"Буде дуже важко, але ми впораємося". Шлях молодого Героя України від початку війни

Це війна, де українські батьки й сини служать на одному фронті. Так було й у 22-річного Євгенія Громадського - принаймні на самому початку.

У перший день вторгнення він стояв пліч-о-пліч зі своїм батьком Олегом на підступах до Харкова, коли колона за колоною росіян прагнули захопити їхнє місто.

У ті вирішальні перші години він командував підрозділом, який, поступаючись чисельністю та озброєнням, атакував і знищував колони російської техніки та захоплював полонених. За це Євгеній заслужив найвищу військову відзнаку країни. Про те на його батька чекала інша доля.

Майже всю війну Євгеній перебував у самій гущі. Він починав лейтенантом Національної гвардії, а нині - старший лейтенант 92-ї механізованої бригади, яка носить ім'я козацького ватажка XVII століття Івана Сірка. Розвідувальний взвод, яким командує Євгеній, називає себе "Бешкетники Сірка", їхній девіз - "Помста за всіх".

"Вони - моя родина", - каже Євгеній.

Грудневого ранку у Куп'янську, приблизно за 120 км на південний схід від Харкова, температура становить -7C, а крижаний вітер продуває кожен сантиметр вільного одягу чи відкритої шкіри. Це переважно відкрита місцевість, де захисту немає ані від вітру, ані від росіян, які часом перебувають у радіусі стрільби. Лінії дерев, які влітку забезпечували маскування, тепер суворі й голі. Сховатися нема де.

Але Євгеній випромінює життєву силу. Він пояснює, що перші дні війни були важкими. Українські війська могли повернути одне-два села, й майже не мали ініціативи. Вони оборонялися і були недостатньо підготовлені, а потім розпочалося літнє затишшя. Але у вересні почався злагоджений контрнаступ - з Балаклії аж до Куп'янська.

Дедалі більша військова впевненість України була нероздільна із власною впевненістю Євгенія.

Ми вперше зустрілися на початку березня. Він нещодавно закінчив університет і був сповнений мужності, але не звик до війни й оборони. Тоді він мені не розповів, як із товаришами під його командуванням захопили російських полонених. Його хоробрість була незаперечною, і згодом він отримав вищу військову відзнаку країни - звання Герой України та орден Золота Зірка.

Євген має за плечима незліченну кількість місій, і, як і пейзаж навколо нього, несе в собі сліди війни.

Війна загартовує серце, а смерть - її супутниця. Євгеній втратив багатьох близьких людей, тому я запитую, враховуючи великі втрати - чи боїться він смерті?

"Смерть - одна з проблем [війни]. Смерть любить хоробрих. А мужність треба використовувати з розумом. Не потрібно боятися смерті", - каже він. Але за мить продовжує: "Хто не боїться, той уже мертвий… Я не думаю про смерть, я думаю тільки про життя, про життя моїх товаришів і життя моєї частини".

Ми їдемо в одному з їхніх взводних бронетранспортерів (БТР). Шум оглушує ще до того, як його 30-мм гармата відкриває вогонь по господарських будівлях, де, як підозрюють, ховаються росіяни. З металевого даху капає конденсат, два тьмяні вогники випромінюють блідо-зелене світло, а вісім міцних коліс машини ковзають і ковзають по багнюці, розгойдуючи нас з боку в бік. Я почуваюся ніби в підводному човні.

Під шум Євгеній пояснює, чому вереснева операція була ключовою: "Для хлопців було дуже важливо, щоб ми змогли здійснити контрнаступ. Усі були дуже вмотивовані, вони повертали свою територію, повертали домівки своїх власних сімей. Це було справді потрібно".

Ніби на підтвердження цієї думки, на передньому сидінні БТРа сидить Саша. Він лише нещодавно приєднався до взводу, після звільнення його села від росіян.

Чорно-білий екран націлювання - єдина можливість бачити дорогу попереду. Це трясовина - небагато є таких диявольських та непередбачуваних перешкод, як українська багнюка. Одного разу це глибокий, засмоктуючий суп, а наступного — густа шпаклівка, що забиває механізми, обтяжує чоботи та заклеює все. Ми проїжджаємо повз одного солдата, який молотком відбиває замерзлі шматки бруду зі своєї застряглої вантажівки.

