Як ЗСУ боронять Харків від росіян. "Тікайте додому, поки ви ще живі"
Минув місяць відтоді, як Путін розпочав війну в Україні з армією у майже 200 тисяч військових. Одним із перших міст, які відчули увесь жах війни, став Харків.
Кореспондент ВВС Квентін Соммервіль та оператор Даррен Конвей провели час із двома бійцями, які від самого початку були на передовій.
Ця стаття містить інформацію, яка може шокувати
Харківська історія - це історія про армію, яка не програла, і про армію, яка не змогла перемогти.
Поки наступ Росії гальмує, Україна твердо тримає оборону. Всупереч поширеним очікуванням, що місто впаде найближчим часом, російські війська не змогли прорвати лінії української армії навколо Харкова і не змогли оточити місто.
Росія вторглася в Україну о 05:00 24 лютого. Напередодні ввечері 22-річний Влад та його побратим Марк, якому також 22, були на весіллі іншого військового. б
Колони російських танків, гаубиць, бронетехніки та військових транспортних засобів перекотилися через кордон лише за 40 км від них. Попри тривале нарощування російських військ, цей крок став шоком для жителів Харкова. Війська кинулися на захист міста.
Дізнавшись про атаку, Влад і Марк приєдналися до свого батальйону - 22-го мотопіхотного - і попрямували на передову.
Відтоді вони там. Я двічі бував у них, на північній околиці міста - колись приємному приміському районі, який тепер перетворився на брудне поле бою, усипане трупами та згорілими російськими танками та технікою.
Але найбільше непокоїть тут не те, що бачиш, а те, що чуєш. Ці позиції майже безперервно обстрілює російська артилерія та ракети.
Коли настає перерва в обстрілах, чи замовкають "Гради", сама тиша шокує. Українські війська вже кілька тижнів живуть у цьому жаху.
На сусідньому командному пункті всі вікна вибиті, навколо валяються розтрощені меблі. У флігелі поєдналося, здавалося б, непоєднуване - біля дитячої коляски стоїть кулемет.
Дитячі турніки оточені вирвами від бомбардувань, а на сусідньому покинутому будинку на морозному вітрі хитається табличка "Продається". Під постійне гупання російської артилерії надворі я питаю Марка і Влада, за що вони воюють.
Відповідь Влада коротка і чітка: "За мир в Україні".
Марк кидає на нього погляд: "Мій товариш каже за мир в Україні", - він сміється, потім лається і питає: "Хто зна, ці люди прийшли на нашу землю. Їх тут ніхто не чекав, ніхто їх не кликав".
Того першого дня одна група росіян увійшла до центру, але після трьох днів важких кровопролитних боїв - із значними втратами з обох сторін - їх відкинули за межі міста.
Через місяць, поки російські ракети все ще б'ють по центру міста і щонайменше половина 1,4-мільйонного населення втекла, є квартали, які залишаються неушкодженими.
Але східні та північні житлові квартали міста, які були майже цілими, коли я приїхав сюди три тижні тому, не впізнати. Біля дерева лежить нерозірваний російський снаряд; на даху багатоквартирного будинку лежить бомба вагою 500 кг - якби вона вибухнула, то зруйнувала б усю будівлю.
Марк і Влад тримають цю зловісність війни подалі від своїх рідних, коли телефонують на кілька хвилин матерям та подругам.
Вони не згадують про трупи біля задніх дверей і в сусідньому саду, про побратимів, загиблих під час російських обстрілів, чи про командира танка, який загинув напередодні. І не кажуть нічого, що могло б розкрити оперативну інформацію.
"Переважно ми обговорюємо, коли це все закінчиться, коли ми зможемо повернутися до нормального життя, коли все буде добре і не буде небезпечно гуляти на вулиці", - каже Влад.
Зарядки для телефонів підключені до генератора в будівлі. У кімнаті, де вони сплять, тепло та охайно. З ними живе літня німецька вівчарка, вона травмована хаосом навколо ходить від Марка до Влада, від солдата до солдата.
Коротке плескання по голові - й вона йде до наступного чоловіка, шукаючи прихистку від шуму та безладу надворі.
Двоє чоловіків щодня живуть під постійними обстрілами росіян - таке зараз життя солдатів ЗСУ.
Українським солдатам, звісно, було важко, але росіяни, здається, виявилися особливо неготовими до будь-чого, крім якнайкоротшої кампанії в Україні.
Трупи, які я бачив на снігу, були погано одягнені для зимового походу, й українські воїни кажуть, що знайшли у них наймізерніший пайок.
