Книжечка про хороших діточок

Із 23 коротких оповідань у дитячій збірці "Перша доріжка в небо" Анатолія Григорука мені з першого разу запам'яталося лише одне - про бабусю-травесті, яка грає порося в дитячому театрі.

З другого разу - ще про мавпочку Чіту на Хрещатику, яка втекла на дерево із прив'язі злого парубка, який пропонував із нею фотографуватися.

А що ж із рештою 21 оповіданням?

Усі вони злилися для мене у одне суцільне зменшувально-пестливе повчання.

В анотації до книжки сказано, що кожне оповідання тут - фрагмент реального життя звичайних дітей. Але мені важко уявити в житті усіх цих Грициків, Христинок і Павлусів, з якими говорять такою мовою, що під кінець хочеться закричати: "Досить!".

Ось "найменша росточком Василинка", яку "ніжно цілують в русяву голівку".

Є тут "псюня" і "кабасик" - собака і порося, тобто.

"Непокірний чубчик" і "білосніжна сорочечка" змінюються "свіжим щемким вітерцем".

А якщо ще й цього мало, то ще є "коритчатко, повнісіньке золотого добірного просця" і "сопілонька з калиноньки ясенове денце".

Люди тут "радісно блискають очима", у когось в очах "зблискує невимовний жах", "зворухнулося гостре співчуття", а у "Петькових грудях розпросторився щемкий причаєний жаль".

Та ще й "волошки із хлібів здивовано проводжають синіми очима"…

В якийсь момент хочеться, щоб всі ці діти повстали і огризнулися. І втекли із цього правильного світу дорослих.

Дідусі, бабусі, тата і мами - усі вони наче й милі та хороші, говорять солодко, але насправді беруться постійно повчати, як треба жити і бути хорошим.

А інколи це схоже мало не на знущання. Як от у оповіданні "Як стати чарівником".

Ростик хоче стати чарівником, щоб начарувати спочатку повний сервант шоколаду, потім щоб було постійно літо і зрештою, щоб дідусі з бабусями ніколи не старіли.

І тато береться йому допомогти. Каже, що чарівником можна стати, якщо без збивання п'ять разів підряд проказати слово "орбірідонтіжурсардішкопфурт".

Бідний Ростик вже другий тиждень намагається вимовити це химерне слово. Але нічого у нього не виходить.

Хіба захоче дитина після такого ще колись мріяти?

Якби можна було б трішки вимкнути оцей дорослий тон оповіді, то деякі історії розцвіли б, бо є в них хороше.

Про дівчинку Христинку, яка чарівною паличкою примушує тата встати з-за комп'ютера і з нею погратися.

Про кабанчика, який замість того, щоб стати "гречаною кашкою із поросятинкою", потрапив у цирк і навчився пити лимонад через трубочку.

І про дідуся, який вчить внука літати на дельтаплані у Коктебелі.