, з якими стикаються її діти.

Спілкування з новими друзями також не допомогло полегшити тягар - кілька людей, з якими вона зблизилася, віддалилися від неї, щойно дізналися про її минуле, тому тепер вона взагалі уникає говорити про своїх дітей.

"Це складно, тому що кожен день ти думаєш: "Насправді те, що я зробила, було дуже сміливим", а потім хтось зробить коментар, який змушує тебе думати, що ти найгірша людина в світі", - розповідає жінка.

Мелісса каже, що, мабуть, із найбільшим осудом стикаються жінки, яких змусило піти з дому домашнє насильство - навіть якщо вони вірять, що їхній колишній партнер не заподіє шкоди їхнім дітям.

"У випадку домашнього насильства жінки ледь лишаються живими, не кажучи вже про те, щоб не постраждало їхнє психічне здоров'я, - каже вона. - Тим не менш, цих матерів продовжують запитувати: "Як ти могла це зробити?" або "Чи діти нормально до цього поставилися?". Дуже рідко люди питають "Як ти?" чи "Ти в порядку?"".

Тягар матерів посилюють погляди на роль батька

Історично склалося так, що батьків, які залишають сімейний дім, набагато краще сприймають як у суспільстві, так і в масовій культурі, ніж матерів, які так чинять, погоджується Б'юкенен.

Він згадує пісню американського співака Брюса Спрінгстіна Hungry Heart, яка починається зі слів "У мене є дружина і діти в Балтіморі, Джек, я пішов покататися і ніколи не повернувся".

Частково таке сприйняття зумовлене суспільними стереотипами - традиційно вважали, що батько буде гірше піклуватися про дитину, ніж матір. Крім того, йдеться про цінність неоплачуваної домашньої роботи, як-от догляд за дітьми, у порівнянні з оплачуваною роботою, стверджує Б'юкенен.

Це підживлювало думку про те, що для чоловіків є прийнятним піти з дому, якщо вони допомагають грошима, тоді як у випадку жінки вважають, що вона таким чином відмовляється від домашніх обов'язків.

"Батьки-чоловіки частіше сприймають лише оплачувану ринкову роботу як "роботу". І поки це не зміниться, я думаю, зберігатиметься великий тиск на жінок", - стверджує він.

"Чоловікам потрібно кидати виклик уявленню про те, що вони - лише "годувальники", а не обов'язково "батьки"", - додає соціолог.

Водночас Б'юкенен вважає, що татусі, які покинули сім'ю, теж "не повністю позбавлені стигматизації" і все ж мають не найкращу репутацію. Однак він визнає, що існує "інший рівень стигматизації" жінок, які залишають свої сім'ї за таких обставин.

Сінгх додає, що соціальна стигма може навіть зіграти роль у тому, як на рішення матері поїхати з сімейного дому реагують діти. Вона працювала з багатьма дорослими клієнтами, які стали свідками батьківської невірності, і каже, що люди схильні засуджувати матерів, які пішли, суворіше, ніж батьків.

Любов на відстані

Наталі каже, що вона дуже близька зі своїми дітьми, вони спілкуються кілька разів на тиждень, регулярно переписуються і їздять один до одного.

"Час, який ми проводимо разом, чудовий і нормальний. Нам з ними дуже весело, і водночас я завжди готова допомогти їм з особистими проблемами чи домашніми завданнями", - каже жінка.

Натомість Кеті визнає, що їй важко підтримувати регулярний зв'язок із деякими зі своїх п'ятьох дітей, а стосунки зі старшою донькою у неї особливо складні. І все ж вона завжди намагалася приділяти час своїм дітям, хоч це і не завжди було просто, каже жінка.

"Ми разом ходимо на пляж, гуляємо, влаштовуємо пікніки в парку… всяке таке, - каже Кеті. - Я не шкодую про своє рішення. Я зробила те, що мала зробити у той момент. Я дуже шкодую, що змусила дітей пройти через це, бо думаю, що їм було важко. Я хотіла б, щоб колись мої діти виросли і думали про мене так: "Моя мама була нещасливою, але вона не просто мирилася з цією ситуацією. Вона щось з цим зробила".

В онлайн-групі підтримки багато жінок регулярно розповідають про почуття провини, соціальної ізоляції та остракізму, каже Мелісса.

"Найпоширеніше визнання нових учасниць групи - те, наскільки вони самотні. Вони кажуть, що наша група допомогла їм, бо вони відчувають, що їх розуміють і не демонізують їхню ситуацію", - каже Мелісса.

Вона вважає, що ставлення суспільства має змінитися, і люди мають усвідомити, що "жінки, які йдуть з дому… люблять своїх дітей не менше, ніж матері, які мають більш традиційне життя".

Чи зміниться суспільство?

Чи стане суспільство згодом більш відкритим до матерів, які живуть окремо від своїх дітей, залишається відкритим питанням.

Б'юкенен вважає, що ситуація покращиться, але лише за певних обставин.

За його словами, якщо це пов'язано з кар'єрою, то поступово стигматизація таких жінок зникатиме. Це буде побічним ефектом загального покращення ситуації з гендерною рівністю вдома та на роботі, коли батьки більше залучатимуться до роботи вдома, і більше жінок обійматиме керівні посади. Але якщо жінки йтимуть від дітей лише тому, що хотітимуть чогось іншого у своєму житті, їх і надалі засуджуватимуть, вважає він.

"Я не думаю, що в майбутньому все сильно зміниться", - погоджується Мелісса. Вона каже, що через десять років після того, як вона переїхала зі свого сімейного дому, вона помітила незначний прогрес у суспільному ставленні до матерів, які живуть окремо від дітей.

Наталі, однак, все ж сподівається, що жінок, які залишають дім з причин, не пов'язаних з кар'єрою, також згодом сприйматимуть у суспільстві більш нормально. Але для того, щоб це сталося, суспільство також має стати більш відкритим до ідеї, що татусі можуть не гірше піклуватися про дітей, ніж мами.

Такі зміни, каже Сінгх, також мають іти пліч-о-пліч із прийняттям повного спектра можливостей, відкритих для сучасних працюючих жінок, поза традиційними моделями сімейного життя.

"Народжувати дітей у старшому віці, не мати дітей взагалі, народити дітей, а потім не жити з ними разом - у жінок попереду багато роботи, щоб просто прийняти той факт, що сьогодні у них є вибір", - стверджує вона.