"Вірмени думали, що війна - це гра". Чому Вірменія зазнала поразки в Карабаху

Участь Туреччини у карабаському конфлікті на боці Азербайджану здивувала і експертів, і політиків. Турецькі безпілотники дали Азербайджану перевагу на полі бою та допомогли перемогти у війні.

Але ще на початку вересня про таку перспективу вірменський уряд застерігав історик Жирайр Ліпаритян, ветеран вірменської дипломатії, радник першого президента Вірменії та парламентер щодо Карабаху в 1991-1997 роках.

Ліпаритян також прогнозував, що в нових реаліях Росія вимагатиме від вірменської сторони поступок. На відміну від офіційного Єревана, він пояснює поразку Вірменії у війні помилками вірменської дипломатії та хибними очікуваннями, які політики поширювали, а суспільство сприймало останні 30 років.

Після припинення держслужби він повернувся до США і до пенсії очолював кафедру нової історії Вірменії у Мічиганському університеті.

ВВС поговорила з Ліпаритяном про його бачення помилок вірменської сторони та майбутній статус Карабаху.

ВВС: Якщо коротко викласти ваші погляди, то вийде таке: команда першого президента Левона Тер-Петросяна, до якої належали і ви, хотіла владнати конфлікт за допомогою переговорів і компромісу, а всі наступні лідери хотіли зберегти статус-кво, при якому вірменські сили контролювали Нагірний Карабах і сім районів навколо нього.

Жирайр Ліпаритян: Приблизно.

Наша адміністрація - адміністрація Тер-Петросяна - робила ставку на мир. А наступні адміністрації - особливо остання [тобто кабінет Пашиняна] - на війну.

Наступні адміністрації також домовлялись, але з думкою "якщо нічого не вийде, повернемося до війни". І Пашинян вирішив: "Нічого не виходить, і якщо це війна, то нехай буде війна. І ми переможемо".

У четвер Азербайджан вперше офіційно озвучив свої втрати за час Другої війну у Карабаху: понад 2700 загиблих, близько 100 зниклих безвісти, більше 1200 поранених.

За останніми даними МОЗ Вірменії, вона втратила убитими 2718 військовослужбовців.

Упізнання та пошук тіл все ще триває в обох країнах.

ВВС: Чому перемовини провалилися?

Ж.Л.: Карабаське питання має кілька складових. Головні з них:

З моменту перемир'я міжнародна спільнота казала, що не визнає незалежність Карабаху. Теоретично вони могли б це зробити, якби Азербайджан пішов на це. Але Росія, Туреччина, Іран, США і Франція здебільшого пропонували варіанти, що ґрунтуються на територіальній цілісності Азербайджану. Це було зрозуміло. Вони казали це нам останні 30 років.

Друга частина - ніхто у світі не очікував, що ми будемо утримувати ці сім районів. Вони завжди чекали їхнього повернення, на тих чи інших умовах.

Наші вороги і наші друзі - наші так звані друзі - послідовно дотримувались своїх позицій щодо цих двох питань. Це реальність. Чи це справедливо щодо нас - це не їхня проблема.

Що б різні адміністрації не робили у сфері дипломатії і не тільки, вірменській стороні не вдалося переконати міжнародну спільноту [у своїй правоті], ось і все.

Ми можемо вважати це дипломатичним провалом, але це не питання дипломатії - це питання особистих і колективних інтересів держав, з якими ми маємо справу.

Незалежно від того, чи вважаємо ми справедливим незалежний статус Карабаху, ми маємо справу з супротивником, який не був готовий прийняти ці умови навіть після своєї поразки.

І ми мали зважати на те, що з часом Азербайджан стає лише сильнішим з точки зору військової моці та ресурсів. І чим довший наш шлях до згоди, тим більше її відсутність наближала війну, і тим менше у нас шансів було перемогти у цій війні.

Тобто питання стояло так: чи допускаємо ми можливість повернення цих районів в обмін на гарантії безпеки для людей і територій? І оскільки шансів домовитися про статус зараз немає, чи можемо ми відкласти його на потім, коли буде можливість розглянути інші опції?

Ми [команда Тер-Петросяна] хотіли створити можливість для повернення більшої частини районів в обмін на мир і залишити питання про статус на потім.

Наступні адміністрації вирішили, що повертати території можна лише в обмін на статус - тобто визнання незалежності Карабаху з боку Азербайджану або хоча б на шлях до незалежності, такий як референдум.

