Як Харків об'єднався проти російської загрози
- Author, Джоель Гантер
- Role, BBC News, Харків, Україна
Приблизно за пів години їзди від центру Харкова, у малоповерховому промисловому районі міста, стоять споруди, схожі на білі транспортні контейнери. Вони віддалені від головної дороги й оточені синім металевим парканом.
Ці контейнери, вкриті снігом цієї пори року, насправді є тимчасовим житлом для людей, які вже одного разу тікали від війни - ще в 2014 році, коли підтримувані Росією сепаратисти силою захопили більшу частину Донбасу.
Мешканці "модульного містечка" живуть у надзвичайно тісних умовах - уявіть собі житловий вагончик, який можна побачити на будівельних майданчиках, з низькими стелями та лампами денного світла, розділений на вітальню, кухню та ванну кімнату, у якому мешкають сім'ї з двох-трьох людей чи навіть більше.
"Так, житло гнітюче", - каже Людмила Бобова, яка живе в окремому вагончику з чоловіком та літньою матір'ю - відносна розкіш у порівнянні з їхнім попереднім помешканням, де вони мали одну маленьку кімнату у комунальному контейнері, спали на двоярусних ліжках й мали спільну кухню та туалет з сусідами.
І все ж Людмила та її родина вдячні за те, що вони тут. "Є окупація, - каже вона, маючи на увазі територію сепаратистів, з якої вони втекли. - Там життя сіре, ти не можеш дихати вільно. Тут я можу дихати вільно".
Щодо змін умов їхнього життя, то вона лише знизує плечима. "То було одне життя, це інше життя", - каже жінка.
У своєму попередньому житті Бобова жила в Молодогвардійську, маленькому шахтарському містечку за два кроки від російського кордону, де майже не було політичної активності, а люди були, за її словами, просто неусвідомлено проросійськими.
Її родина втекла з регіону разом із тисячами інших, коли почалася війна. Рятувались пішки та потягом, оскільки снаряди падали "як гуркіт грому", згадує Людмила.
Вони опинилися в модульному містечку й відтоді живуть тут. Модулі, за які заплатив уряд Німеччини, мали максимальний термін придатності для життя людей три з половиною роки, але сім років потому у них досі живуть близько 175 осіб.
"Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове, - каже Артур Стаценко, який опікується містечком у місцевій раді. - Цими людьми держава взагалі не опікувалась. За останні вісім років ми нічого не отримували з держбюджету. У нас є спеціальне міністерство з реінтеграції, але нам не дали ані копійки".
BBC звернулась до Міністерства з питань реінтеграції, створеного в 2016 році, яке має опікуватися внутрішньо переміщеними особами (ВПО) з Донбасу, з проханням прокоментувати ці твердження, але вони відмовилися від коментарів.
Для переміщених людей нова загроза вторгнення Росії в Україну створює перспективу подвійного переміщення. Їхні тимчасові будинки, розташовані лише за 40 км від кордону, опиняться просто на шляху Росії. Але ймовірне вторгнення - далеко не головна проблема з тих, які турбують жителів містечка.
"Ми не говоримо про ескалацію чи про те, що нам, можливо, доведеться знову тікати", - каже Ірина Бєлінська, 64-річна бабуся дев'яти онуків, яка проживає у вагончику зі своїм хворим чоловіком.
"Нам потрібен нормальний дах над головою, а не пластиковий будиночок", - каже вона, вказуючи на свою розбиту стелю та вигнуту підлогу.
"Ми переймаємось набагато більш буденними речами, ніж війна", - додає жінка.
Війна на сході України змінила культурну ідентичність Харкова, історично російськомовного міста за 500 км від Києва, і лише за 50 км від російського кордону. Ірина Бєлінська розмовляє російською, а от Людмила Бобова зараз говорить лише українською. Вона перестала розмовляти російською буквально в один день у 2014 році, коли була змушена тікати з дому - свого роду особистий протест проти війни.
Сепаратисти, які захопили Донбас, намагалися захопити й Харків, і ненадовго підняли свій прапор на будівлі обласної влади в центрі міста. Повалений президент Віктор Янукович втік сюди у пошуках політичної підтримки, але його зустріли вуличні протести й він знову втік до Криму, а Харків, друге за чисельністю населення місто України, залишився українським.
