Чому Анна Маньяні - недооцінена "богиня" італійського кіно

Минає 80 років від виходу фільму Роберто Росселліні "Рим — відкрите місто" (1945) — стрічки, що назавжди змінила кінематограф. Там Анна Маньяні зіграла, мабуть, свою найлегендарнішу роль, ставши обличчям італійського неореалізму та "совістю нації". Та попри це за межами Італії її ім'я лунає значно рідше, ніж, скажімо, Софі Лорен.

Втім, Маньяні була однією з найсильніших акторок ХХ століття.

Вона стала першою італійкою, яка отримала "Оскар" за головну жіночу роль — у фільмі "Татуйована троянда" (1955).

Марлон Брандо боявся її енергетики, Меріл Стріп називала "богинею", а New York Times охрестив її "тигрицею італійського екрана".

І все ж сьогодні вона згадується значно рідше, ніж інші зірки тієї епохи.

Народження шедевра

Роберто Росселліні знімав "Рим — відкрите місто" взимку 1945-го просто серед руїн післявоєнної столиці.

У нього не вистачало плівки, світла, та й самі зйомки часто відбувалися у підвалах, без офіційних дозволів. Та саме в таких умовах і народився шедевр, розповідає BBC історик кіно Флавіо Де Бернардініс.

Події розгортаються у "довгу зиму" нацистської окупації — з осені 1943-го до весни 1944-го. Сюжет ґрунтувався на реальних історіях двох священників, страчених нацистами.

Над сценарієм разом із Росселліні працювали Серджо Амідеї, Альберто Консільйо та молодий Федеріко Фелліні. У результаті вийшло сильне, пронизливе кіно про страшні дні окупації та сміливість простих людей.

"Це політичний фільм. Його мета — показати не фашистську Італію, не колоніальну, а країну гідних людей", — пояснює дослідниця Катеріна ді Капальбо, авторка книги Roma Città Aperta.

У ті роки Муссоліні та Гітлер були ще живі, і репліка священника у фільмі — "А якщо вони повернуться?" — звучала як справжній відбиток страху всієї знімальної групи.

"Реальна жінка, а не діва"

Маньяні зіграла Піну — вдову середніх років, вагітну від сусіда-партизана, якого вона кохає і за якого збирається вийти заміж.

Її героїня — без освіти, але мудра; справедлива, але без показного моралізаторства. Справжня жінка, показана з теплотою, повагою та рідкісним для кіно реалізмом.

"Нарешті, після років, коли у кіно все було штучним — красивим, глянцевим, правильним, — глядачі побачили історію про справжню жінку. Не про кінодіву, а про таку, як кожна з нас", — згадує акторка Олівія Маньяні, онука Анни, яка виросла в домі, де "Оскар" стояв на полиці поруч із листами від Бетт Девіс та Жана Кокто.

На момент виходу стрічки Анні Маньяні було 37. Вона вже мала славу театральної акторки, але у кіно їй не довіряли головних ролей.

"У неї не було крихітного носика й блакитних очей — її не вважали фотогенічною", — згадує її онука Олівія. Навіть перший чоловік, режисер Гоффредо Алессандріні, сумнівався, що Маньяні має "кіношне обличчя".

Її чорне, як смола, волосся та палаючий погляд підживлювали чутки про "екзотичне" походження. Дехто навіть казав, що вона єгиптянка.

"Можливо, вона й сама спершу підтримувала цей міф — заради таємничості", — пише Джанфранко Анджелуччі, друг Фелліні.

Насправді ж Анна, яку вдома ніжно називали Наннарелла, народилася в самому серці Рима, біля Порта-Піа, і ніколи не знала свого батька. Мати поїхала в Єгипет, залишивши доньку — звідси й плутанина, і, мабуть, та внутрішня порожнеча, яку Маньяні перетворила на мистецтво.

"Я зрозуміла, що не народилася акторкою, — писала вона пізніше. — Я просто вирішила стати нею ще в колисці — між однією зайвою сльозою та однією ласкою, якої бракувало. Все життя я кричала з усіх сил, випрошуючи ту сльозу, благаючи про той дотик".

Коли Росселліні запросив її у "Рим — відкрите місто", Маньяні була вже зіркою вар'єте, справжньою улюбленицею публіки — її популярність можна порівняти хіба що з топовими стендап-коміками сьогодні.

"А публіка тоді була жорсткою. Поганим акторам кидали дохлих котів", — згадує кінознавець Флавіо Де Бернардініс. І це не метафора: їх справді підбирали на вулиці. Отак, під загрозою реальних "котячих атак", Анна й набувала акторської майстерності.

