"Навіть коли змиєш кров, завжди є цей запах". Як медики живуть і працюють під обстрілами

На півдні України звільнили Херсон, але на сході, неподалік від російського кордону, все ще точаться бої та зростають жертви. У травмпункті під щоденним обстрілом росіян віддана команда медиків - багато з яких добровільно пішли служити на початку війни - рятує життя. ВВС провела з ними майже тиждень.

Кров'ю, залізом, потом і брудом просякнуті стіни та підлога українського польового шпиталю. Як би старанно медики не намагалися його відмити, у ньому стоїть металевий запах. Він залишається на одязі лікарів і відчувається в автомобілях швидкої допомоги.

"Навіть коли змиєш кров, побризкаєш перекисом, завжди є цей запах. Його ніколи не забудеш", - каже помічниця анестезіолога, 21-річна Валерія.

Травматологічний пункт облаштували в покинутій будівлі, де під обстрілами працюють і живуть разом понад десяток лікарів і медсестер. Тут постійно чути гул артилерійського вогню. За п'ять днів, які я провів з ними, російські бомби падали навколо їхньої клініки майже щодня, а до їхніх дверей знову і знову прибували вбиті та поранені українці.

Бригада, повну назву якої не можна розголошувати з міркувань оперативної безпеки, вже втратила внаслідок російського вогню два медичні стабілізаційні пункти та п'ятьох своїх медиків.

До війни Валерія працювала в госпіталі на північ від Києва. Вона звикла до травм і каже, що немає нічого важчого, ніж реанімувати померлу дитину. Не сказавши ні слова своїй родині, вона пішла добровольцем на військову службу і відтоді рятувала життя на найнебезпечніших ділянках фронту.

"У мене найдивовижніша робота в світі. Я захищаю героїв, - каже вона. - Вони захищають нас, і я тут, щоб захищати їх - і не дати їм померти".

Валерія мініатюрна і усміхнена. Поверх медичного спецодягу вона одягає флісову кофту з капюшоном із леопардовим принтом. Її спальний мішок лежить у кутку кімнати. Біля її спального місця на голій дерев'яній підлозі - килимок із мультяшною пандою та лялька малюка Йоди. Разом із нею спить кошеня Марися.

Ця стаття містить інформацію, що може засмутити

Хоча кожен день непередбачуваний, кожен ранок має дещо спільне. О 09:00 по радіо вшановують пам'ять загиблих і звучить гімн України. Команда припиняє роботу і хвилиною мовчання віддає данину загиблим у цій війні.

Валерія з командою приступають до роботи, коли у відділення невідкладної допомоги доставляють важко пораненого бійця. Він стогне від болю і кричить: "Моя рука, моя рука". Але його травми набагато серйозніші. Він напівпритомний, у критичному стані.

Він має сиву бороду і виглядає старшим за 50. Його обличчя вкрите осколками, праве око відсутнє. На його правій руці відсутній принаймні один палець, а з потилиці тече кров. Коли медики починають зрізати його форму, оголюється мармурово-біла шкіра.

Його звуть Саша, і я спостерігаю з порога, як з ним розмовляють медики, можливо, пояснюючи його травми. Він кричить, коли знаходять і лікують ще одну рану. Починається робота над зшиванням обличчя. Один із хірургів, 39-річний Діма, закриває закривавлену очну ямку, його пальці проникають глибоко в череп чоловіка. Солдату дали заспокійливе, але навіть при цьому лівою рукою він хапає і перераховує чотири пальці, що залишилися на правій руці.

Медична бригада зняла з нього одяг і одягла йому на ноги зелені вовняні шкарпетки, щоб зігріти його; вони отримують їх ящиками від українських цивільних.

Збоку, у бронежилеті й замазаний багнюкою з окопів, стоїть кремезний чоловік, який знайшов його. Він каже, що солдат міг потрапити під обстріл касетними бомбами чи мінометний вогонь, але він не впевнений.

Головний медик - 39-річний Руслан, високий, лисий з густою рудою бородою. Ми вперше зустрілися влітку, коли я був тут востаннє. Його команда розуміє один одного лише з пів погляду. Їхня безпосередня робота полягає в тому, щоб стабілізувати пораненого та доставити його до лікарні, де йому можуть зробити операцію.

Поруч Оля, фармацевтка, яка пішла в армію, коли почалася війна, переглядає одяг чоловіка та збирає його особисті речі.

Для Руслана, кадрового солдата, ця війна почалася в 2014 році, коли Росія вторглася та незаконно анексувала Крим. Але він каже, що українська армія добре використала цей час, її бойові дії значно покращилися і тепер відповідають західним стандартам.