Адміністрація Пашиняна вирішила, що в основі переговорів лежать хибні постулати, які чітко передбачають лише повернення семи районів і ніяк не прояснюють питання статусу.

[Пашинян] наполягав на чіткому розумінні майбутнього статусу, а без цього позицію Азербайджану не можна сприймати серйозно, і переговори не мають сенсу, тому що Азербайджан наполягає на територіальній цілісності. І він дійшов висновку, що спочатку треба домовитися про статус, і якщо для цього потрібна війна, то буде війна, і ми переможемо.

Такою була логіка вірменської сторони останні 25 років, і тепер ми бачимо прорахунки. Масштабні прорахунки. Мені не цікаво обговорювати перебіг війни в деталях. Під час цієї війни розкрилися технічні, логістичні та стратегічні проблеми. Але й без цього було зрозуміло, що ми не зможемо так легко перемогти у цій війні, як перемогли в минулій.

І зараз із заяви голови генштабу Вірменії ми дізнаємося, що вже на четвертий день війни він попереджав прем'єр-міністра про це.

Але ще до війни були й інші прорахунки. Вірменська сторона зробила низку абсолютно зайвих кроків, які були провокаційними щодо Азербайджану і Туреччини.

ВВС: Про які провокації йдеться?

Ж.Л.: Наприклад, коли ми обговорюємо майбутній статус Карабаху, Азербайджан пропонує своє рішення: "Карабах - це Азербайджан". Це позиція міжнародної спільноти. І тут ми кажемо: забудьте про переговори, Карабах - це Вірменія, і крапка!

Друге - президент і прем'єр-міністр Вірменії цього літа зробили заяви у зв'язку з річницею Севрського мирного договору, які можна вважати територіальними претензіями до Туреччини.

(Севрський мирний договір - угода 1920 року між Османською імперією та країнами-переможцями у Першій світовій війні, за якою османська держава втрачала значні території. - Ред.)

Крім того, міністр оборони Вірменії заявив: "Нова війна - нові території".

Були й інші заяви.

І наша сторона також почала говорити про "нелегітимного лідера Азербайджану" і "диктатора Туреччини". Це не наша справа, не нашої країни, чи не так? Це була спроба експортувати ідею демократії в Азербайджан і Туреччину. Тобто ти ведеш перемовини з лідерами цих країн і кажеш їм, що вони нелегітимні?

Пашинян думав, що він великий державний діяч, коли заявив, що будь-яке рішення має бути прийнятним для народів Азербайджану, Карабаху і Вірменії. Він думав, що це геніальна ідея, яку мусить повторити та прийняти Алієв, а якщо не повторить, то він - поганий лідер.

Але річ у тім, що він не запропонував самого рішення - яке рішення приймуть усі три народи?

Він також думав, що демократично обрані лідери можуть бути більш гнучкими. Але він сам був демократично обраний, обраний народом, і він виявився менш гнучким, ніж попередники. І ми пам'ятаємо Ельчибея, другого президента Азербайджану, який був більшим націоналістом, ніж Гейдар Алієв. Демократія має мало спільного з гнучкістю.

А ще Пашинян вважав, що міжнародна спільнота винагородить Вірменію за рух шляхом демократії та змінить свою позицію щодо семи районів. Але такі обміни існують лише в його картині світу - в його уяві.

Все це прорахунки - можливо, щирі прорахунки. Але вони не мали нічого спільного з реальністю.

ВВС: Тобто ви кажете, що влада Вірменії неправильно оцінила реальність?

Ж.Л.: Це питання не лише влади. Погляньте на весь спектр вірменської політики.

За винятком однієї партії, усі - ультрапатріоти. Я не бачу в Республіканській партії, "Квітучій Вірменії", "Світлій Вірменії", [Вірменській революційній федерації] "Дашнакцутюн" чи іншій партії політиків, які пропонували дослухатися до слів міжнародної спільноти.

А думка міжнародної спільноти має бути важливою для нас - тому що, коли ми програємо, ми біжимо до неї й просимо про допомогу. Просимо їх зробити те, що вони не можуть зробити.

ВВС: Тобто у цьому питанні немає різниці між, умовно, Кочаряном і Пашиняном, колишньою і новою владою?

