Як я повірила в "оздоровчі" дієти - і фатально помилилася

Наташа Ліпман виросла з синдромом Елерса-Данлоса (СЕД), хронічним генетичним захворюванням, яке спричиняє біль. Після 20-ти років у неї з'явилися нові тривожні симптоми і дівчина почувалася розгубленою.

Блоги людей, які "зцілювалися" завдяки їжі, переконали її докорінно змінити свій раціон. Але це не допомогло.

Скільки себе пам'ятаю, мене завжди супроводжував біль, у мене "вискакували" колінні суглоби - усе моє життя. Однак після 20-ти років у мене розвинулися нові симптоми, які суттєво вплинули на моє життя.

Коли я проходила черговий огляд, мені діагностували синдром постуральної ортостатичної тахікардії (СПОТ) - це, по суті, означало, що моя вегетативна нервова система не виконувала свою функцію належним чином, контролюючи усі ті несвідомі речі, які наші тіла роблять день у день.

Щоразу, коли я вставала, у мене було відчуття, що я знепритомнію, серцебиття пришвидшувалося і часто мені здавалося, що у мене на грудях сидить слон.

У мене була постійна слабкість і розвинулася непереносність гістаміну, яка з часом сильно ускладнила моє харчування, залишивши мені лише жменьку "безпечних продуктів".

Я була здебільшого прикута до ліжка, не могла працювати, заледве могла взагалі якось функціонувати і повністю втратила віру у майбутнє. Мені здавалося, що життя закінчилося.

Поки я одного дня не звернулася до лікаря, який завжди поряд, коли ви у відчаї, - до доктора Google.

Під час пошуків я швидко натрапила на блоги таких самих молодих жінок, як є, з такими самими проблемами, з якими вони зіткнулися у розквіті сил.

Але ці жінки не проводили своє життя у ліжку у невипраних футболках з немитою головою. Вони світилися, посміхалися, позували з фруктами та овочами, які, за їхніми словами, змінили їхнє життя на краще.

Чому ніхто раніше мені цього не казав?

Я завжди вважала себе розумною людиною, наділеною критичним мисленням, але у той момент це все наче кудись випарувалось.

Я просто не могла перестати думати про цих жінок. У деяких навіть були ті самі захворювання, що й у мене, але вони змогли повернутися до справжнього життя "завдяки" своїй новій дієті. Мені навіть на думку не спадало, що я не бачу загальної картини, і, можливо, насправді усе не таке чорно-біле, як мені здавалося.

Буквально за один день я перейшла на веганську, безглютенову, низькогістамінну, протизапальну, ротаційну (де ви їсте певні продукти у певні дні) дієту без цукру - і усі ці кардинальні зміни робила виключно на основі нової інформації, яку прочитала в інтернеті.

Чому люди вважають, що дієта може "вилікувати" хронічну хворобу?

Гарріет Сміт, дієтологиня, має хронічну хворобу.

Я думала, що якщо буду усе занотовувати, то зможу відстежувати те, що мені допомагатиме, і таким чином збережу мотивацію. Тож я почала вести щоденник дієти у Instagram.

Я швидко підписалася на інші сторінки у пошуках "натхнення" і побачила, що інші люди із хронічними хворобами, роблять те саме, що і я. Тоді я вперше відчула, що не єдина, хто переживає подібне, і нарешті у мене з'явилася надія на покращення.

Завдяки популярним гештегам на кшталт #clean, кількість "лайків" у моїх публікаціях швидко зростала. Я обирала популярні порошкові "суперфуди" і відмічала на своїх фотографіях. Репости додавали мені ще більше "лайків" і заразом зростала і кількість моїх підписників.

Коли ви прикуті до ліжка або, для різноманітності, до дивану ваш світ стає дуже маленьким. Тож коли люди почали коментувати мої пости та ділитися зі мною власним досвідом, це стало для мене величезним джерелом спілкування і підтримки.

Більшість акаунтів у Instagram, на які я підписалась, мали майже однаковий зміст - фотографії величезних стосів веганських млинців без глютену або миски з кашею з горою фруктів та коментарі про їхню користь для здоров'я. Здавалося, що шкоди від цього бути не може, тож я почала робити гарні фотографії та ділитися своїм щоденним досвідом у підписах.

Кількість моїх підписників росла. Я привернула певну увагу преси. Я писала про користь для здоров'я імбиру, вівса та інших продуктів, беручи інформацію у відомих фуд-блогерів, не сумнівалася у ній і не перевіряла.

Нарешті я відчула, що маю певний контроль над своїм здоров'ям. Саме про це, зрештою, я і писала у своєму блозі: що здоров'я - це "вибір". Прийміть правильне рішення - і будете винагороджені хорошим здоров'ям, генетика - це "лише план", який можна змінити, обравши правильний спосіб життя.

Це - дуже спокусливий меседж для тих, хто відчайдушно прагне почуватися краще.

Бути пацієнтом - зазвичай пасивний досвід: піти туди, візьми це, зроби це. Але коли справа дійшла до Instagram, я нарешті відчула, що маю певний контроль над своїм самопочуттям - і це було дуже потужне відчуття.

Але це відчуття контролю почало заходити надто далеко. Їжа стала центром мого життя. Я тільки й робила, що читала про їжу, дивилася документальні фільми про їжу, планувала їжу та готувала їжу.

