"Віддали росіянам тільки 10 метрів нашої землі". Як ЗСУ відбивають наступ Росії на Донбасі

Смуга дерев рідшає та поступово зникає із наближенням до російських позицій на околицях містечка Велика Новосілка.

Діма, піхотинець української армії 1-ї окремої танкової бригади, обережно ступає стежкою, на якій пробивається перша весняна конюшина. Попереду лінія зіткнення - останній окоп. Російські війська розташовані лише за 700 метрів.

Північніше, у Бахмуті, українці поступово втрачають позиції. Але тут, на півдні Донецької області, українські танки і піхотинці стійко тримаються.

Попри місяці жорстоких атак Росії, їхня бригада втратила менше 10 метрів території, каже Діма. Натомість російські війська, за його словами, зазнали великих втрат.

На цій незахищеній території окопи відкриті для огляду з російських спостережних постів та безпілотників. До цієї лінії фронту завжди прикуті очі росіян, які чекають нагоди для атаки.

Коли ми проходимо піхотні окопи, конюшина зникає - натомість з'являються вирви від бомб у багнюці. Земля всіяна мінами та снарядами, що не розірвалися. Верхівки дерев, ще голі після зими, розколоті та розтрощені.

"Тут нещодавно був танковий бій, - каже Діма, - ми їх відкинули".

Солдат в окопі майже беззвучно розгрібає лопатою м'який червоний ґрунт. З сусіднього села долинають звуки автоматної стрілянини.

"У селі часто були бої. Бувало, все село горіло. Закидали фосфором, чи навіть не знаю, чим закидали", - пояснює Діма. Він високого зросту та має світло-блакитні очі, під якими залягли темні тіні. Через плече в нього перекинутий АК-47, а на бронежилеті висить ложка, консервний ніж і маленькі плоскогубці.

Небезпека криється за межами окопів. Досить відволіктися на хвилину під час перекуру - і він може закінчитися смертю, якщо поряд вдарить міномет чи розірветься граната.

"Взагалі обстрілюють щодня", - каже Діма, показуючи на позиції росіян. Ці військові нещодавно зазнали втрат, але це - лише незначна частина українських втрат внаслідок ближнього бою в Бахмуті.

Раптом над головою свистить снаряд, який приземлився ліворуч від нас. Ми вшістьох біжимо в укриття і падаємо на землю. Я втрачаю Діму з поля зору, але хтось кричить, що стріляє російський танк. Лунає другий вибух, і мене засипає брудом. Цього разу ближче - можливо, на відстані кількох метрів. Я прямую в укриття і бачу Діму, який стоїть в окопі. Там розміщене вкрите деревом укриття, і ми вчотирьох залазимо всередину. Коли Діма прикурює, поруч знову лунає вибух.

"У них просто необмежена кількість снарядів, - каже він. У них заповнені цілі склади. Вони можуть стріляти цілий день, і у них не закінчаться снаряди. Але ми? У нас цього року закінчаться снаряди. Тому ми формуємо різні штурмові бригади і нам дали танки. Думаю, з ними ми переможемо. Ми ж козаки. Ми сміливі хлопці, тому впораємося".

Коли їхні позиції атакують, пояснює він, вони ховаються в окопах, а один солдат залишається на вахті, шукаючи ворожу піхоту та безпілотники. Він навчився давати раду емоціям. "Перші рази був страх. Коли я тільки приїхав. Зараз це все якось зникло. Став твердим, як скеля. Ну, є якісь страхи - вони є у всіх".

Ще один снаряд прилітає настільки близько, що збиває його з ніг.

"Цей був гарний", - каже він, хитаючи головою й струшуючи пил.

Дімі лише 22 роки, він із Кременчука, де до війни працював на нафтохімічному заводі. Коли я запитую, що він розповідає своїй сім'ї, він відповідає: "У мене ще немає сім'ї. У мене є мама - у мене поки що більше нікого немає". Дзвонить додому двічі на день, вранці та ввечері.

"Вона багато чого не знає - я їй не все розповідаю", - каже він і замовкає.

Серед військових є розбіжності щодо того, чим саме стріляють росіяни. По українських позиціях можуть вести вогонь з танків, мінометів чи гранатометів - або ж комбінація усіх трьох. У бліндаж заходить бородатий солдат, вкритий брудом, і крутить пальцем. Це означає, що над головою - російський безпілотник. Він може нести зброю, а може бути розвідувальним. Залишається лише чекати, поки він полетить - або стемніє.

Я залишаю військових одразу після заходу сонця. Зараз їхні танки ведуть вогонь у відповідь по росіянах, і коли я повертаюся, позиції уздовж окопів займає нова зміна солдатів. У тьмяному світлі я дивлюсь, куди ступаю, пам'ятаючи про протипіхотні міни.

