Берлінська стіна як прокляття і натхнення

Протягом 38 років свого існування Берлінська стіна була бар'єром, що розділяв народ Німеччини, більмом на карті післявоєнної Європи та предметом невпинної критики і навіть прокльонів з боку політиків і громадських діячів - від Джона Кеннеді до Рональда Рейгана.

І разом з тим вона була предметом, об'єктом і джерелом натхнення для величезної кількості творів мистецтва другої половини XX століття, мистецтва дуже різноманітного - від класичної музики до графіті.

Бетонне полотно

Графіті були, звичайно ж, першим і найяскравішим пов'язаним зі Стіною художнім образом. Якщо зі східної сторони Стіна ретельно охоронялася, і підступитися до неї було практично неможливо, то з заходу розтягнута на 140 кілометрів бетонна поверхня була ідеальним "полотном" для мистецтва сучасних настінних розписів, що набирав в 60-і роки силу.

Відразу після краху Стіни граффітники взяли свій реванш і на Сході. Всього за півроку, вже навесні 1990-го, сотні художників з різних країн світу розписали східну сторону Стіни своїм баченням політичних подій, що супроводжували її появу, існування і крах. Серед експонатів "Галереї Східної сторони", що відкрилася у вересні 1990 року, була знаменита фреска російського художника Дмитра Врубеля "Господи! Допоможи мені вижити серед цієї смертної любові".

Шпигунські пристрасті

Стіна була одним з наймогутніших символів холодної війни, і, звісно, не могла не фігурувати в насичених політичним протистоянням кінобойовиках того часу. Стіна була ще не стіною, а дротяним загородженням, коли в 1962 році з'явився заснований на реальних подіях фільм "Втеча зі Східного Берліна".

Три роки потому британський режисер Мартін Рітт екранізував роман Джона Ле Карре "Шпигун, що прийшов з холоду" зі знаменитим Річардом Бертоном у головній ролі - фільм і донині вважається еталоном шпигунського жанру.

Навіть великий Альфред Хічкок у рідкісному для себе зверненні до жанру шпигунського фільму теж не оминув теми Стіни у своєму трилері 1966 "Розірвана завіса". Сюжет цілком тривіальний - розробник американської ракетної зброї разом зі своєю нареченою і помічницею біжить через Берлінську стіну у НДР. До шедеврів майстра цю картину віднести ніяк не можна, але великі зірки в головних ролях - Пол Ньюман і Джулі Ендрюс, не кажучи вже про самого Хічкока, роблять її гідною згадування.

Магія Берліна

Похмура бетонна стіна із колючим дротом, вартовими вежами та східнонімецькими прикордонниками кидала зловісну тінь на обидві сторони розділеного міста. Реагували, однак, на неї Східний і Західний Берлін по-різному.

Мистецтво НДР - принаймні, у офіційній своїй версії - оспівувало успіхи першої соціалістичної держави на німецькій землі. Хоча і тут з'являлися "відщепенці", що випадали із загального нарочитого оптимізму.

Відомий сьогодні на весь світ драматург Хайнер Мюллер більшу частину свого життя провів у опалі, п'єси його ставилися в Західній Німеччині, у Британії, у США, у Франції - скрізь, окрім рідної НДР. Однак на Захід він не виїжджав і тільки в 1984 році був поновлений у Академії Мистецтв НДР - перша ознака офіційного визнання після виключення зі Спілки письменників в 1961 році, якраз у рік появи Стіни.

Західний Берлін, відрізаний від решти всього західного світу місто-острів, позбавлений витверезного і оздоровляючого підживлення німецького провінційного бюргерства, поринув у вир декадансу, уседозволеності й гедонізму. З одного боку він ніби відроджував традиції богемного Берліна часів Веймарської республіки, з іншого - компенсував несвободу і вимушену сувору підцензурну аскетичність східної частини міста.

Саме у цю атмосферу відчайдушної розбещеності та уседозволеності занурив героїв свого кращого, на думку багатьох критиків, альбому Лу Рід. Альбом так і називався "Берлін" і став похмурим гімном пронизаному наркотиками, проституцією і депресією місту.

Цікаво, що до моменту запису альбому в 1973 році Лу Рід у Берліні жодного разу не був. Вперше він приїхав туди тільки в 1976 році відвідати свого друга Девіда Боуї, який тоді жив у місті.

Боуї втік до Берліна від набридлого йому гламуру англійського поп-життя. Окрім магії позбавленого усіх буржуазних норм міста, вабила його і нова електронна мінімалістська музика, що зарождувалася в середині 70-х в Німеччині. Разом з ним там оселився Іггі Поп, і за допомогою Брайана Іно, який регулярно приїжджав з Лондону, Боуї за три роки записав у студії прямо біля Берлінської стіни свою знамениту "Берлінську трилогію": альбоми Low, Heroes і Lodger.