Після перших кількох місяців я почала почуватися трохи краще. У мене стало більше енергії, симптоми послабилися, і я почувалася набагато щасливішою - і цим я завдячувала своєму раціону.

Чого я тоді не усвідомлювала - що я також відмовилася від деяких медикаментів, що, як я підозрюю, спровокувало деякі проблеми. До того ж, коли я сіла на дієту, я, мабуть, була у найгіршому стані - і єдиний шлях звідти був лише до покращення.

Переконання у тому, що все, що я їм, або лікує мене, або шкодить, мало для мене сенс - якщо їжа спричинила мені стільки проблем, то чому вона не може мені допомогти?

Моя соцмережева дієта перетворилася на замкнене коло. Чим більше я читала, тим більше я у це вірила. Я навіть дійшла до того, що боялася отруїтися неорганічними продуктами - мені здавалося, що вони справді можуть погіршити симптоми мого захворювання.

Мені так хотілося почуватися краще, і ЗМІ легітимізували усю цю інформацію - мені здавалося, що це просто не може виявитися неправдою.

Але мої симптоми продовжували погіршуватися, і я ще завзятіше переймалася своїм харчуванням - витрачала всі свої гроші на очищення соками, голковколювання і навіть брала участь у "челенджах", де треба було їсти лише сиру їжу.

Мені не стало краще - натомість у мене розвинулася "орторексія", страх їсти "неправильні" продукти.

Я почувалася невдахою, бо повірила в усі розповіді про власну відповідальність та здатність організму до самолікування. Якщо це не працювало - то, напевно, з моєї вини. Принаймні, саме це багато моїх підписників у Instagram повторювали мені щодня.

Люди говорили мені, що якщо я не вірю, що можу вилікувати своє генетичне захворювання, то ніколи не "зцілюся". Я ніколи не стану достатньо "ідеальною". Завжди знаходилось дещо, часто суперечливе, що я могла б зробити краще - і саме це буцімто було причиною того, що я досі не вилікувалась.

Але з часом я почав ставити під сумнів усе, у що так вірила: читаючи блоги, які скептично ставились до "оздоровлення", які містили наукові обґрунтування (або часто їхній брак) тих обіцянок, у які я наївно повірила. Я дізналася, що більшість із них були в кращому випадку перебільшенням, а в гіршому - небезпечною брехнею.

Я почала повільно усвідомлювати, що та невелика користь, яку мені приносила сувора дієта, були не варта тих харчових розладів, які у мене розвинулися. Я плакала, коли вперше знову їла піцу, бо боялася, що я трую себе. Але водночас я була щасливою.

Я почувалася зрадженою, розгубленою і збентеженою. Але я почала приймати той факт, що, можливо, я змагаюся у битві, яку не зможу виграти. Можливо, я можу навчитися жити зі своєю хворобою. Це був мій перший крок до прийняття.

Через деякий час я поділилася своїм досвідом у Instagram, і деякі підписники говорили мені, що мій приклад надихнув їх спробувати ту саму дієту. Тепер мені погано від однієї думки про це.

Коли ми починаємо ділитися чимось у соцмережах, часто ми навіть не замислюємося про той вплив, який можемо мати на інших - і коли невинно "ділимося власним досвідом", можемо ставити під загрозу здоров'я інших людей. Щойно я це зрозуміла, я припинила це робити.

Я набралася сміливості говорити про свої справжні відчуття - що, можливо, ця дієта мені не допомагає, що ті десятки книжок, які я прочитала, ввели мене в оману.

У відповідь я отримав цілий потік негативу. Мене назвали аморальною через те, що я знову почала їсти м'ясо. І дуже багато повідомлень із "добрими намірами" насправді були образливими - наприклад, що я сама винна у власній хворобі, бо обрала такий раціон.

Звісно, харчування може відігравати важливу роль у лікуванні та профілактиці багатьох захворювань. Але навколо їжі так багато моралізаторства, яке часто ігнорує складнощі людей, які мають проблеми зі здоров'ям.

З роками деякі з моїх нових симптомів пом'якшилися і я навчилася їх контролювати. Я намагаюся навчитися жити зі своїм станом здоров'ям, а не боротися із ним.

Хоча моє здоров'я досі впливає на щоденне життя, прийняття моїх обмежень його докорінно змінило. Я не воюю із собою - а також не намагаюся виправити непоправне за допомогою бездоказових дієт.

Зараз я можу працювати неповний робочий день і жити життям, яке кілька років тому здавалося мені неможливим.

Я досі чую непрохані "поради" від незнайомих людей, які кажуть мені, що дикі дієти чи псевдонаукові методи зцілять мене - і це виснажує.

Але чому я, як і багато інших критично мислячих людей, повірили у ці обіцянки і переконали себе, що можуть вилікувати свої хвороби за допомогою їжі?

Життєво важливо не нехтувати силою відчаю - і не сміятися з людей, які шукають допомоги, бо не бачать іншого виходу.

Що стосується життя з хронічною хворобою, то я вважаю себе однією зі щасливчиків. Адже є так багато людей, які не отримують необхідної підтримки та турботи.

Багато хто лишається зі своїми проблемами наодинці, не маючи жодних вказівок чи порад, як жити із хронічною хворобою, - і саме це стає поживним ґрунтом для "оздоровчих" міфів з інтернету.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!