Але їм не вистачає того, що західні військові вважають необхідним - гелікоптерів медичної допомоги. Натомість цього чоловіка поклали в стару британську машину швидкої допомоги, яку підрозділ придбав за 7500 доларів. Вони встановили новий двигун і почали використовувати її для транспортування пацієнтів до найближчої лікарні за 25 км. Вчасно доставити поранених - найважча частина роботи, каже Руслан.

Вони з Олею супроводжують пораненого бійця в машині швидкої допомоги, Оля тримає його голову, коли машина їде неосвітленими вибоїстими сільськими дорогами, а вдалині падають артилерійські снаряди. Руслан тримає чоловіка за руку й спостерігає за його життєвими показниками.

За кермом сидить Роман. Перед цією поїздкою водій швидкої полював на фазанів для обіду - кількість птахів збільшилася в рази після того, як люди втекли з цього району.

Він каже, що вже втратив рахунок, скільки разів він їздив до головної лікарні. "Кожна поїздка небезпечна, - пояснює він. - Ми не знаємо, куди будуть стріляти російські окупанти. Наша робота така, що її потрібно виконувати. Неважливо, стріляють чи ні".

На темній дорозі попереду видно, як горить будівля - спалахи помаранчевого полум'я є єдиним джерелом світла на кілометри.

Їдемо повільно, але з наближенням до міста дороги покращуються. Роман прискорюється, сині вогні швидкої мчать через контрольно-пропускні пункти. Трохи більше ніж через годину після того, як пораненого бійця привезли до польової клініки, його доставляють в головну лікарню. Він виживе.

Коли медики повертаються на базу, то мають невелику паузу. Руслан курить, а Валерія змиває кров з рук і усамітнюється в свій куток дивитися мультфільми на ноутбуці. Роман чистить свою машину швидкої допомоги.

Команда часто називає себе машиною, ланками ланцюга, або, як каже Руслан, "механізмом, що обертається". Але їхня робота не здається суто механічною - у лікуванні пацієнтів також є співчуття та ніжність.

На цю ж лінію фронту, але з іншого боку, прибули тисячі російських строковиків. Майже без підготовки їх кидають на українські позиції, й вони зазнають великих втрат. Є інформація, що росіянам бракує навіть елементарного, наприклад джгутів, для лікування поранених солдатів.

Ні Москва, ні Київ не оприлюднили повних даних про втрати, але американські військові, використовуючи супутникові знімки та інші джерела, оцінюють, що обидві сторони мають понад 100 000 убитими або пораненими від початку російського вторгнення.

Війна - це не лише броня та артилерія, це також підтримка морального духу та мотивація солдатів. У цьому Україна бачить свою перевагу.

Прибуття російських новобранців також принесло зміни - тепер лікарі та медсестри кажуть, що лікують більше кульових поранень, які є результатом ближнього бою. Протягом п'яти днів, які я провів у команді, я частіше чую стрілянину, ніж раніше під час свого перебування на фронті в Україні.

Оля, колишня цивільна аптекарка, найтихіша в групі. Ця самодостатня струнка жінка зазвичай носить пухову куртку, шапку і великі окуляри.

Я запитую, що вона відчуває до чоловіка, життя якого їй допомогли врятувати.

"Я ставлюся до кожного пацієнта з теплотою, і хочу передати йому хоч маленьку її частинку, - відповідає вона. - Трохи мого тепла, моєї душі, щоб він не так хвилювався. Щоб хоч трохи полегшити його стан".

Більшість ранків вона бігає брудними дорогами, а повз неї коли проїжджають танки та бронетехніка на шляху до лінії фронту. Для неї пробіжки - це втеча, каже вона.

"Я завжди думаю про мирні часи. Я знаю, що ця війна скоро закінчиться, і ми всі повернемося до свого життя, до своїх сімей, до своїх робочих місць. Я не хочу зосереджуватися на війні", - каже Оля.

Усю війну команда була разом. Вони сидять за столом наче сім'я, але ніхто з них не знав один одного до початку війни.

Вони бачили багато жорстокості - в Бучі, Ірпені, Бахмуті й тепер тут. Оля та Валерія пригадують, як у перші хаотичні дні війни несли лісами та полями вбитих або поранених бійців на лікування чи поховання.

"Звикнути, мабуть, неможливо, - каже Оля. - Дуже важко бачити поранених бійців, важко поранених, їх було дуже багато в Бучі, Ірпені - зруйновані міста, зруйновані містечка. Це неможливо описати словами".