Ж.Л.: Між Кочаряном і Пашиняном є різниця, але, гадаю, у різних політичних сил було відчуття, що Карабах - це не лише наша проблема, і нехай посередники вирішують її, і якщо вони її не вирішать, - нічого страшного, у нас є час. А якщо буде війна, ми переможемо.

Таке мислення широко поширене, і всі [політики] несуть відповідальність за це. Це відсутність політичної уяви, це нерозуміння, з чим ви маєте справу, і невміння відокремити ваші бажання від того, що вам дійсно потрібно і що ви можете отримати.

Це проблема політичної культури. І тому, коли кажуть, що Пашинян має піти, я запитую - а хто прийде на його місце? Більшість політичних сил хочуть влади, хочуть зіграти на поразці, але вони не пропонують нові підходи.

ВВС: Як ви бачите ситуацію після заяви про мир 9 листопада?

Ж.Л.: У цієї заяви може бути два тлумачення.

Одне - песимістичне і, найімовірніше, правильне. Але воно настільки песимістичне, що людям буде важко його прийняти. Так ось, заява про припинення вогню фактично закриває тему Карабаху. Вона не свідчить про це напряму, але вона ґрунтується на принципі територіальної цілісності Азербайджану. І Пашинян, прем'єр-міністр Вірменії, підписав її. І ніхто вже цього не змінить.

Азербайджанці повертатимуться, і влада Азербайджану зробить все, щоб максимальна кількість повернулася. Ми ж хочемо, щоб наші земляки, карабаські вірмени, повернулися. Але чи будуть вони готові повернутися у такий Карабах? А якщо не буде масового повернення [карабаських вірмен], то подальший статус Карабаху можна не обговорювати.

З іншого боку - Росія зацікавлена в тому, щоб якомога більше вірмен повернулися. Адже, якщо там не буде карабаських вірмен, то Азербайджан зможе сказати [російським військовим]: що ви тут робите?

Але коли президент Путін та інші [світові лідери] кажуть, що статус Карабаху ще не визначений, вони не мають на увазі можливу незалежність Карабаху. Вони вже казали, що це неможливо - що [Карабах] це частина Азербайджану. Вони окреслили це дуже чітко.

Російські дипломати і раніше не підтримали жодного проєкту, де Карабах не був у складі Азербайджану. Єдине, що вони зробили, - це погодилися відкласти питання статусу.

Заява [від 9 листопада] дає зрозуміти, що про вибір мова не йде - про вибір між незалежним Карабахом або в складі Азербайджану. Цього вибору більше не існує - якщо він коли-небудь взагалі існував.

Домовлятись можуть про два сценарії. Або вірменський Карабах буде географічною, територіально визначеною одиницею у складі Азербайджану, або вірмени отримають культурну автономію, про яку говорить Ільхам Алієв і яка не передбачає жодних територіальних прав для меншості.

Це означатиме становище, схоже зі становищем вірмен у Туреччині чи Ірані, де як релігійна меншина вони мають певну автономію - свою церкву, школи, можливо, газети, видавництва та уроки вірменської мови. Але не територію.

Це два варіанти - територіальна або екстериторіальна [автономія у складі Азербайджану]. І гарантії для меншин - але на цьому все. Це максимум того, про що тепер вестимуть переговори. Але не про [вибір] між незалежністю чи включенням до складу Азербайджану.

ВВС: Офіційний Єреван бачить це інакше. Пашинян просто зараз закликає до визнання незалежності Карабаху на міжнародній арені.

Ж.Л.: Про це я і кажу - менталітет не змінився. Це головна проблема нашого політичного мислення, і цій проблемі не менше 200 років. Вона - зовсім не нова. Нам так подобається - нам подобаються ілюзії, ми любимо думати, що справедливе рішення, ідеальне рішення - це можливе рішення.

Це наша стратегія по життю - мріяти. Але мріяти - це не стратегія.

ВВС: Стратегія - мріяти. Це як?

Ж.Л.: Люди плутають те, що вони хочуть, з тим, що їм повинні дати. Ніхто нічого не повинен вам давати. Вам дається те, що можете взяти. І розраховувати на перемогу в будь-якій війні - це жити міфами, а не реальністю. Ми культивуємо небажання прийняти реальність, методи неприйняття реальності та заміни її нашими мріями. Ми звели це у мистецтво.

Але коли я у своїх статтях закликаю поглянути реальності у вічі, мене критикують і кажуть - а як же інші?