Тут домінують танки та артилерія, щоденно працюють танки Т64 "Булат" українського виробництва.

"Танкісти - як старший брат піхоти, - каже командир танка Сергій. - Коли страждає піхота, приїжджають танкісти. Але проблема в тому, що ми не завжди можемо приїхати".

1-ша окрема танкова бригада - одна з найтитулованіших в українському війську. Її командир полковник Леонід Хода очікує на прибуття західних танків, зокрема британських Challenger II, і вже відправив людей для навчання на німецьких танках Leopard.

За його словами, ворог "має зовсім іншу мету": "Ми захищаємо свою державу, свою землю, своїх рідних, у нас інша мотивація. У них немає виходу. Їхнє керівництво, їхня партія сказала: ні кроку назад. Тому що відступати - це тюрма, це розстріл. Тому вони йдуть вперед, як ягнята на заклання".

У лютому росіяни спробували прорвати лінію фронту за 30 км від них, зухвалий крок, який поставив би під загрозу решту неокупованої Донецької області. Наступ закінчився катастрофою: сотні росіян загинули, вони втратили десятки танків, а танкова бригада була майже знищена.

Згадуючи одну з лютневих атак біля Вугледара, розташованого за 13 км, полковник Леонід Хода називає її "актом відчаю". Ворожа бригада була фактично знищена, каже він. "Але останнім часом вони почали змінювати тактику".

Значна частина Донбасу несе на собі відбиток індустріальної епохи. У ландшафті домінують великі покинуті заводи та монументальні терикони. Але у містечку Велика Новосілка, яке захищають люди полковника Ходи, усе інакше.

До війни тут була сучасна школа, охайна пожежна частина, триповерховий дитячий садок. Тепер усі ці будівлі стоять розбиті та занедбані.

Армійський водій, який везе нас до міста, об'їжджає ракету, яка застрягла на дорозі. Неподалік падає ще один російський снаряд, викидаючи хвилю бруду в сіре небо. Маленькі будинки та котеджі пролітають за вікном, і навіть попри те, що вони розбиті, видно, що до війни це було квітуче місто.

Раніше тут у громаді проживало близько 10 тисяч людей, а зараз їх менше 200.

"Зараз тут живуть лише миші, коти та собаки, які також ховаються від обстрілів", - розповідає один із військових у машині.

В одному з укриттів я зустрічаю Ірину Бабкіну, місцеву вчительку фортепіано. Ця жінка з яскраво-рудим волоссям вирішила залишитися в місті. У холодному сирому укритті кілька десятків людей, а Ірина допомагає доглядати за старшими.

Вона каже, що відчуває горе від того, що сталося з містом.

"Колись це було таке гарне місце, - каже вона. - А тепер лишився смуток - смуток за тим, як було раніше, смуток від того, що є зараз".

Російські бомби додають іще більше горя. У тьмяно освітленому підвальному укритті, яке обігріває дров'яна піч, я чую голос. На ліжку сидить 74-річна Марія Василівна.

Перш ніж представити нас, Ірина шепоче: "Їй важко говорити, її чоловіка нещодавно вбило осколком".

Марія бере мене за руки. "О, ви замерзли", - каже вона, зігріваючи мої руки у своїх долонях.

Її чоловік, 74-річний Сергій, був надто хворий, щоб переселитися до укриття, і залишався вдома, навіть коли біля нього падали російські бомби.

"Він стік кров'ю за ніч. Я була тут, а він був удома. Я прийшла вранці, а його нема. Ми його поховали, і все", - вона каже мені м'яким голосом. Вони прожили в шлюбі 54 роки.

Перед від'їздом Ірина показує мені міську школу. Її пофарбовані в бузковий колір коридори завалені уламками, а вікна вибиті російськими бомбами. На гачках досі висять дитячі куртки, а на полиці лежать саморобні ялинкові прикраси.

На стіні над блідо-блакитним радіатором - групове зображення дитячої футбольної команди, що святкує перемогу. За вікном те саме футбольне поле вкрите вирвами, а стіна для скелелазіння неподалік понівечена обстрілами. З асфальту майданчика стирчить хвіст нерозірваної російської ракети.

У коридорі стоїть піаніно, й Ірина сідає грати. Але мелодії немає - інструмент дуже пошкоджений. У неї немає музики, щоб грати, і дітей, щоб навчати. Останніх з них поліція примусово евакуювала з міста минулого місяця та відвезла у безпечніше місце. Серед них була її рідна дочка.

"Є лише звуки снарядів, - каже вона. - Школа розтрощена, інструменти знищені, але ми її відбудуємо, і музика знову звучатиме - разом із дитячим сміхом".

Тут є щось, що пов'язує людей - чи то цивільних, чи то військових. Рішучість чинити опір - довговічна зброя в арсеналі України, така ж важлива для виживання країни, як будь-який броньований танк чи піхотний окоп.