Цікаво, чи думають вони про солдатів по той бік? Влад каже, що має для них послання: "Тікайте. Тікайте геть. Або ви залишитесь тут, у землі, або повернетесь додому". Він робить паузу, але потім додає: "Не вбивайте дітей, не руйнуйте будинки та сім'ї". Цього разу коротко й по суті відповідає Марк: "Повертайтеся додому, поки ви ще живі".
Російська військова машина - грізний супротивник, але на початковому етапі війни українські військові застосували на практиці уроки анексії Криму в 2014 році Росією. Однак росіяни все ще переважають українські сили за чисельністю, технікою та авіацією.
Тож як їм вдалося так успішно стримувати росіян?
Деякі відповіді можуть дати повідомлення західної розвідки, а також імовірний перехоплений телефонний дзвінок.
Йдеться про розмову російського командира в Миколаєві з начальством 11 березня. Її оприлюднили українські чиновники, проте незалежної перевірки цієї інформації немає. Вона малює картину проблем та некомпетентності російської кампанії, про що також казали як Пентагон, так і міністерство оборони Британії.
Росіянам бракує базових речей, таких як намети та бронежилети, і вони риють окопи в промерзлій землі, щоб там спати. Два тижні тому на іншій позиції на передовій я запитав молодого українського командира, чи сплять його люди в окопах.
"Навіщо нам спати тут, коли ми можемо спати в будинках. Росіяни сплять в окопах, а ми спимо там", - сказав він, показуючи на добре опалювальний будинок, заповнений чоловіками. Він пояснив, що загиблі росіяни мали кевларові бронежилети, але у багатьох бракувало броньових пластин, які роблять жилет ефективним.
Марк і Влад добре оснащені. Коли ми просуваємося через передові позиції, скрізь є боєприпаси та зброя. Купи пайків, а на кухні - чай і кава, які готують у темному чавунному чайнику. У їхніх автомобілях багато сигарет - багато чоловіків курять одну за одною.
Коли по радіо надходить новина про поранення побратима, за кілька хвилин приїжджає швидка допомога, а постраждалого вкривають теплою ковдрою. Він має кровотечу, але його стан швидко стабілізують. Російський снаряд посік його осколками, і він втратив більшість пальців на одній руці.
Через кілька годин, коли ми повертаємося в тил, по радіо надходить новина, що солдат у стабільному стані та видужає.
Українці відчувають перевагу перебування на своїй землі. Нам пропонують печиво та свіжопривезені торти з місцевих фабрик. Їхній ворог не має такої удачі.
Надходили повідомлення, що росіяни мародерствують та шукають харчі, селяни під Харковом скаржаться на крадіжки курей та продуктів.
Відео захопленої російської армійської кухні дає неапетитне уявлення про страви, якими годують військових. Купки цибулі та картоплі із застиглим жиром. Пайок російської армії має термін придатності до 2015 року.
Коли я вперше зустрівся з Марком і Владом, їхній командир подарував мені на пам'ять пайок української армії.
Всередині було 17 речей: пшенична каша з яловичиною; суп з рису і м'яса; рагу з яловичини; курка з овочами; свинина та овочі; сухарики; печиво; чайні пакетики; кава; напій з чорної смородини; мед; цукор; чорний перець; жуйка; плитка темного шоколаду; пластикові ложки; вологі серветки.
Українська сила духу може частково завдячувати дуже неочікуваному "помічнику" - Путіну.
У 2014 році українська армія була в жахливому стані. Вона не змогла запобігти анексії Криму, була поширена корупція, навчання та обладнання не вистачало, а ланцюг командування не реагував.
Того ж року відновили батальйон Влада і Марка. Вся українська армія пройшла "капітальний ремонт" - щоб підготувати її до наступної війни з Росією.
Влада і Марка, і майже всіх бійців, яких я зустрічав на передовій за останні три тижні, об'єднує одна річ - усі вони воювали на Донбасі. Саме там українські сили проходили бойові випробування протягом останніх восьми років. Від 250 до 400 тисяч українських чоловіків проходили там службу з 2014 року.
"Україна вже не та країна, якою була в 2014 році", - сказав мені один з командувачів фронту, повторивши те саме, що казали мені знову і знову в Харкові.
Це створило професійнішу армію, яка має спільну мету. Армію, яка знала, що Росія не зупиниться ані на Донбасі, ані в Криму - і для решти країни обов'язково настане день розплати.