ВВС: Що ви маєте на увазі? Коли ви критикуєте погляди і дії вірменської сторони, вам відповідають: "подивіться на Ердогана і Алієва, що вони роблять". Ви про це?

Ж.Л.: Так. Говорімо відверто: [я вважаю, що] Ердоган і Алієв - дуже погані люди. Але якщо це так, то треба бути вдвічі обережнішими. Це один з парадоксів вірменського життя. Якщо ми маємо справу з поганими людьми, якщо вони хочуть піддати нас геноциду, то ми повинні вибудувати нашу стратегію так, щоб уникнути цього, чи не так?

Що б зараз не казали, історично ми звикли до поразок і не звикли до перемог. І навіть нашу перемогу ми обернули на поразку. Ми погналися за мріями і за неможливим, і ми втратили те можливе, що могли отримати.

ВВС: Відмову повертати сім районів пов'язують з тим, що якоїсь миті вірменська громада почала називати їх звільненими, а не окупованими. Як це сталося?

Ж.Л.: Наш погляд на ці сім районів змінювався з часом. Ми зайняли їх тому, що з них бомбили наші будинки - і Степанакерт, і навіть наших людей у самій Вірменії. Ми захопили їх в оборонних цілях і сказали - коли будуть гарантії безпеки, ми повернемо їх.

У 1992 році, коли ми взяли Лачин, Роберт Кочарян, який очолив державний комітет оборони, зробив заяву, в якій обіцяв повернути Лачин, як тільки ми отримаємо гарантії безпеки. Він попросив мене написати текст цієї заяви. Мало хто знає про це, та й [Кочарян] навряд чи згадає. Багато державних діячів налаштували свою пам'ять так, щоб вона була дуже короткою і їх не можна було б притягнути до відповідальності за слова і дії.

Тому спочатку ми брали ці райони з метою оборони та були готові обміняти їх на гарантії безпеки.

Потім ці райони стали предметом перемовин. А потім ця фраза пролунала так: ми не можемо повернути їх, тому що вони вірменські. Навіть якщо вони не були вірменськими [до початку конфлікту], це історично вірменські землі, і ми за жодних умов не повинні їх повертати.

Важливу роль у формуванні цього погляду відіграв Вазген Саркісян, прем'єр-міністр і міністр оборони [до 1999 року]. Він стверджував, що райони не треба повертати. У нього була така логіка: землю, завойовану кров'ю наших солдатів, не можна віддати.

Хочу вам розповісти про один випадок. Я говорив з Вазгеном за три тижні до його вбивства внаслідок замаху [в 1999 році]. І я запитав його - що він думає про цей погляд. Сказав, що є така думка, і запитав, як він до неї ставиться.

Тоді він уже певний час був прем'єр-міністром, брав участь у переговорах, і, як мені здається, усвідомив, що зробив помилку, підтримавши змову Кочаряна проти Тер-Петросяна.

І коли я його запитав про цю логіку [про кров солдатів], він відповів: "Хто це сказав?!"

Я відповів: "Це ти сказав".

ВВС: Ви вже не були в уряді, чому ви зустрічалися?

Ж.Л.: Я інтерв'ював його для своєї книги, яку все ще пишу. Я поговорив з 27 учасниками перемовин щодо Карабаху в 1991-1997 роках - зокрема, з чотирма азербайджанцями, п'ятьма турками, трьома іранцями, двома росіянами, шведами, італійцями, фінами й частково французами, але більшість французів відмовилися.

У мене є розшифровки всіх інтерв'ю. Одним з моїх співрозмовників був мій добрий друг і чудовий дипломат Володимир Казиміров [повноважний представник президента РФ по Нагірному Карабаху і співголова Мінської групи ОБСЄ в 1992-1996 рр.]. Я дуже його поважаю і чимало в нього навчився.

ВВС: Повертаючись до еволюції погляду на сім районів ...

Ж.Л.: Коли ми вирішили, що не збираємось повертати ці райони, це перетворило нас на прихильників територіальної експансії - замість боротьби за право вірмен Карабаху жити вільно, в безпеці та їхнє право на самовизначення.

Ми натомість почали називати ці території історично вірменськими. Це зіграло не на нашу користь.

Багато хто в МЗС Туреччини та серед політичних еліт почали думати, що Карабах - це не про самовизначення і безпеку карабаських вірмен, а про мрію про Велику Вірменію.

