Два дні народження, три притулки, експертиза у гінеколога і Радбез ООН. Дуже непростий шлях української дівчинки з Росії до мами

Увечері 6 березня 2023 року 13-річна Вероніка Власова сиділа в одному з пунктів тимчасового розміщення біженців з України в Липецькій області Росії та чекала на свою бабусю — та мала нарешті забрати онуку додому. До початку повномасштабної війни Вероніка жила на Харківщині і в Росії опинилася геть несподівано для себе. На цей момент вона не бачила свою маму вже понад рік.

Проте замість бабусі о 23:30 до кімнати увійшли троє поліцейських. Вони оголосили дівчинці, що вона стала потерпілою у справі про зґвалтування і почали змушувати її свідчити про це.

"Вони мені кажуть: "Скажи, що у вас все було, і ми тоді тебе не будемо мучити", - згадує Вероніка. У розмові з кореспондентом ВВС вона каже, що запам'ятала 6 березня як "чорний день календаря".

У підсумку в Росії у вимушеній розлуці з мамою дівчинка провела 14 місяців і там же зустріла спочатку свій 13-й, а потім і 14-й день народження. Коли їй нарешті вдалося повернутися додому, уповноважена з прав дитини при президентові Росії Марія Львова-Бєлова опублікувала у своїх соцмережах фотографії сяючих дівчинки та бабусі, підписавши їх: "Спішу поділитися з вами радісною новиною – 14-річна Вероніка Власова повернулася до України! Ще одна родина возз'єдналася".

За кадром залишилися пережиті Веронікою цькування у школі, допити у кримінальній справі та примусова гінекологічна експертиза.

"Куди нас відправляли, туди ми й їхали"

Цієї весни Марія Львова-Бєлова розповіла, що всього з лютого 2022 року в Росію в'їхали 730 тисяч дітей з України. Більшість з них виїжджали зі своїми батьками, але російська влада також вивозила групи дітей.

ВВС докладно описувала вивезення дітей-сиріт з окупованих територій України та ситуації, коли українські діти поїхали до таборів відпочинку і не змогли повернутися до батьків через зміну лінії фронту.

Однак буває і так, що діти поодинці виявляються розділеними з батьками і опиняються в Росії через перипетії війни. Відстежувати такі випадки набагато складніше, ніж масові переміщення, але ці окремі історії ще яскравіше показують, з чим можуть стикатися українські діти-біженці в Росії та як важко їм повернутися додому.

Саме така історія трапилася з Веронікою Власовою з села Пильна, що в Харківській області. 23 лютого 2022 року її мати, Ніна Власова, поїхала по роботі до Харкова. Там у жінки був невеликий бізнес — кілька кіосків із шаурмою.

Вероніці на той час було 12 років, і вона вважалася достатньо самостійною, щоб залишатися однією вдома, проте дівчинка вирішила поїхати в гості до тітки, сільської медсестри Тетяни Мельник*, та її дітей, своїх двоюрідних братів та сестер у село Борисівку за три кілометри від Пильної. Мама Вероніки мала повернутися 24-го до обіду.

Обидва села розташовані прямо на російсько-українському кордоні, від них до Росії – навіть не кілометри, а сотні метрів.

О 4:21 ранку – Вероніка каже, що запам'ятала час до хвилини — всі прокинулися від обстрілів. З насосної ями, куди сховалася дівчинка та вся родина Мельників, вона зателефонувала матері. Вже в першу ніч повномасштабної війни в селі з'явилися жертви і серед прикордонників з найближчої застави, і серед цивільних.

Весь наступний тиждень дорослі з дітьми спали у сусідських погребах. Приїхати та забрати доньку Ніна Власова вже не змогла: машини з Харкова у напрямку фронту українські військові не пропускали з міркувань безпеки.

2 березня родина тітки, Тетяни Мельник, вирішила зібрати речі та на власному автомобілі з причепом виїхати у бік Росії. По суті, пояснює дівчинка, це була єдина безпечна дорога з Борисівки. Сама Мельник розповіла ВВС, що до цього їх спонукали не лише постійні обстріли, а й її здоров'я — у жінки на той момент було запалення легенів та були потрібні антибіотики.

"Ліки, які в мене були, я проколола, а коли почали закінчуватися, ми (в умовах війни) знайти їх не змогли, і по моїй болячці довелося виїхати", - каже Мельник. Вероніку забрали з собою.

Зв'язок з матір'ю тоді був нестабільним. Дівчинка розповідає, що неподалік села працювали якісь "глушилки": Вероніка могла зрозуміти, що їй телефоном каже мама, але Ніна слів доньки не чула.

"Мама дізналася, що я виїхала (до Росії) лише тоді, коли ми були на митниці, – продовжує Вероніка. - Вона дуже злякалася".

Родина Мельників переночувала у спортзалі в Бєлгороді, тиждень провела трохи далі вглиб Росії, в Старому Осколі, а 12 березня, вже на організованих російською владою автобусах, приїхала до пункту тимчасового розміщення (ПТР) “Мечта” в Липецькій області. Загалом того дня там розмістили 200 людей.