Цією ж атмосферою пронизаний і знятий незадовго до падіння Стіни (1987 рік) фільм "Небо над Берліном". На перший погляд романтична фантазія про невидимих безсмертних ангелів у трактуванні західнонімецького режисера Віма Вендерса перетворилася на безнадійно-песимістичну історію, яка відповідала духу міста.

Рок-тиск

Протягом багатьох років поліція НДР палицями відганяла від Стіни шанувальників рок-музики, які намагалися крізь бетонне загородження почути музику того ж Девіда Боуї, Pink Floyd або Майкла Джексона, яку грали в безпосередній близькості від них.

Однак влітку 1988 року подих перебудови дістався й Східного Берліна, хоча влада НДР до останнього намагалися опиратися політичним реформам Михайла Горбачова. Прагнучи якось збити протестний настрій східно-німецької молоді, вони дозволили виступити на площі в центрі столиці Брюсу Спрінгстіну. 300 тисяч людей прийшли слухати американського рок-трубадура, який перебував тоді на вершині слави. Ефект, на загальну думку, виявився, прямо протилежним тому, на який розраховувала влада НДР.

"Я приїхав сюди не підтримувати чи протистояти якому б то не було уряду, - ламаною німецькою мовою звернувся до публіки Спрінгстін. - Я приїхав грати для вас рок-н-рол в надії, що в один прекрасний день бар'єри, що розділяють нас, впадуть".

Багато істориків порівнюють ефект від цих слів Спрінгстіна, виголошених зі східного боку Стіни, з вимовленими по її західну сторону легендарними "Ich bin ein Berliner" Джона Кеннеді і "Пане Горбачов, знесіть цю стіну!" Рональда Рейгана.

Стіна як сцена

У різдвяні дні 1989 року, лише через місяць з невеликим після краху Стіни, ще серед ледь розібраних її уламків, на встановленій прямо біля Бранденбурзьких воріт сцені Леонард Бернстайн диригував Дев'ятою симфонією Бетховена. У відомій "Оді Радості" зведений оркестр і хор музикантів і вокалістів з обох Німеччин, Британії, США та СРСР замінив слово Friede (радість) на слово Freiheit (свобода).

А ось альбом Pink Floyd The Wall, який найчастіше асоціюється з Берлінською стіною, долучили до цієї асоціації практично випадково. Роджера Уотерса, коли він писав в 1979 році The Wall, турбували проблеми скоріше особистого характеру - відчуженість і ізоляція, що супроводжують героя протягом усього життя, від шкільних років до самотності рок-зірки на вершині слави.

Однак винесена на обкладинку альбому цегляна стіна, концертний тур 1980-81рр., в якому ця стіна символічно руйнувалася і особливо внесені до зробленої в 1982 році Аланом Паркером екранізації історичні та політичні мотиви, неминуче перетворили The Wall в музично-поетичне відображення сформованих навколо Берлінської стіни колізій.

Не дивно, що вже в липні 1990 року, через вісім місяців після падіння Стіни, Роджер Уотерс, який на той час вже покинув Pink Floyd, був запрошений влаштувати концертну виставу свого опусу на порожньому просторі між Потсдамською площею і Бранденбурзькими воротами, де ще нещодавно була "нічийна земля" Берлінської стіни. Для півмільйона берлінців на площі і для всього світу концерт став символом нового міста, який зламав, як і передбачав Брюс Спрінгстін, бар'єри.

Остальгія

У перші роки після об'єднання Німеччини, поки східні регіони країни ще дуже відставали за рівнем життя від західних, почуття розчарування новою реальністю і туги за нехай і менш вільним, але більш надійним соціалістичним минулим було характерним для багатьох жителів колишньої НДР.

З часом ситуація змінилася, гострота пройшла, і остальгія - спеціально вигаданий для позначення цієї туги термін - почала носити добродушно-іронічний характер: спогади про незграбні і незручні, але такі рідні автомобілі Трабант і Вартбург, про спеціально створену в НДР Vita Cola і про інші милі серцю дрібниці з минулого. Найкраще і найвідоміше втіленням остальгії - відомий фільм "Гуд-бай, Ленін!"

Справжнім відкриттям став успіх рок-групи Die Puhdys, популярність якої не падає ось вже скоро півстоліття. Група, що виникла в 1969 році в НДР, довгі роки вважалася жалюгідним "соціалістичним наслідуванням" західного року. Однак і сьогодні, через 25 років після краху Стіни, Die Puhdys, як і раніше, популярні. Кілька днів тому, 31 жовтня цього року, їх концерт зібрав повний зал у величезній берлінській арені 02.

Стіна як експонат

Берлінську стіну знищено. Але уламки її давно і самі перетворилися на музейні експонати. Фрагментами справжньої Стіни пишаються тепер багато музеїв світу - від Лондона до Москви, від Токіо до Лос-Анджелеса. Цінність багатьох з них не тільки суто історична, а й художня. Вони - ті самі бетонні полотна, на яких відображено мистецтво Стіни.