Я вів переговори з Туреччиною, я був головним перемовником з 1992 по 1997 рік. Я вивчав погляди турецьких дипломатів, і багато з них думали так само. Не всі, але чимало. Це до питання про те, як вони сприймали наші слова і дії щодо Карабаху. І вони думали, що якщо це експансія, то наступною стане Західна Вірменія. У нас, зрозуміло, не було такої військової потужності, але для них це був ірраціональний страх.

Ми завжди розмовляли з самими собою. І якщо те, що ми говоримо, йде від патріотів і звучить патріотично, значить - ми маємо рацію. Гірше того, ми вели переговори самі з собою. Ми не намагалися зрозуміти і вивчити, що Азербайджан може або не може дати. Ми просто вирішили, що Азербайджан не може дати нам нічого путнього.

Переговори - це дуже болісна щоденна робота, так само як незалежність для невеликих країн, особливо таких, як наша. Це щоденна робота. Проголошення незалежності - це лише її початок, початок проблем, а не кінець. Її треба цінувати й оберігати на щоденній основі відповідно до того, як змінюється світ навколо вас.

ВВС: Я припускаю, що ви спілкувалися на цю тему з новою вірменською владою.

Ж.Л.: Якось я мав розмову з високопосадовцем з кабінету Пашиняна. Я запитав: "Яке ви пропонуєте рішення [Карабаського конфлікту]?" Відповідь була: "Тут нічого вирішувати". На той момент вже не було переговорів і не пропонували жодного рішення.

Я запитав його: чому ви так вирішили? Чи обговорювали ви з Алієвим всі можливі варіанти? Ви цього не зробили. Я робив це певною мірою, і я бачив можливі варіанти, але це не має значення. Ваш обов'язок - зробити все можливе, перш ніж заявити, що немає рішення і з Азербайджаном обговорювати нічого. Це не просто відсутність державного мислення. Це переговори з самими собою.

ВВС: Коли журналісти запитують Пашиняна про його жорсткі заяви, він вказує на не менш жорсткі заяви лідерів Азербайджану та Туреччини.

Ж.Л.: Важливо підкреслити - мені не подобається позиція Азербайджану і Туреччини. Але річ не в тому, що мені подобається. Двадцять років тому тут, у Бостоні, я виступив з промовою і сказав, що якщо ми не підемо на компроміс, то це призведе до катастрофи.

Коли я закінчив і слухачі могли поставити запитання, один пан піднявся і сказав: "Пане професоре, це так важливо, але так пригнічує". Я відповів: "Хіба я представився артистом? Ідіть додому і дивіться телевізор, якщо хочете розваг. Не ходіть на мої лекції. Моя робота - не розважати вас і не навіювати оптимізм. У мене немає гарних новин для вас".

Ми даємо народу хибну інформацію, помилковий аналіз і пропонуємо нереальні сценарії як можливі рішення. Ми підштовхуємо їх до націоналізму замість державності. А потім говоримо: мир не буде прийнятий. Але хто відповідає за це?

ВВС: Вірменські дипломати посилатимуться на Алієва і його заяви про те, що вірмени - це сторонній народ, а Єреван - азербайджанське місто. Азербайджанські дипломати - на заяви Пашиняна про те, що Карабах - Вірменія і крапка.

Ж.Л.: Незабаром після того, як Ільхам Алієв став президентом, у нас з ним була дуже серйозна розмова. Я вже не був у владі і викладав в університеті.

Я бачив його до цього лише один раз, коли він виступав з промовою у Гарвардському університеті, і склав не найкращу думку про нього - мені він видався поверхневим і не дуже розумним. Його виступ радше нагадував туристичний путівник Азербайджаном, ніж серйозну дискусію.

Однак потім він запросив мене у Баку, і ми проговорили понад три години. Він знав найдрібніші деталі й ставив правильні запитання. І він відповідав чесно. І мені здалося, що він дуже розумний хлопець. Ми говорили сам на сам, без перекладача, англійською.

ВВС: За все, що ви зараз наговорили, вас назвуть зрадником нації. Вас це не бентежить?

Ж.Л.: Коли це кажуть безвідповідальні люди - це знак пошани... Мене це не бентежить.

ВВС: До слова про відповідальність. Коли ви говорите про проблеми менталітету - це ніби знімає відповідальність з Пашиняна. Але саме він керував Вірменією останні два з половиною роки.