"Куди нас відправляли, туди ми і їхали", - згадує Вероніка. Там же, у ПТР, за кілька днів дівчинка відзначила свій день народження. Їй виповнилося 13 років.

"Вона в Росії воєнний злочинець"

У Росії на Тетяну Мельник відразу ж оформили тимчасову опіку над Веронікою — згідно з російським законодавством, кожен неповнолітній повинен мати законного представника. З мамою дівчинка зідзвонювалася регулярно, але коротко, в основному сказати одна одній, що обидві живі.

За словами Ніни Власової, вона намагалася морально підтримати доньку, говорила, що так чи інакше її забере і що "буде все добре і боятися не треба, і нікому грубити, хамити теж не треба".

"Донька у мене – дуже патріотичних поглядів дитина, і незважаючи на свій вік, вона чудово розуміла, що до неї зі зброєю прийшли в дім, погрожують і кричать: ми тебе звільняємо", - пояснює вона ВВС.

Возз’єднання українських дітей, які опинилися в Росії, з батьками і зараз, за півтора року від початку повномасштабної війни, залишається вкрай непростою задачею — ВВС докладно розповідала про це.

Найчастіше російська влада наполягає, щоб матері особисто приїжджали до Росії за дітьми (чоловіків призовного віку з України під час війни не випускають, тому зазвичай їздять жінки). Перетнути українсько-російський кордон напряму зараз не можна, добиратися доводиться через треті країни. З грошима та організацією процесу можуть допомагати українські благодійні фонди.

"Я одразу почала розмовляти з сестрою про те, як би мені забрати свою дитину назад", - згадує Ніна Власова. Спочатку вона пропонувала сестрі виїхати з Росії всією родиною разом із Веронікою — в тому числі, за її словами, вона пропонувала оплатити дорогу та перший місяць життя на новому місці для всіх родичів. Проте Тетяна Мельник відмовилась.

"Сказала, мовляв, я не маю такої можливості, і передати ти мені грошей ніяк не зможеш. Будь-яка була причина – але вона не хотіла", - згадує Ніна.

Потім Власова запропонувала Мельник привезти Вероніку на кордон Росії з Латвією чи Естонією та передати дівчинку в нейтральній зоні третій родичці, яка б змогла забрати її в Україну. Сестри домовилися про дату в червні 2022 року, проте ближче до визначеного дня "сестра різко зателефонувала і сказала, що вона не може привезти дитину до буферної зони, бо її потім не пустять до своїх і взагалі заберуть у неї дітей", - розповідає Ніна Власова.

Обидві жінки розуміли, що особисто приїхати за дочкою Ніна Власова не може — перш ніж розпочати у Харкові бізнес, мати Вероніки була військовослужбовицею Збройних сил України.

"Вона в Росії військовий злочинець", - пояснює Тетяна Мельник ВВС. За словами Мельник, дані про військове минуле її сестри стали відомі російським спецслужбам швидко: жінка припускає, що інформацію їм передала нова влада села, призначена після окупації. У будинках обох сімей російські військові влаштували обшуки, а відразу після в'їзду до Росію і Мельник, і її чоловіка детально допитували про їхні стосунки з Ніною Власовою.

Як стверджує Мельник, саме російські спецслужби заборонили їй вивозити чи передавати Вероніку матері — у розрахунку на те, що та буде змушена приїхати за дівчинкою до Росії особисто.

"Мені (російські спецслужби) сказали, щоб я сиділа як миша, – розповідає Тетяна ВВС. — З сестрою я практично не спілкувалася. Можна було б розповісти їй, що це спецслужби, але я не могла сказати, що мене трясуть (залякують — Ред.) — я всього боялася".

Мельник каже, що вона не пробувала пояснити це, навіть коли стосунки у сестер через її відмову допомогти з поверненням дівчинки різко зіпсувалися: "Нічого не доводила, нічого не говорила. Вона вважала, що я нібито отримую гроші за тимчасове опікунство, а я її в іншому не переконувала, нічого не говорила з цього приводу".

"У нас в сім’ї немає теплих родинних стосунків", - беземоційно констатує Тетяна Мельник у розмові з ВВС.

Ніна Власова, у свою чергу, вважає, що Тетяна навмисно не хотіла допомагати з поверненням її доньки: "Сестра мені почала говорити, що ЗСУ напали самі на себе – вже почала верзти якусь маячню. Але в конфліктні ситуації я з нею вступати не хотіла, тому що у неї перебуває моя дитина”.

"Я у неї питала прямо, як мені забрати свою дитину. Вона каже: от приїзди сама, забирай, — згадує Власова у розмові з ВВС.

- Але у вас були певні причини не їхати до Росії?

- Так. І вона це знала".

Саму Тетяну Мельник життя в Липецькій області, як вона розповідала ВВС, цілком влаштовувало: мову вона знала, її діти знайшли тут нових друзів, чоловік — підробіток.

