Ціна патріотизму: забуті смерті російських солдатів

За півтори тисячі кілометрів від Москви, сидячи на дерев'яній лавці у дворі будинку своїх батьків, Оксана ділиться зі мною спогадами про свого брата Костянтина.

Ми зустрілися в селі в Астраханській області.

Вона показує мені його медаль, якою його нагородили за службу на Північному Кавказі, а також декілька його армійських знімків - серед них портретна фотографія з почесного вимпела з військової частини.

"Цю ми помістимо на могильній плиті", - каже Оксана.

За три тижні до загибелі Костянтин Кузьмін сидів у цьому ж дворі, насолоджуючись літньою відпусткою.

"Йому надійшов дзвінок. Він сказав, що йому подзвонив командир частини, який сказав йому, що повинен бути огляд військ, з Москви приїжджає перевірка, і всі повинні прибути за місцем своєї служби, - згадує Оксана. - Він поїхав 23 липня. Буквально через три дні, 26 липня він дзвонив, повідомив, що він їде. Він так це повідомляв, ніби чогось боявся. Він каже: "Я їду на південний захід!". Який "південний захід"? Я не зрозуміла. Він каже: "Я їду на південний захід України". Я так зрозуміла, що, можливо, на кордон. Ми ж всі чули по телевізору, що відбувається. "Вантажимо колони, техніку і їдемо", - каже. Я кажу, ти дивись там, обережніше, щоб нічого не сталося".

"Восьмого серпня ми з ним зідзвонювалися. Він так швиденько зі мною розмовляв. Швидко-швидко. "Мама, тато, всіх люблю, всім величезний привіт! Доньку поцілуй!", - продовжує Оксана. - Я щось ще намагалася сказати. Він: "Мені ніколи! Давай потім. Все!" Поспішав. Коли він поїхав туди, я так розумію, на кордон, чи що, він говорив, щоб ми йому не дзвонили, він буде дзвонити сам".

Костянтин Кузьмін, був контрактником, професійним солдатом. За словами Оксани, це був його третій контракт. Де і як він загинув, залишається таємницею.

Сам віриш?

"17 серпня воєнком приїхав сюди до батьків і повідомив, що брат загинув. Батькові вони сказали, що прилетів снаряд з території України, потрапив в машину, в якій вони перебували, і він загинув. Все. Це все що ми знали доти, доки не приїхав офіційний представник звідти, привіз труну. Коли офіційний представник приїхав з труною, довідку дали - вибухова травма, множинні поранення живота, головного мозку, обширна крововтрата, обвуглювання тіла. Ми його запитали, чи можна відкрити труну? Він сказав, що не радить. Ми цікавилися, що трапилося. Представник каже: "Він загинув на навчаннях на кордоні з Україною".

"Я його запитала, ти сам хоч віриш в ці слова, що ти мені кажеш?! Він каже: "Ні."- "Тоді чому ти мені їх кажеш?".

Оксана каже, що офіційного висновку про загибель її брата немає, як немає і матеріальної допомоги сім'ї, батькам. Тіло солдата, як випливає з подорожніх листів, приклеєних на ящик з труною, з Ростова його направили в Домодєдово, а звідти в Астрахань. Оксані страшно згадувати про це.

Вона хоче зрозуміти, хто має відповідати за загибель брата. "Нам кажуть, що бойових дій немає, що наші солдати там не беруть участь. Так хто ж несе відповідальність за його смерть?! Це єдине питання, яке мене мучить".

Офіційна позиція Росії залишається незмінною: на сході України немає, і ніколи не було, російських військ. Отже, не було російського вторгнення, не було російського проникнення, не було війни, яку підтримує Кремль.

Офіційна позиція зображує Росію безневинним стороннім спостерігачем в цьому конфлікті. Хоча Москва і визнає зараз, що окремі російські солдати опинилися по той бік кордону зі зброєю в руках, вона стверджує, що ці особи взяли відпустку і вирушили воювати з власної ініціативи у свій вільний час.

Тим не менш, в останні тижні постійно приходять повідомлення про те, що російських солдатів відправляють воювати в Україну. Настільки ж регулярно з'являються повідомлення про солдатські похорони по всій Росії.

Тема залишається вельми делікатною. Цим, мабуть, і можна пояснити те, що сталося з нашою знімальною групою після інтерв'ю з Оксаною.

Змусити замовкнути

На виїзді з села, де живуть рідні загиблого солдата, нас зупинила ДАІ. Інспектори перевірили багажник нашої машини і наші документи.

Ми вирушили за 60 кілометрів до Астрахані, пообідати. Коли ми вийшли з кафе і підходили до нашої машини, дорогу нам перегородили щонайменше три агресивно налаштовані персонажі.

Вони напали на нас. Оператора повалили на землю і почали бити.

Нападники схопили камеру, жбурнули її на дорогу, потім підняли її і забрали до себе в машину, на якій вони втекли.

Ми провели більше чотирьох годин у відділку поліції, відповідаючи на запитання слідчих.

По дорозі в аеропорт ми виявили, що поки ми були в поліції, хтось копирсався в апаратурі, яка залишалася в машині.

Дані з жорсткого диска нашого основного комп'ютера і декількох карт пам'яті були стерті. На щастя, ми встигли передати інтерв'ю в Лондон до цього інциденту.

Навіщо комусь знадобилося знищити наші матеріали і змусити замовкнути сестру загиблого російського солдата?

Оксана - не терорист, вона не є політичним противником російського уряду. Єдине, чого вона хоче, дізнатися правду про загибель Костянтина - де саме і як він помер. А ще вона не хоче, щоб армія не поверталася спиною до її мертвого брата.

"Я кожен день про це думаю. Як так? Він так любив Росію, такий був патріот", - каже мені Оксана.

"Я просто не розумію, як так можна, - забути солдата, не допомагати батькам. Мені просто прикро. Убили, забули, привезли, поховали. Цей ящик і більше нічого".