Тож не дивно, що в цих умовах і в умовах жорсткого опору ворожих сил контрнаступ тут загальмував. І ми теж - БТР не може їхати далі. Не варто залишатися тут, на відкритій місцевості, тому ми розвертаємося. Через кілька днів на тому ж місці застряг інший український автомобіль. Його атакував російський гелікоптер, завдавши значних втрат.

У БТРі, попри галас, Євгеній занурюється у глибокий сон. Напередодні ввечері він відпочив лише дві години, і міцно спить, поки машина не повертається на базу, а біля його вуха не відкривається важка сталева ручка.

Підрозділ, який має власну сторінку в інстаграмі, тісниться в кількох кімнатах покинутого будинку. На дров'яній печі стоїть величезний горщик з картоплею та свининою. Женя їсть стоячи.

Через контрнаступ на цьому фронті українці зазнали великих втрат. Попереду сувора зима. Але Євгеній, як завжди, налаштований оптимістично.

"Думаю, буде дуже важко, але ми впораємося, - каже він. - Розростаються резерви наших військ, ті, які проходили навчання за кордоном. Це будуть додаткові резерви, додаткові сили, які будуть допомагати нам у подальшому наступі. Поки що є труднощі, особливо з погодою. Але це нас не зупиняє, тому що ми повертаємо нашу землю крок за кроком".

Захист України на початку виглядав імпровізованим і хитким. Країна була недостатньо підготовлена. Перед вторгненням президент Зеленський відкидав розмови про війну, заявляв, що країна має зберігати спокій, у квітні люди святкуватимуть Великдень, а в травні країна буде зайнята сонцем, святами та шашликами, а не війною.

Через тиждень від початку війни в Харкові панував неспокій. На збірний пункт на східній околиці міста прибули автобуси з підкріпленням, щоб зупинити росіян, які все ще намагалися пробитися в місто. Було дуже холодно, але повітря було заряджене енергією. Але лейтенант був холоднокровним: "Називайте мене Юджином", - сказав він англійською з усмішкою.

Переді мною був дуже молодий чоловік - певно, надто молодий, щоб бути командиром, - який, як і його країна, боровся з Росією попри нерівні сили. У нього не було зимової форми та армійських черевиків, натомість він був у кросівках.

"Я можу в них швидко рухатися", - пожартував він.

Ми вскочили в одну з небагатьох броньованих машин і попрямували до фронту, й коли ми їхали по розбитих, засніжених дорогах, під стелею розгойдувалася хутряна шапка полоненого солдата російської армії.

Сніги розтанули, весна стала літом, а Україна продовжує воювати. Ми з Євгенієм підтримували зв'язок, і він надсилав відео з боїв. На одному він широко посміхається, їдучи верхи на танку. Знову ми зустрілися наприкінці квітня одного теплого дня в Харкові. Для нього не було ні свят, ні шашликів.

Він все ще воював, хоча тепер далеко за межею міста. Він був у брудній уніформі й приїхав лише ненадовго, перш ніж знову повернутись на фронт. Нашивка на його формі попереджала: "Стоп: без дотиків, без розмов, без зорового контакту".

Він був у гарному гуморі й усміхався, як завжди. І попри труднощі бою, він явно був у своїй стихії. Він все ще вірив, що Україна може перемогти. На той час проявилися військові проблеми Росії, і західна військова допомога почала чинити вплив, хоча широкомасштабного наступу на російські війська ще не відбулося. Й були питання, чи він взагалі буде.

Євгенію Громадському не треба нагадувати про те, чого йому коштувала російська агресія - він бачить це щоразу, коли дивиться в дзеркало. Зліва на його обличчі - досі не загоєний темно-червоний шрам.

У травні ми втратили зв'язок. Для солдатів звична справа бути офлайн, але минуло 10 днів, а він досі був поза межами досяжності. Згодом він вийшов на зв'язок і як пояснення надіслав селфі. Він лежав у лікарні, його обличчя було набряклим і його заледве можна було впізнати. Здається, він намагався посміхнутися, але не міг, тож натомість показав зухвалий жест рукою.

На Куп'янському фронті він розповів мені, що сталося.

"Ми з товаришем виконували бойове завдання", - пояснює він.

"Ми потрапили під обстріл, і снаряд розірвався біля мене, і шрапнель потрапила мені в обличчя, біля губи і, очевидно, вийшла біля скроні. [У лікарні] зробили операцію, мене зібрали, не довелося використовувати металеві пластини", - розповів Євгеній.

Він виписався з лікарні лише через 10 днів і повернувся на фронт зі зламаною щелепою.

"Це було неприємно", - каже він і широко посміхається.