З іншого боку, згадує Вероніка, тітка дедалі частіше звинувачувала дівчинку та її маму-"ЗСУшницю" в тому, що через них вона не може знайти нормальної роботи. З роботою у Мельник справді не клеїлося: влаштуватися за своєю спеціальністю медсестри вона не могла, бо для цього їй потрібно було підтвердити здобуту в Україні освіту.

"Їй пропонували роботу адміністратора в готелі. Але там треба було знати англійську, а вона не знала", — додає Вероніка.

Так чи інакше, весну та літо 2022 року Вероніка провела у “Мечті”. Сама вона цей час згадує як досить хороший: ПТР розміщався у дитячому санаторії, на його території був спортзал, де грали у волейбол, поруч була річка. Їжа в їдальні була не дуже смачною, м'ясо постійно пахло, "ніби воно пропало", але, філософськи зауважує Вероніка, іншої їжі не було. Натомість навчання було неважким: для дітей-біженців зробили в школі другу зміну, "хто хотів – там просто сидів, хто хотів – вчився. Всім було байдуже, вчимося ми чи ні, — бо ми біженці, ми з України".

"Мене тоді тітка у якомусь сенсі залякала. Вона говорила, що в Україні все погано, що я постійно житиму у підвалах. І я тоді злякалася, я навіть не знала, хочу я їхати звідти чи ні. Тоді до нас ще так не ставилися, як уже потім", — згадує дівчинка перші місяці життя з тіткою.

Ще Вероніка побачила на російському телебаченні сюжет про те, що у Харкові їдять собак, а за розмови російською мовою розстрілюють. Вона згадує, як подивилася "про собак", злякалася за бабусю у Харкові й одразу їй зателефонувала.

"А що я? – сміється зараз бабуся. — У нас гуманітарка навколо. Собак ми не їли і самі себе не обстрілювали".

З мамою зідзвонювалися, але дуже рідко. "Говорили одна одній, що з нами все добре. Це головне, що можна було сказати. Мені потрібно було просто чути її голос", – згадує Вероніка.

"Вали в Україну, що ти тут забула?"

15 вересня 2022 року Тетяна Мельник зі своєю сім'єю та Веронікою переїхали до іншого ПТР — “Полет”, майже на межі Липецька, біля аеропорту. Побутові умови там були хорошими, сім'я розмістилася у двох кімнатах. У їдальні смачно годували, влаштовували чаювання, на яких іноді подавали навіть фрукти і торти, згадує зараз Вероніка. Для біженців привозили речі та видавали сертифікати, за якими в деяких магазинах можна було отримати одяг, взуття та косметику.

Але у новому ПТР не було ані річки, ані спортзалу, ані друзів. Виходити одній за територію, а тим більше їздити до міста дівчинці не дозволяла тітка. Навіть до школи Вероніка добиралася не сама.

“Вони виділили автобус. Грубо кажучи (їздили) під конвоєм. Автобус підбирав діток з України – відвозив туди та привозив назад", — розповідає ВВС мати Вероніки Ніна Власова.

Школу теж довелося поміняти — з вересня Вероніка пішла до середньої школи в селі Кузьминські Отвержки.

Сайт школи докладно перераховує заходи 2022-2023 навчального року: щопонеділка — обов'язкове урочисте підняття російського прапора під російський гімн, після цього - "Розмови про важливе", обов’язковий у російських школах урок політичної, часто воєнної пропаганди.

За спогадами Вероніки, на цих "Розмовах", зокрема, розповідали про анексований Росією Крим — зокрема, проводили думку, що "люди самі захотіли".

За словами дівчинки, у якийсь момент усім учням наказали писати листи на фронт російським військовим.

"(Листи мали бути) від дівчаток особливо. І там треба було щось на кшталт: я, така-то дівчинка, бажаю вам всього такого, — згадує Вероніка. — Я підійшла до класної керівниці і сказала, що я ставлюся до всього нейтрально, і я таке писати не хочу. Вона мені відповіла: "А що ти в такому разі взагалі в Росії забула? Навіщо ти приїхала сюди, якщо ти не приймаєш нашу політику?"

Із 35 дітей у своєму класі вона була єдиною з України. За словами Вероніки, вона намагалася завести друзів, однак це так і не вдалося — частково через те, що у однокласників вже були свої компанії, а ще тому, що "діти (так) ставилися, ніби їм гидко зі мною спілкуватися, бо я з України. Я намагалася з кимось подружитися, а на мене дивляться і роблять таке обличчя, типу відійди від мене".

За словами дівчинки, один її однокласник показав їй, як невдовзі після її приходу в школу в однокласники в чаті обговорювали зовнішність Вероніки: "Яка я некрасива, стрьомна і все таке, бо я українка".

