Як стати донором крові

    • Author, Святослав Хоменко
    • Role, ВВС News

Колись, чотири роки тому, у своїй стрічці друзів на фейсбуку я побачив пост про маленького хлопчика, який захворів на рак.

Його тато, якого я не знав, шукав донорів моєї групи крові. Донорів потрібно було чимало.

Я написав татові й сказав, що я до його послуг.

За кілька місяців вже він написав мені. Запропонував приїхати і здати кров для малого просто післязавтра.

Мені було ніяково і трохи соромно: я і вся моя родина ходили в шмарклях з температурою ледь за 37, а застуда - це протипоказання для донорства.

Підвів хлопчика, виходить, думав тоді я.

На щастя, моя група крові не належить до рідкісних, і тато зумів знайти іншого донора.

Зрештою, забігаючи наперед, той хлопчик одужав і я часом бачу його фотографії у своїй стрічці.

Але тоді я подумав: не варто відкладати такі важливі речі на колись потім, і… десь за півроку здав кров уперше.

А потім ще раз і ще раз, а далі - просто збився з ліку.

Як це відбувається

Найчастіше я здаю кров без конкретного реципієнта.

Є в цьому щось незвичайне - віддати пів літра (стандартна кровоздача - це 450 мілілітрів крові) з себе просто у Всесвіт.

Кому треба буде, щоб врятувати життя, своє чи когось близького, - той і візьме.

А одного разу біля гардеробу Київського центру крові мене зустріли небагато одягнуті чоловік і жінка. Вони шукали кров для своєї родички, яка страждала від онкозахворювання.

Мені було їх дуже шкода, і я погодився адресно здати кров для неї.

Коли я повертався, жіночка намагалася всунути мені в кишеню зіжмакані 200 гривень, ми навіть трохи посварилися прямо там, на вході.

Хоча насправді без грошей тут не обходиться.

Законодавство прописує, що в день кровоздачі держава має забезпечити кожному донорові обід.

Їдальні при центрі крові немає, тому після процедури кожен донор має пройти до каси і отримати "компенсацію за харчування" - 73 гривні.

Таксі до роботи коштує більше, але не в тому ж річ насправді.

Прожив день не дарма

А цього тижня напередодні кровоздачі я написав знайомій з донорського проекту Zdai Blood.

Спитав, чи раптом комусь конкретному не потрібна кров моєї групи.

Тож тепер я знаю, що допоміг жінці з Одеської області, яка лікується в Києві. За віком вона годиться мені у матері, у неї хворі нирки, донорів для неї шукає її син.

Прожив день не дарма, думаю я про свій відгул.

Взагалі найпроблемніший момент у процедурі кровоздачі - це, звичайно, черга.

Більшість донорів приходять до центру крові рано-вранці перед роботою.

По ідеї, у день кровоздачі донор не повинен працювати.

На ділі ж положень законодавства дотримуються, скажімо так, не всі роботодавці.

Вже ближче до обіду людей тут меншає, і здати кров можна у відносному комфорті.

"Пов'язані кров'ю"

Черга до реєстратури, в якій можна зустріти розтатуйовану дівчину і солдата в камуфляжному однострої, групу студентів і значно старших за мене дядьків, які почали здавати кров ще "за Союзу".

Удавано строга жіночка в реєстратурі.

Лікар, який по кілька десятків разів за день ставить ті самі питання для анкети донора кожному своєму візитерові.

Солодкий чай, подібний до того, який можна купити в плацкартних вагонах поїздів Укрзалізниці, і пачечка з п'яти печивок.

Навіть червоний поролоновий м'ячик у формі серця, який ти стискаєш, щоб пришвидшити рух крові по венах - "працюєш кулачком", як кажуть тутешні медсестри.

Всі ці маленькі речі щоразу, коли я проходжу через три поверхи центру крові на Дорогожичах, здаються мені частинками якогось великого ритуалу, всі учасники якого - зараз буде плоский жарт - пов'язані кров'ю.

До речі, найсмішніший жарт, який я почув тут пару років тому, був пов'язаний з моєю професією політичного журналіста.

У момент, коли мені проколювали вену, я кинув погляд на бейджик медсестри.

Її звали Тимошенко Юлія Володимирівна.

Вона ж, помітивши мою посмішку, засміялася і сама: згадала, як минулого тижня приходив здавати кров чоловік на прізвище Азаров. Теж помітив цей бейджик, сміявся, "кровосісями" всіх обзивав.

Люди, які здають кров частіше за мене, кажуть, що щоразу день-два після процедури почувають себе надзвичайно добре і легко.

Організм у пришвидшеному режимі відновлює крововтрату, мобілізовує всі свої ресурси, і це дається взнаки на самопочутті, пояснюють мені вони.

Я, чесно кажучи, такого не відчуваю.

Мені після кровоздачі радше легко на душі: я думаю про те, що всі люди, грубо кажучи, брати й сестри, і всі ми повинні допомагати одне одному.

Більше говорити

Не зачиняється центр крові і під час пандемії коронавірусу.

Майбутнім донорам на вході тепер міряють температуру і дають заповнити ще одну анкету - питають, наприклад, чи не контактували ви з хворим на COVID-19.

Персонал і відвідувачі роблять вигляд, що носять маски, - прямо як на вулиці одразу за дверима центру.

А ще з залу для кровоздач прибрали червоні поролонові м'ячики - через них, вочевидь, може передаватися вірус. Тепер "працювати кулачком" доводиться без них.

І є в мене ще один ритуал у день після кровоздачі - майже щоразу я пишу про це у фейсбуку.

Сам розумію, що це виглядає якимось вихвалянням: от, мовляв, ви байдикуєте, а я життя рятую. До того ж, писати про власну кров видається мені річчю практично інтимною.

Але якось, завівши розмову зі співробітницею центру крові, я почув, що персонал центру дуже хотів би, аби про це більше писали та говорили.

Культура донорства в Україні зовсім не розвинута, і часом буває так, що запаси крові всіх чотирьох груп у чотиримільйонному Києві є критично малими.

Тому - пишу, і радію, коли взнаю, що прочитавши цей допис, хтось із моїх знайомих йде здавати кров уперше.

Часом у коментарі під такі пости приходять люди, яким колись врятувала життя донорська кров.

У такі моменти я ще раз відчуваю причетність до чогось більшого, ніж я сам.

Хоча, давайте говорити відверто, швидше за все, це просто ефект від склянки червоного вина, яке я в такі дні п'ю надвечір.

Кажуть, воно добре впливає на кровотворення.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!