Команда збирається на вечерю, щоб відзначити повернення з відпустки Юрія, іншого хірурга відділення. Навколо столу й на ньому майже немає місця. Їдять фазана, приготованого на вершковому маслі з лимоном, печінку на грилі та картопляне пюре. На десерт - гарбузовий пиріг.

Я познайомився з 42-річним Юрієм улітку. Тоді він носив лише сірі камуфляжні шорти й "полював за скарбами" з металошукачем - у його добутку були кілька старих монет і срібний перстень.

Одним із визначальних аспектів цієї війни була готовність України воювати. Юрій, на відміну від Руслана, не кадровий військовий. Це його перша війна, але він, як і багато інших, кого я зустрічав, вважає цілком природним, що він покинув цивільне життя, щоб воювати за свою країну - і захищати свою сім'ю.

"Хтось має воювати, а хтось має жити, - каже він мені. - Тому що, якщо все стане тотальною війною, ми станемо заціпенілими, зачерствілими, позбавленими емоцій".

Він описує, як повертався додому, щоб відвідати своїх хлопчиків 12 і 14 років. "Ті дні були такими короткими", - зітхає він.

Війна, каже він - відповідальність його покоління, щоб його діти жили в мирі.

"Я задоволений тим, що моя дружина та діти не відчувають усіх емоційних потрясінь, які ми відчуваємо тут. Ми як прокладка, яка блокує тягар, який приносить війна", - каже він.

Іншого дня до польового госпіталю прийшов задиханий солдат. Він тримає два пальці - я подумав, що вони поранені. Але ні, йому потрібні два мішки для трупів. Один для тіла, яке лежить поруч із пораненим чоловіком у темно-зеленому армійському фургоні, а інший, я припускаю, для іншого пораненого.

Руслан та інші допомагають акуратно зняти ноші з тілом. Було затишшя в обстрілах, і було чути пташиний спів - дні там були холодні, але той день був майже весняним.

Я стою осторонь і спостерігаю. Половини тіла загиблого бійця немає, його груди та живіт у місиві крові та кісток. Його машина потрапила під прямий вогонь російського танка. Медики без слів обережно поміщають його останки в товстий чорний поліетиленовий мішок. Міцна блискавка закривається, і фургон їде до моргу в тилу передової. У руці одного з солдатів, що поїхали, ще чотири акуратно складені мішки для трупів.

Поранення, які лікує команда, жахливі - вони показують мені фото на своїх телефонах: чоловіки з відірваними кінцівками, смужки плоті, що звисають з голих кісток, ще один із касетним боєприпасом у животі. На відео в одного постраждалого видаляють ногу і кладуть у чорний мішок разом із штанами та черевиком.

Для Валерії найстрашніше в роботі, коли приходить "конструктор" - частини тіла солдатів, які потрібно скласти разом для поховання.

"Коли приносять частини людини, я відчуваю величезний жаль, - каже вона. - Тому що коли ти намагався врятувати когось і не вийшло, це одне, а коли ти нічого не можеш зробити - відчуваєш власне безсилля. Я вважаю, що це найгірше, і не тільки для мене".

Але ніколи вона не забуде про наймолодші жертви. "Коли стоїть 2003 рік народження, ти розумієш, що цій людині 18 років. Ця людина дуже мало бачила в житті, може, ніколи не цілувалась і вже бачить смерть, переносить такі важкі випробування. Найбільше мені шкода молодь. Я добре пам'ятаю обличчя, травми".

"Я пам'ятаю цих хлопців, які не втрачають бойового духу, лежать перед тобою без ноги і без руки. Жартують з тобою. Цією силою не можна не захоплюватися. Без зброї в руках - таку потужну зброю вони мають у своєму серці", - каже Валерія.

На війні мужність стає буденністю. Руслан каже, що вагався лише тоді, коли їхав від своїх двох маленьких доньок.

"Я намагався швидко вийти з дому, тому що чим довше я затримуватимусь, тим більше вони будуть хвилюватися, - каже він мені. - Тому я завжди кажу: "Слухайтеся мами, допомагайте їй", і просто йду, тікаю".

Одного вечора наприкінці довгого дня Руслан рубає дрова та розпалює вогнище. Решта його команди на зміні або пішли відпочивати. Руслан часто засинає останнім. Його дружина, також лікарка, надсилає йому фотографії двоярусних ліжок, які вони обирають для дочок.

Перш ніж піти, я запитую його, про що він думає.

"Тут думаєш лише про одне, - каже він. - Мир. Завжди потрібен мир. Цивілізоване суспільство… і це відбувається? Ну, значить, воно недостатньо цивілізоване. Я б хотів, щоб ми навчилися цьому швидше. Всі ми".

Фото Даррена Конвея

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!