"Бувало, що хлопці з останніх парт говорили на мене "бендера" чи щось таке. Таке враження, що там усі українці – "бендери" для росіян. Казали: вали в Україну, що ти тут забула, навіщо ти сюди до нас приїхала?" - розповідає дівчинка. Іноді її називали "українським салом".

Тітка Вероніки Тетяна Мельник у розмові з ВВС пояснює ці ситуації хорошими оцінками племінниці: "Вероніка добре вчилася, її ставили за приклад, що вона з України і тягла всі предмети, і через це їй діти там висловлювали".

Сама Мельник, судячи з усього, не пробувала припинити цькування — головне, що племінницю не били і "за рогом не затискали", каже вона.

На шкільному пеналі у Вероніки висів брелок із зайчиком. Якось, згадує дівчинка, вона побачила в коридорі хлопчика, який крутив її брелок на пальці. "А інший хлопець у мене запитує: "Це з України?" Я говорю: "Ні, це з Росії". І він каже: "Шкода, хотіли собі забрати як трофей". "Я наїхала на нього, він брелок віддав майже відразу", - згадує Вероніка.

Вероніка додає, що класна керівниця намагалася пояснити її однокласникам, що "я не винна, що я з України і що я звідти поїхала", але особливого ефекту це не мало.

Ще, за словами Вероніки, однокласники постійно її питали про ракети, про які вона сама нічого не чула: "Таке враження, ніби вони з України, а не я". Ймовірно, йшлося тут про установки Himars, які ЗСУ почали інтенсивно застосовувати на фронті влітку 2022 року.

Якось один із однокласників, за словами дівчинки, довго "доколупувався" до неї про "ці ракети": "А ти знаєш, де ці ракети, знаєш?" А в мене тоді був поганий настрій, і він до мене дуже довго доколупувався, я йому й кажу: "Так вони в тебе летять, - згадує дівчинка. - Смішно було, він потім ходив такий переляканий".

"Ти розумієш, що я зараз побачу, що все було?"

Єдиним другом Вероніки у той період був Кирило Красильников — 20-річний біженець із Харківської області, її сусід ще за першим ПТР “Мечта”.

"Там була компанія велика, але потім усі роз'їхалися, а ми залишились і почали дружити, – згадує Вероніка. — (У ПТР) для дітей влаштовували вистави, щось типу казок. І от ми у цих казках разом виступали. Він дід, я баба. Коли мама побачила цю фотографію, де він дід, а я бабуся з казки, вона запитала, хто це. Я їй розповіла, вона з ним (по телефону) познайомилася. Моя мама знала, хто він, і вона йому довіряла".

Після того, як Вероніка з родиною тітки переїхала до ПТР "Полет" і пішла до нової школи, Кирило Красильников продовжив регулярно приїздити до дівчинки в гості.

І мама, і тітка Вероніки розповідають, що були в курсі дружніх стосунків 13-річної Вероніки та 20-річного на той момент Кирила і не бачили в них нічого поганого.

"Там, де вони були нібито в безпеці, під захистом російської влади, хлопці приставали до дівчаток, а цей Кирило почав її захищати, – розповідає ВВС Ніна Власова. — Так вони і потоваришували. Кирило більше для неї як старший брат. Вона намагалася максимально розповідати, про що вони спілкуються. І цьому Кирилу вона сильно сподобалася".

"Він не приставав, ні. Привозив солодощі, фрукти, іграшку їй привозив. У нього була любов до неї, а у неї симпатія невелика. А оскільки ми біженці, діти у школі її постійно травили, ми намагалися триматися один за одного, розумієте? — у свою чергу каже тітка дівчинки Тетяна Мельник. — Він хлопець, звісно, хороший. Безтолковий, але хороший".

Після того, як Мельник спочатку відмовилася повертатися з Веронікою в Україну, а потім – передати дівчинку родичці в нейтральній зоні на російському кордоні, Ніна Власова вирішила, що за Веронікою поїде Віра Сергіївна, її мама, бабуся Вероніки. Вона повинна була мати при собі нотаріальну довіреність, яку вже в Липецьку збиралася перекласти російською і завірити у російського нотаріуса. Разом з Веронікою повернутися до України повинен був і Кирило — грошей на дорогу назад Власова дала з таким розрахунком, щоб вистачило і на нього.

Оформлення закордонного паспорта та документів затягнулося на кілька місяців. Віра Сергіївна виїхала до Росії на початку березня 2023 року — хотіла повернутися з онукою до Києва до дня народження Вероніки, щоб вона зустріла його вже з мамою.

Проте вранці у понеділок 6 березня, згадує Вероніка, тітка несподівано наказала їй та її двоюрідній сестрі пропустити школу та залишитися у ПТР. Об 11-й ранку до кімнати увійшли двоє чоловіків, які представилися співробітниками ФСБ, і оголосили, що забирають усі телефони за рішенням суду.

"Один записував паролі від наших телефонів. А інший такий великий дядько, двометровий, стояв у дверях і дивився, щоб ми нікуди не втекли", — розповідає Вероніка.