Але ще більшу рану Євгеній отримав у перший день війни.

Вранці 24 лютого він командував невеликим підрозділом нацгвардійців у селі П'ятихатки, коли до нього приєднався його батько Олег.

Олег спав у себе вдома на околиці Харкова, коли його розбудила дружина Наталія, яка сказала, що чує поблизу російські "Гради". Колишня армійська офіцерка навчала сотні молодих новобранців бойовій медицині - тож вона знала, про що говорить.

Служіння своїй Батьківщині живе у жилах та історії цієї родини - сім поколінь служило в українських і радянських військах. Україна була під ударом, і Олег, ветеран армії, який пішов у відставку в званні полковника, відповів на виклик.

Він закликав у фейсбуці друзів та колишніх військовослужбовців збирати зброю та техніку для захисту міста, та пішов до сина.

Деякі російські війська вже дійшли до Харкова, але їх відбили. Бій був напруженим - Олег стріляв з кулемета, а син підтримував його з автоматичного гранатомета. Вони поступалися ворогу озброєнням і змушені були відступити. Олег залишився збирати зброю, після чого батько з сином планували перегрупуватися. Але коли він залишив позицію, машина Олега потрапила під ракетний обстріл.

Він помер миттєво.

Наталія ховалася на станції міського метро, коли їй повідомили, що її чоловік помер. У перерві між обстрілами вона прямувала до району, де, як їй сказали, загинув Олег. Його тіло вона знайшла на околиці міста.

"Я забрала свого чоловіка і відвезла його в морг. Були тільки я і він. Я попрощалася там. Я оглянула тіло, щоб переконатися, що це він", - каже вона.

Євгеній дізнався про смерть батька у розпалі бою. Згодом він повернеться додому й поховає Олега сам. Але тоді він відкинув горе і очолив ще один бойовий підрозділ із 20 людей. Відрізані від свого командування, вони знищили багато російської техніки та вбили та взяли у полон ворожих солдатів.

"Мені донині пишуть друзі й товариші [мого батька], які служили з ним, - розповідає Євгеній. - Вони кажуть: "Ми пишаємося тим, що служили з твоїм батьком, тому що він був людиною честі і як сказав, так і зробив". Він завжди дотримував свого офіцерського слова".

24 вересня на церемонії в Києві президент Зеленський присвоїв Євгенію звання Героя України, нагородивши його найвищим військовим орденом країни "За мужність, виявлену при першій обороні Харкова". Близький друг батька, Головнокомандувач Збройних сил України генерал Валерій Залужний спостерігав, як він отримував медалі.

Євгеній так нервував, що забув власне ім'я.

В Україні лише 652 людини отримали цю медаль з моменту заснування нагороди в 1998 році.

Зараз медалі Євгенія лежать у валізі в сімейній квартирі. Невдовзі після смерті Олега Наталія поїхала з Харкова, оскільки російські напади посилилися. Вона повернулася на початку літа, але дорогоцінні речі залишаються запакованими, готовими до того, що вона може виїхати знову, якщо буде потрібно.

Кухня Наталії повна саморобних ялинкових прикрас, а біля її ніг сидить 11-річна пекінеска Бусінка. У квартирі темно - через ракетні обстріли Росії немає ні електрики, ні води, ні світла.

Вона розповідає, як сумує за Олегом. "Він був патріотом. Він справжній патріот нашої країни. Українець. Веселий, дружній, люди його дуже любили", - каже вона. Пара збиралася святкувати 25-ту річницю весілля.

Питаю Наталію, чи уявляла вона коли-небудь, що їй доведеться так багато чим пожертвувати.

"Я віддала свого чоловіка, мій син там. І свою молодість я теж присвятила Україні - своїй країні", - каже вона.

Вона готує мені чай і пригощає домашнім печивом і каже, що я повинен завітати ще раз.

"Коли ви востаннє бачили Євгенія?", - питаю в неї. Вона дивиться на двері, пригадуючи - а, можливо, чекаючи. "Місяць тому, - відповідає, - дві хвилини в дверях". І починає плакати.

Наступного дня я повертаюся на фронт і запитую у Наталі, чи можу я щось передати її синові - навіть просто повідомлення.

Вона витирає сльозу і каже: "Сину, ти повинен знати, що я чекаю тебе завжди. Завжди. У будь-яку погоду, в будь-який час, вдень і вночі". Вона робить паузу, а потім додає, що чекатиме "до перемоги, тільки з перемогою".

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!