Ж.Л.: Відповідальність розподілена в часі. Відповідальність Пашиняна - більша, тому що він звів уже наявний образ думок до трьох-чотирьох простих тверджень: Азербайджан не може дати нам нічого прийнятного, статус Карабаху може вирішити війна, перемовини вести немає про що, а демократія принесе нам підтримку Заходу.

Але якби цього мислення не було до нього, він би не став розкручувати його. Звичайно, він відповідає за низку помилкових рішень. Якщо ви згадаєте, опозиція з самого початку звинувачувала його у двох речах - в антиросійських поглядах і в планах здати Карабах. Чи намагався він запевнити, що не збирається здавати землі? Хотів, щоб його прийняли у Карабаху? Я не знаю. Але він робив жорсткі заяви.

Є й інші речі. Приміром, те, що трапилося у Душанбе на зустрічі з Алієвим. Здавалося, що режим припинення вогню нарешті дотримується, налагодили прямий зв'язок [між міністерствами оборони]. Ця зустріч дуже важлива з точки зору того, як Алієв сприймав Пашиняна. Він не довіряв Кочаряну - його батько заповів йому не довіряти Кочаряну. На Пашиняна він покладав надії - не знаю, чи виправдані вони були чи ні.

І коли Пашинян попросив його дотримуватися режиму припинення вогню, той погодився. Я не знаю деталей їхньої розмови, але я знаю, що це був певний обмін. Ймовірно, Алієв сказав щось на кшталт "Добре, ми зробимо це, але треба обговорювати суть питання". І Пашинян сказав щось на кшталт, "Добре, але дайте мені час".

ВВС: Пашинян каже зовсім інше - за його словами, це Алієв просив його припинити розмови про відсутність демократії в Азербайджані.

Ж.Л.: Я знаю про зміст розмови від дуже надійного джерела в Азербайджані. Така розмова мала місце. І що було далі? Пашинян почав говорити, що Арцах - це Вірменія. Він почав наполягати на поверненні Карабаху за стіл переговорів - це місце було втрачене ще при Кочаряні.

Якщо ти знову і знову ставиш умову, свідомо неприйнятну для твого опонента, це означає, що ти саботуєш саму ідею переговорів. І далі він почав говорити про рішення, яке буде прийнятним для трьох народів - не для трьох урядів. Фактично він почав ображати Алієва.

І Алієв вирішив, що його обдурили.

Що Пашинян увів його в оману, пообіцявши вести переговори по суті, але сам тільки виграв час, щоб владнати питання всередині країни. І в той час, як [голова МЗС Вірменії] Мнацаканян обговорював з [головою МЗС Азербайджану] Мамед'яровим одне, Пашинян говорив інше. І ця недовіра значно вплинула на те, що Алієв вирішив, що переговори приречені.

Я не хочу сказати, що Алієв завжди дотримувався свого слова. У минулому він відмовився від плану врегулювання, про який домовилися в Казані у 2011 році. І Гейдар Алієв робив так само - погоджувався, а потім вирішував, що може домогтися кращих умов. Це проблема цих переговорів - у сторін немає мінімуму [умов]. У Пашиняна не було мінімуму, і в Алієва не було мінімуму. І у карабаського керівництва не було мінімуму.

ВВС: Кого з карабаських лідерів ви маєте на увазі?

Ж.Л.: Свого часу я спілкувався переважно з Аркадієм [Гукасяном], який був міністром закордонних справ, а пізніше став президентом [невизнаної НКР]. Але після відставки я спілкувався з багатьма іншими карабахцям і людьми, які знають стан справ у Карабаху. І це їхнє мислення: будь-який варіант, при якому ми отримуємо менше, ніж ми хочемо, надто ризикований. І якщо буде війна, то буде війна.

Я відповідав: друже мій, але війна непередбачувана, і чим далі, тим передбачуваніше вона буде не на нашу користь. І вони відповідали: ми будемо боротися, і краще ми помремо, ніж погодимося на те, чого ми не хочемо.

Це була логіка дуже багатьох.

Багато хто думав, що війна - це гра. Війна - розвага. Війна створює героїв. Війна потрібна, щоб довести наш патріотизм і наш героїзм.

Війна - це жертва, якщо, звичайно, ви жертвуєте собою, а не сином вашого сусіда.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.