Бабуся Вероніки до цього часу вже в'їхала до Росії і якраз дісталася до ПТР. "Я була в шоці. Я не знала, що робити, як мені бути", — згадує свою першу реакцію на новини про візит ФСБ жінка.

Вона вирішила дотримуватися плану і почала займатися оформленням російської версії довіреності, пообіцявши приїхати до онуки ввечері.

Однак замість бабусі ближче до півночі до кімнати увійшли троє поліцейських.

"Кажуть мені, що Кирило написав заяву про те, що у нас із ним був статевий акт і він мене ґвалтував. З 22 листопада щодня чотири рази на день", – згадує Вероніка.

"Мені цю заяву потім показали. Він мені розповідав, що його побили і він писав її тремтячими руками, як попало. А там почерк був каліграфічний, надто гарний як для Кирила", – каже вона.

"Мене почали допитувати, було у нас щось чи не було. Я їм говорю, що нічого не було. Вони мені кажуть, що навіть є відео. Я прошу показати мені це відео. Моє прохання проігнорували, мені нічого не показали. Вони говорять про цю заяву, про 22 листопада, а я 22 листопада була у лікаря. Вони навіть дату не вибрали нормальну. (Насправді) бачилися ми з ним двічі-тричі на місяць. І бачилися ми з ним при моїй тітці", - згадує Вероніка.

"Там нічого не було і не могло бути. Ми в ПТР були, там камери скрізь, і коли хлопець приїжджав, вона постійно була у мене на очах", — у свою чергу сказала ВВС Тетяна Мельник.

Поліцейські, за словами Вероніки, почали морально тиснути на неї: "Де твоя мамка, чому вона за тобою не встежила?" Потім у хід пішли погрози: "Скажи, що все було, щоб тебе не мучили, і тоді від тебе відстануть".

Потім кажуть: "Зараз поїдемо на медекспертизу, і там проявиться, що все було". Я кажу: "Так, давайте, я згодна на медекспертизу, поїхали. Я сама наполягала на цій експертизі, щоб показати, що нічого не було".

Вероніка згадує, що тієї ночі майже не спала. Митися перед медекспертизою заборонили. "Коли мене привезли, цей експерт каже мені: "Ти розумієш, що я зараз побачу, що все було?" — насилу розповідає дівчинка. — Він мене не питав, а сказав, що "зараз побачу, що було".

Він мене привів до кімнати, сказав повністю роздягатися. То був чоловік. Оглядав мене. Ще там була жінка, вона мене теж оглядала, але недовго, потім вона пішла. А чоловік оглядав, я плакала. Мені було дуже соромно. А потім він сказав, що нічого не було. Нічого не підтвердилось на медекспертизі. Переді мною ніхто не вибачився".

Кирила Красильникова затримали того ж дня, 6 березня, просто на очах у бабусі Вероніки, — він допомагав Вірі Сергіївні орієнтуватися в місті. І Вероніка, і її тітка Тетяна Мельник незалежно одна від одної розповіли ВВС, що з юнака вибили свідчення проти себе самого тортурами.

Два дні до обрання запобіжного заходу він провів у ПТР — Вероніка каже, що він був весь у синцях, а на фалангах пальців були "червоні сліди по колу".

"Тобто на пальці щось надягали і били струмом", - припускає дівчинка.

"Мішок на голову і струмом били, він обмовив себе, написав заяву. Потім його передали до СК (Слідчого комітету РФ), і в СК він одразу сказав, що сам себе обмовив", — каже Мельник.

Суд помістив Красильникова до СІЗО в Липецьку за обвинуваченням за статтею 135 Кримінального кодексу Росії - "Розпусні дії".

ВВС не має доступу до матеріалів його справи. За словами Тетяни Мельник, підставою для такої кваліфікації – “Розпусні дії” – стали повідомлення у вилученому у Вероніки телефоні: “У Telegram було листування, і нібито про "інтимчик за шоколадку" якийсь там прикол був". Мельник уточнила, що слідчі справді показували їй роздруковані уривки з листування.

Сама Вероніка в розмові з ВВС підтвердила, що "якийсь жарт" на теми, пов'язані з сексом, міг промайнути в їхньому багатомісячному листуванні з Кирилом, проте не змогла його процитувати: мовляв, не пам'ятає.

Російська адвокатка Ольга Гнездилова (не пов'язана з розслідуванням цієї кримінальної справи) сказала ВВС, що в конкретній одиничній фразі складу злочину ще немає, однак оцінювати потрібно матеріали справи в цілому — можливо, серед них є результати лінгвістичної експертизи сукупно всього листування, з яких випливають розпусні дії. Дорослі люди повинні розуміти, що листування про секс з дітьми до 16 років може спричинити відповідні проблеми, уточнила юристка.