"Харків завжди був проукраїнським, - каже Борис Редін, привітний харків'янин, який з 2014 року має проукраїнський протестний намет навпроти будівлі місцевої влади. - Але після війни він став більш проукраїнським, як й інші міста, - каже він. - Якщо росіяни хочуть напасти на нас - вони наші гості, ми не боїмося".
Харків міг би стати логічним пунктом призначення для росіян, якби вони перетнули кордон неподалік, але війська Володимира Путіна тут зіткнулися б із жорстким опором населення. Багато людей тут записалися до добровольчих батальйонів і тренувалися воювати, а два тижні тому вулиці міста знову заповнили протестувальники, цього разу скандуючи "Харків - це Україна" та "Зупиніть російську агресію".
"Люди приєдналися до територіальної оборони, волонтери продовжують їздити до зони бойових дій, все це працює, - розповіла заступниця міського голови Харкова Світлана Горбунова-Рубан. - Ми готові захищати наше місто в будь-якій ситуації й усіма способами".
Тут є багато чого захищати - 38 університетів, музеї, квітучий технологічний сектор та яскраве сучасне мистецтво. Відома українська письменниця Оксана Забужко щойно закінчила тут тритижневу резиденцію.
"У Харкові був вибух мистецтва, коли почалася війна, - розповідає директорка міського інституту сучасного мистецтва Наталія Іванова. - Це було мистецтво опору, протесту, неприйняття".
Переміщених артистів та оперних співаків із Донецька та Луганська запросили до театральних колективів та оперних постановок у Харкові, розповіла місцева театральна режисерка Світлана Олешко.
"У Харкові їх прийняли з радістю, - каже вона. - Це місто молодих людей, і вони дедалі більше проукраїнські і дедалі менше російські. Вони бачать життя і в Донецьку, і в Луганську, і в Криму, і вони не хочуть так жити".
Війна тут відчувається так, як не відчувається у містах далі на захід. Війська проходять через Харків дорогою на фронт і повертаються до його шпиталів пораненими. Сім'ї опинилися по різні боки лінії розмежування, а наплив переселенців з Донбасу - десь від 120 до 350 тисяч - привів до певного розколу.
Щодо переселенців, які прибували до Харкова, були "безсумнівні випадки дискримінації", зазначила голова місцевої громадської організації "Станція Харків" Алла Фещенко.
"Люди, наприклад, відмовлялися здавати їм квартири в оренду, бо боялися, що вони можуть виявитися проросійськими", - каже вона.
"Але інші харків'яни ставилися до переселенців чудово - розуміли, що нас могла спіткати така ж доля, тільки нам пощастило більше, ніж Луганську й Донецьку".
У перші дні війни час від часу можна було побачити, як містом їздять машини з натягнутою на дах або збоку тканиною з написом "діти", - ознака того, що автомобіль належить людям, що виїхали з окупованої території під час бойових дій.
"Вони не зняли тканину, бо не могли повірити, що загрози більше немає", - каже вона.
Щодо переселенців, які приїхали до Харкова, за словами Фещенко, з упевненістю можна сказати одне: державна влада їх "повністю підвела".
"Модульне містечко - найзліше зло, - каже вона. - Людей категорично не можна залишати в такому місці. Там був повний хаос - бійки, розбиті вікна, розборки, модуль проти модуля. Це ставить людей на найнижчий щабель".
Заступниця міського голови Горбунова-Рубан повідомила ВВС, що місто вже чотири роки має завершені плани постійного житла на місці модульного містечка, після угоди про розподіл витрат 30% на 70% з урядом, але Міністерство з питань реінтеграції ще не сплатило нічого зі своєї частини.
Це головна турбота решти жителів модульного містечка - отримати належне житло. Вони самі хотіли б стати справжніми харків'янами. Вони час від часу проводять засідання ради, щоб обговорити свої занепокоєння, і міністра з питань реінтеграції згадують більше, ніж перспективу війни.
Людмила Бобова не дуже сумує за Молодогвардійськом. Деякі з її далеких родичів все ще там, і нічого з того, що вони їй розповідають, не змушує її хотіти повернутися.
"До війни моє життя було повним. Але усе, що мені потрібно тут - це власний дім, і життя знову буде повним", - каже вона українською.