В Україну перекинули близько 190 000 російських військовослужбовців, а також чеченців та сирійців. Українська армія має понад 100 тисяч, але влада стверджує, що може швидко мобілізувати значно більше.
І через місяць після початку війни тут, у Харкові, та на багатьох інших фронтах в Україні, бойовий дух українських сил міцний.
"Ми боремося за нашу землю", - сказав мені Марк. За що гинуть російські солдати? Є багато загиблих російських бійців на різних полях битв навколо міста. Водночас тіла загиблих українців швидко прибирають, але офіційних даних про жертви не повідомляють.
Мало хто з російських трупів були етнічними росіянами - натомість вони є представниками етнічних меншин. Білі смуги на уніформі відрізняють їх від регулярних російських військ.
"Це не справжні росіяни, - сказав інший український боєць, коли ми проходили повз тіла. - Вони не знають, чому вони тут".
Для українців це - позитивний знак. За їхніми словами, російські війська з етнічних меншин менш лояльні до Москви. Один високопоставлений харківський військовий сказав мені: "Ми не боїмося чеченців, їх бояться росіяни в московських ресторанах".
Каміль Галеєв з американського аналітичного Центру Вілсона досліджує стан російської армії. Він припускає, що військам недостатньо платять і не мотивують. Призов є проблемою в Росії, де зниження рівня народжуваності означає меншу кількість молодих росіян, здатних воювати.
У Харкові починає танути зимовий сніг та теплішає. Я зустрічаю Марка біля його нори - ями, виритої в землі, на набережній, яка стала лінією фронту. Його чоботи хлюпають у багнюці, поле бою стало проблемною місцевістю.
Відлига теж може не допомогти Росії - два тижні тому тут було -13 градусів, зараз уже +8. Коли у багнюці починають в'язнути черевики, транспорт та спорядження, вона стає пасткою для нападників і благом для захисників сільськогосподарських угідь навколо міста.
Далі по лінії солдат помічає рух у сусідньому лісі та відкриває вогонь. У відповідь - стрілянина. "Треба рухатися, тут небезпечно, - каже Марк. - Сто відсотків, вони відповідатимуть [артилерією]".
Так і стається - снаряди починають падати лише за кілька метрів, а в повітря летить бруд. Снаряди лягають так близько, що відчуваєш ударну хвилю в грудях. Наша команда намагається знайти укриття під транспортним засобом поблизу.
Але Марк і Влад здаються спокійними. Усі тут казали мені, що найгірші - перші три дні. "Зараз стало набагато легше", - каже командир, який під час постійних обстрілів жодного разу не почав тікати, майже не відриває телефон від вуха й не виймає сигарету з рота.
Швидкий погляд через плече, щоб перевірити, де стався вибух - і Марк та Влад продовжують розмову.
"Нічого страшного, звикаєш. Люди швидко адаптуються до всього", - каже Марк під акомпанемент чергового вибуху.
Коли двоє чоловіків повертаються до укриття, щоб перекурити та попити чаю, вони проходять повз відпрацьовані ящики протитанкової зброї, наданої США та Британією.
Вона також стала вирішальним фактором у цій війні. Я бачив наслідки тих ракетних ударів - щонайменше десяток іржавих залишків російської бронетехніки, вантажівок і танків.
Автор фото, Getty Images
Але "український варіант такий самий хороший", - з патріотизмом каже інший солдат. Зараз настав час колись скептичним західним урядам зробити свій внесок в український опір, збільшивши поставки та розвідувальну допомогу, сказав мені інший командир.
Гімн України містить такі рядки:
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Імовірність того, що російські війська згинуть з української землі, наразі невисока.
Вже є повідомлення, що на північ від Києва вони, можливо, риють окопи і формують оборонні позиції, оскільки їхнє просування зупинили.
А Росія, маючи ядерну та хімічну зброю, а також низку інших озброєнь, має змогу посилити бомбардування Харкова та інших міст.
Вона робила це раніше в Грозному та в Сирії, і там з усією своєю вогневою міццю довела, що артилерія не потребує особливого духу чи мотивації, щоб бути ефективною.
Але українські сили через місяць війни задоволені, що виправдали очікування. Вони вважають, що з кожним тижнем їхні шанси залишитися незалежними зростають.
Росія нікуди не дінеться, але нікуди й не дінуться також Марк і Влад, і також десятки інших українських солдатів, яких я зустрічав. Вони кажуть, що вони в цій боротьбі до самого кінця. Коли б він не настав.