Після того, як Вероніка опинилася у статусі потерпілої у кримінальній справі, її бабусі оголосили, що поки триває слідство, дівчинці заборонено виїзд із Росії. Тітка Вероніки у розмові з ВВС припускає, що кримінальну справу відкрили саме для того, щоб не випустити дівчинку з країни та змусити маму Вероніки приїхати за нею особисто. Мати Кирила Красильникова у розмові з ВВС також стверджує, що справу сфабрикували, аби утримати Вероніку в Росії.

Вероніка розповідає, що її багато разів допитували. Іноді, згадує вона, на допит просто забирали з уроків. Часом маринували в коридорі Слідчого комітету, не дозволяючи відійти від кабінету поїсти.

При цьому з її матір'ю, Ніною Власовою, за її власними словами, за весь час слідчих дій ніхто не зв'язувався.

“Російська влада знала, що у дівчинки є мама, оскільки був офіційний візит бабусі з усіма документами. Моя донька постійно слідчому говорила: подзвоніть моїй мамі, але за весь час, поки велося слідство, ніхто на мене не виходив”, — розповіла ВВС Власова.

Свій чотирнадцятий день народження Вероніка зустріла на психологічній експертизі.

"Я там розмовляла з психологами, психіатрами, проходила тести. Пам'ятаю, що це було в психушці. І мій день народження я провела там. А потім ми поїхали до Слідчого комітету. Там ще був допит", – каже дівчина.

"Якщо я і повернуся в Україну, це буде диво"

Невдовзі після візиту поліції та порушення кримінальної справи по ПТР поповзли чутки, "яка я повія", згадує Вероніка.

"Я там дружила з однією дівчинкою, то вона мене теж почала називати проституткою", — каже вона.

За словами дівчинки, за тиждень вона від стресу схудла на кілька кілограмів. Майже весь вільний час вона проводила на самоті в кімнаті.

Відносини з тіткою теж зіпсувалися. Конфісковані телефони Вероніці так і не повернули, і зв'язуватися з мамою вона могла тільки за допомогою мобільного телефону двоюрідної сестри – їй поліція телефон повернула.

"Тьотя наполягала, щоб ми спілкувалися лише по відеозв'язку, а сама сиділа поруч і все підслуховувала", - згадує вона.

Одного дня сварка між Веронікою та її тіткою зайшла задалеко.

"Ми з нею почали сваритись. Спочатку я кричала, щоб вона від мене відстала, що мені вже й так погано, а тут ще й вона лізе зі своїми сварками, — згадує Вероніка. - Вона мені кричить: закрий свій рот. Я кажу, що краще втекти, ніж з нею жити. А вона мені показує на двері: тікай. Недовго думаючи, я вдягаю кофту, взуваюся і йду надвір. Тому що в одній кімнаті з нею мені було важко перебувати".

Того дня Вероніка прогуляла на вулиці до вечора, а потім підійшла до поліцейського і попросила телефон — подзвонити мамі в Україну.

"Мамі все розповідаю, поліцейський усе це слухає. І він сказав, що те, що в мене була істерика і я заплакала, - це було по-дурному, бо мені десь треба ночувати. Це було справді по-дурному, але я просто не витримала. Він сказав, що я сама винна, а у моєї тьоті це була захисна реакція". Вночі дівчинка повернулася до ПТР.

Документи про тимчасову опіку Тетяни Мельник над Веронікою закінчилися навесні 2023 року.

"Мені тітка потім розповіла, що далі оформляти опіку наді мною заборонила ФСБ. Вони хотіли, щоб мене відправили до дитячого будинку, моя мама злякалася і приїхала до Росії. А там її хотіли затримати", – розповідає Вероніка.

"Мені тоді дуже багато людей – і тітка, і дядько, і хтось із поліцейських – казали, що якщо я і повернуся в Україну, то це буде диво, і станеться це не раніше, ніж коли мені виповниться 18 років", - продовжує Вероніка.

Але й вона сама далі залишатися з тіткою вже зовсім не хотіла.

У середині квітня за дівчинкою приїхали співробітники служби опіки, які відвезли її до реабілітаційного центру для неповнолітніх у місті Єлець неподалік Липецька. Там Вероніку помістили в ізолятор — за правилами, всі, хто прибував до цього притулку, повинні були проходити двотижневий карантин.

"Мою дитину в понеділок вранці, знову не повідомляючи мені, – а за всіма законами вони зобов'язані зв'язатися з батьками, – везуть до дитячого реабілітаційного центру, – згадує у розмові з ВВС Ніна Власова. — Мені зателефонувала дочка (вже з притулку), взявши в когось із дівчат телефон. Каже: "Мамо, я думала, що мене везуть в ліс уже вбивати. Я не знала, що мене сюди привезуть". Я кажу: "Добре, ти там тримайся, ми тебе витягнемо".

Після цього Власовій зателефонували з дитячого реабілітаційного центру: "Вперше за весь цей час мені зателефонувала юристка з запитанням: ви забиратимете дитину чи ні? Я їй розповіла про візит бабусі, що не розумію, чому не віддали дитину. Скинула довіреності, з якими їздила моя мама, там уже був офіційний переклад, зроблений на території РФ. Юристка дуже здивувалася, що ж стало такою проблемою — забрати дитину".