У кіно вона принесла ту ж безпосередність. "Подивіться на неї поруч із Марлоном Брандо у стрічці "Схильний до втечі" (1960). Брандо працює на камеру, ловить світло, грає обличчям. А Маньяні це не цікавить: вона йде напряму до глядача", — пояснює Бернардініс.

Багато сцен у "Римі — відкритому місті" знімали з першого дубля — плівки бракувало. Так було і з легендарним епізодом, де Піна біжить за вантажівкою, що везе її коханого Франческо, і падає, вражена кулею в спину.

Маньяні згадувала: "Ми не репетирували. Росселліні просто сказав: "Виходь із дверей". І я раптом перенеслася в часи, коли молодих чоловіків хапали просто на вулицях... У той момент я перестала бути собою, я стала Піною".

Ця сцена виросла з реальної трагедії. За рік до зйомок у Римі нацист застрелив Терезу Гуллаче — вагітну матір п'ятьох дітей, яка лише помахала рукою своєму полоненому чоловіку. У фільмі Франческо кричить "Тереза!" — на її згадку. А сама Маньяні тоді болісно переживала хворобу сина: у хлопчика діагностували поліомієліт.

Незручна, непримиренна, справжня

Анна Маньяні ніколи не була "зручною" зіркою. Вона відкидала голлівудські пропозиції, відмовлялася приховувати зморшки й не терпіла компромісів.

На відміну від Софі Лорен чи Джини Лоллобриджиди, які уособлювали післявоєнну Італію, що прагнула забути жахи війни, Маньяні стала втіленням болю, сили й непокори.

"Рим — відкрите місто" став найкасовішим фільмом року в Італії та першим неамериканським фільмом, що заробив у США понад мільйон доларів.

Американська преса була в захваті. New York Times писала, що Маньяні має "рідкісну здатність плакати справжніми сльозами, сміятися щирим сміхом, битися запекло; у гніві вона була грізною, а в коханні — неймовірно чуттєвою".

Теннессі Вільямс мріяв побачити її на Бродвеї у своїй новій п'єсі — це була лише одна з численних американських пропозицій, які Анна відкинула. "Ця жінка, Анна Маньяні, впивається прямо в серце", — казав він.

Інгрід Бергман настільки полюбила "Рим — відкрите місто", що написала Росселліні листа, додавши, що єдині італійські слова, які вона знає, — Ti amo.

Росселліні, тодішній партнер Маньяні, тримав листування в таємниці, аж поки Анна не натрапила на телеграму від Бергман.

Вона спокійно подала йому тарілку зі спагеті й запитала, чи він голодний. Почувши "так", відповіла: "Тоді їж!" — і шпурнула тарілку йому просто в обличчя.

Цю сцену друзі й очевидці переказували не раз; єдине, що змінювалося — вид пасти. Але суть залишалася незмінною: Маньяні вміла наганяти страх. "Вона не була милою", — підсумував Де Бернардініс.

"Анна Маньяні була талановитішою за Софі Лорен. Але Лорен - це образ італійської жінки-мрії", — каже професор акторської майстерності Віто Манкузі за вечерею у Венеції.

На запитання, з ким він волів би сісти за стіл — з Лорен чи Маньяні, він без вагань відповідає: "Звісно, з Софією. Вона сиділа б тут і витончено смакувала молюсків. А Маньяні сказала б: "Куди ти мене привів? Що це за місце? Їжа тут взагалі смачна?" Вона була непростою жінкою".

Та, можливо, саме ця "складність" і приваблює сучасних жінок у Маньяні. Їй належить знаменита фраза: камера не повинна приховувати зморшки.

"Ці зморшки — моє життя", — казала вона.

Вона зробила привабливими навіть мішки під очима.

"Вона ненавиділа умовності, була вільною — неймовірно вільною", — згадує її внучка Олівія.

І все ж саме це зробило її менш "ринковою" на Заході. Вона не була фантазією, вона була правдою.

"Сам факт, що вона існувала — не йдучи на компроміси, всупереч стандартам краси свого часу, попри драматичну біографію, — важливий для дівчини, яка обирає цю професію", — додає римська актриса Ліліана Фіореллі.

"Маньяні не можна було прикрасити, приручити або поставити в музеї", — каже кінознавець Флавіо Де Бернардініс.

Як же нам її пам'ятати? "Просто дивіться її фільми", — відповідає Олівія.