"Так вийшло, що мені пощастило"

Після того, як бабуся Вероніки без онуки повернулася до Харкова, і вона, і мати дівчинки побігли по інстанціях.

"Наступного дня вже в поліцію писала заяву про те, що дитину не віддали. Я почала питати по волонтерах – що мені робити? Плачу. Я знаю, що потрібен розголос міжнародний. І ось почали звертатися і в Червоний хрест, і до (уповноваженого з прав людини в Україні Дмитра) Лубінця. Секретарка його, дай їй Бог здоров'я, не знаю, як вона приймала в мене цю заяву – я плакала", – згадує бабуся у розмові з ВВС.

"Я пішла стукати у всі двері. Не навмання, звичайно, я знайшла потрібних людей, які погодилися мені допомогти", - розповідає ВВС Ніна Власова, мати Вероніки.

Так Ніна дізналася про існування "команди лелек" — неформального об'єднання співробітників різних українських відомств, які прицільно займаються тим, що витягують українських дітей з Росії.

"Їх називають лелеками через диснеївський мультик", — каже Ніна і чи не вперше за всю розмову посміхається. До цієї команди входять люди з Міністерства реінтеграції, Червоного хреста, апарату Уповноваженого з прав людини та інших відомств.

"Так вийшло, що мені пощастило", - каже ВВС Ніна Власова.

28 квітня цього року Рада Безпеки ООН провела неформальне засідання – такий формат зустрічей називається “формулою Аррії” – щодо депортації українських дітей до Росії. Ніну Власову запросили виступити на цьому засіданні у відеоформаті. Сидячи в кабінеті українського омбудсмена Дмитра Лубінця, Ніна зачитала історію Вероніки. Це, вірогідно, стало поворотним моментом у долі дівчинки.

"Моя донька Вероніка перебуває у заручниках Російської Федерації. Я не можу побачитися з нею і бути поруч, напевно, у найскладніший час у її житті… Світова спільнота повинна зупинити знущання над 14-річною дівчинкою вже сьогодні. Якщо цього не може зробити ООН, то хто може?" - ледь стримуючи сльози, говорила Власова.

Як не дивно, виступ Ніни Власової розтиражували російські державні та провладні ЗМІ – незмінно додаючи до нього коментар дитячого омбудсмена РФ Марії Львової-Бєлової про те, що "Росія готова відпрацювати кожен випадок розлучення дітей з України з родинами, якщо буде виявлено такі ситуації".

Зважаючи на все, кейс Вероніки Власової якраз і був "такою ситуацією" у чистому вигляді.

У березні Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Марії Львової-Бєлової за звинуваченням у незаконній депортації українських дітей. Сама чиновниця послідовно наполягає, що завжди сприяє возз'єднанню сімей.

Як пізніше розповіла Львова-Бєлова у своєму телеграм-каналі, про ситуацію Вероніки вона дізналася наприкінці квітня, незадовго до виступу Ніни Власової на Раді безпеки.

"26 квітня співробітник апарату Уповноваженого з прав дитини у Липецькій області зустрівся з дівчинкою. Вже 3 травня наш радник зв'язався з мамою Вероніки, і ми почали узгоджувати деталі повернення додому", - повідомила вона.

"Я їду за онукою, про це домовилися на міжнародному рівні!"

Вероніка прожила у притулку трохи менше місяця, до середини травня 2023 року.

"Іншим дітям заборонили давати мені телефон мамі дзвонити, але вони мені допомагали, прибігали (в ізолятор), якось проскакували через чергових. Там усі були як одна велика родина", — згадує вона і каже, що дитячий будинок у райцентрі Липецької області виявився найкращим місцем з тих, у яких вона побувала за рік з гаком у Росії.

"Діти з неблагополучних сімей такі і є. Вони не політизовані", – філософськи зауважує в інтерв'ю ВВС бабуся дівчинки.

У травні бабуся знову виїхала до Росії за онукою, про яку говорили вже на рівні Радбезу ООН. Українська віцепрем'єрка Ірина Верещук посприяла тому, щоб у Москві Віру Сергіївну супроводжували співробітники Міжнародного Червоного хреста.

Вероніка виступу мами не бачила, але увагу міжнародної спільноти до своєї справи вловила по зміні ставлення вихователів у притулку: "Вони швидко переключилися. До мене ставлення одразу стало іншим. Директорка філії спочатку говорила, що мені телефон не можна і все таке, а потім, коли мама виступила на ООН, мені і телефон стало можна давати, і взагалі все стало добре".

На в'їзді до Росії, стверджує бабуся Вероніки, її протримали десять годин. Допитували про колишню службу в ЗСУ її доньки, перевіряли вміст телефону.

Якоїсь миті Віра Сергіївна не витримала. "Я їм кажу: я що, в Росії вчинила якийсь злочин? До мене є претензії? Ви на яких підставах мене тут тримаєте? Я їду за онукою, про це домовились на міжнародному рівні! Не хочете віддавати онучку - не треба, я розвертаюсь і їду додому! Віддайте мені мій паспорт!"

Вже за півгодини ФСБшники завели її на останній допит, на якому принагідно розповіли їй, що вона "хрінова мати, і діти в тебе хрінові – нацисти та фашисти".

"Я кажу: знаєте що, хлопці? Ви мене так звільнили, що у мене тепер ані дому, ані сім'ї немає. А тепер я за онукою приїхала. Вони мені й кажуть: забирай паспорт і йди!" – емоційно розповідає вона.

"Ми зустріли її (бабусю Вероніки) в Москві, допомогли з готелем, трансфером в Липецьку область, перекладом усіх необхідних документів", — пізніше писала в соцмережах уповноважена з прав дитини в Росії Марія Львова-Бєлова.

Разом із бабусею до Єльця приїхали журналісти одного з російських державних телеканалів.

"Запитували, чи хочу я жити з мамою і де, в Україні чи в Росії? - згадує Вероніка. — Але я відповіла на ці запитання дуже, як вам сказати, хитро. Я відповіла так, що хочу жити зі своєю мамою, мені все одно де, але я хочу з нею жити. Жодних питань до мене вже не було, бо я в цій ситуації ні за кого. Тому що якби я сказала, що я за Росію – була б поганою. За Україну – теж була б поганою. А так я залишилася хорошою. З того, що я їм відповіла, вони вирізати нічого не могли. Я потім шукала в інтернеті – вони нічого так і не виклали".

На зворотному шляху Вероніку з бабусею запросили на чай до Марії Львової-Бєлової. Наприкінці зустрічі чиновниця подарувала дівчинці айфон. Обидва конфісковані в Липецьку українські телефони Вероніки досі залишаються в руках російських силовиків.

"Щойно в'їхали в Україну, я відчула щось рідне. Побачила заправку "Окко" - а-а-а, заправка! Я ніколи не думала, що радітиму таким простим речам як АТБ. "Магнит", "Пятерочка" (російські мережі супермаркетів – Ред.) - це все не те, а АТБ я люблю!" – сміється Вероніка.

"Вона досі не усвідомила"

Зараз Вероніка живе з мамою у Києві. Дівчинка вмовила маму купити собаку породи шпіц, і Ніна, схоже, ще не визначилася зі своїм ставленням до нового члена сім'ї.

Ніна Власова продовжує спілкуватися із "командою лелек".

Вероніка ходить до київської школи і активно наздоганяє відставання у навчанні, накопичене за час у Росії. Спочатку у Києві вона здригалася від різких звуків – навіть від закривання дверцят холодильника.

Певний час тому разом із мамою вона їздила до рідного села Пильна – набратися сили, відновитись морально, подивитися на зруйновану росіянами школу, в якій навчалася Вероніка до початку великої війни.

"Вона досі, напевно, до кінця не усвідомила, через що їй довелося пройти", - каже Ніна Власова.

На подарований російською владою айфон чомусь виявилося неможливо завантажити українські пісні, навіть "Стефанію" – переможницю торішнього Євробачення, поскаржилася Вероніка ВВС. Тому мама з дочкою віднесли телефон в один із київських торгових центрів і з доплатою поміняли на новий айфон тієї ж моделі.

Тетяна Мельник, тітка дівчинки, розповіла ВВС, що виїхала разом із родиною з Росії невдовзі після того, як Вероніку забрали до притулку. За словами жінки, їхати вони не хотіли, але російські спецслужби почали погрожувати їй та чоловікові кримінальною справою про шпигунство, по суті не залишивши вибору. На виїзді, за словами Мельник, їх допитували шість годин.

Кирило Красильников станом на жовтень 2023 року – єдиний учасник історії, хто, як і раніше, залишається в Росії, у липецькому СІЗО. Його мати вважає, що її син, по суті, перебуває там у заручниках.

Кримінальну справу, наполягає вона, повністю сфабрикували, а наданий російською державою адвокат прямо сказав рідним юнака, що робити він нічого не планує. Ще один адвокат, якого вдалося знайти у Липецьку, зажадав за свої послуги одразу 150 тисяч рублів (близько 60 тисяч гривень). Таких грошей сім'я не має. Сама жінка перебуває в Україні — добиватися звільнення сина їй доводиться дистанційно.

Осмислюючи свою історію, Вероніка Власова каже так: “Там у Росії я помітила, що кожен сам за себе. Якщо трапилася в когось якась біда — значить людина сама винна. Це її проблеми".

*Прізвище тітки Вероніки змінено на її прохання.

** Після публікації текст статті було змінено: виправлено написання прізвища Кирила.

Ілюстрації Ангеліни Корби. В колажах були використані знімки із Getty Images, телеграм-каналу Марії Львової-Белової, сайту школи в Кузьмінских Отвержках та скріншот с Google Maps.