Страх і ненависть у Верховній Раді. Як і чому парламент України втратив працездатність

Український парламент опинився в глибокій кризі. Попри формальну монобільшість пропрезидентської фракції "Слуга народу", Верховна Рада не може й, здається, не хоче ухвалювати критично важливі закони, від яких залежить фінансування Міжнародного валютного фонду.

Україна ризикує втратити кошти МВФ у межах пакета на 8,1 млрд доларів, оскільки Рада затягує з ухваленням законів, необхідних для розблокування цього кредиту, повідомляє Bloomberg.

У публікації агентства йдеться про те, що МВФ встановив для Києва дедлайн – закони, багато з яких вважаються непопулярними, мають бути ухвалені до кінця березня. Гроші від МВФ життєво необхідні Україні, особливо на тлі проблем із кредитом на 90 млрд євро від Євросоюзу, виділення якого блокує Угорщина.

Ситуація з фінансуванням від МВФ – лише верхівка айсберга проблем українського парламенту.

Рада, обрана влітку 2019 року на хвилі сенсаційного успіху Володимира Зеленського на президентських виборах, – це перший парламент у посткомуністичній історії України, де одноосібну більшість сформувала одна партія, президентська "Слуга народу".

Це скорочена версія великого матеріалу ВВС News Україна щодо кризи парламенту, монобільшості та загалом системи влади під час війни. Повну версію читайте тут.

Що таке "монобільшість" і як вона розвалилася

На першому засіданні Ради цього скликання до фракції "Слуга народу" увійшли 254 депутати, тоді як конституційний склад українського парламенту – 450 осіб.

На сьомому році роботи парламенту й на п'ятому році повномасштабного вторгнення Росії "Слуга народу" формально все ще має арифметичну більшість – у фракції числяться 228 осіб. На практиці ж усе набагато складніше.

У нещодавньому інтерв'ю Forbes перший заступник голови фракції "Слуга народу", відповідальний за збір голосів за важливі законопроєкти, Андрій Мотовиловець констатував: ще недавно він міг розраховувати на голоси 180 однопартійців (решту доводилося добирати за рахунок представників інших фракцій і позафракційних депутатів). Зараз, за його словами, "ядро" фракції складається зі 111 депутатів.

Через це ухвалювати важливі рішення в Раді стало неймовірно важко, якщо взагалі можливо – голосів депутатів з інших фракцій часом не вистачає, щоб досягти необхідної більшості, а інколи вони й не поспішають "допомагати" більшості, якої де-факто вже не існує.

До недавнього часу в Україні, яка з початком великої війни фактично перетворилася на суперпрезидентську республіку, на це просто не звертали уваги.

Але нинішня ситуація, коли парламент не здатен ухвалити закони, життєво необхідні для отримання Києвом західного фінансування, по-новому висвітлила проблему.

Існує одразу кілька причин такого стану справ у Верховній Раді.

"Вона боїться, що її просто порвуть"

Передусім ідеться про нерозуміння дій і рішень інших центрів влади в країні.

Чинну голову уряду Юлію Свириденко Верховна Рада призначила на посаду менш ніж рік тому. Уже тоді серед депутатів не було чіткого розуміння, чому їм запропонували підтримати заміну Дениса Шмигаля.

Найпоширенішим поясненням у кулуарах тоді було те, що керівник Офісу президента на той момент Андрій Єрмак хотів бачити на цій посаді людину, лояльну до нього не на 99%, а на всі сто.

Відтоді на політичному верхів'ї України сталися масштабні зміни: Єрмак втратив посаду, а самій Свириденко так і не вдалося налагодити конструктивні відносини навіть із президентською фракцією.

"Їй важко прийти до нас на чесну розмову. Вона боїться, що її просто порвуть. Хоча таку зустріч треба було б пережити, бо як інакше завоювати авторитет? Але Юлі простіше ходити не до нас, а в сусідню будівлю і накручувати там, що "парламент поганий", – сказав BBC News Україна один із представників фракції "Слуга народу".

Особливо депутатів дратує сам підхід прем'єра до взаємодії з парламентом: мовляв, депутати повинні нести відповідальність за непопулярні рішення, як-от підвищення податків, зате уряд записує до своїх заслуг програми на кшталт "національного кешбеку" або компенсації за подорожчання бензину внаслідок війни в Ірані.

Голосування щодо законів, узгоджених урядом із МВФ, вписується в цю логіку. Серед особливо непопулярних кроків – збір із усіх посилок з-за кордону (нині мито не стягується, якщо вартість менша за 150 євро) та виведення з-під спрощеної системи оподаткування фізичних осіб-підприємців із певним рівнем річного обороту.

Депутати кажуть, що всі ці заходи з МВФ узгодив уряд, а Раді тепер, у стислі строки, пропонують не обговорювати, а взяти на себе відповідальність.

"Ніхто не розуміє, як так можна: ми маємо забирати в людей гроші з кожної посилки й бути крайніми, а Юля (прем'єр-міністерка Юлія Свириденко) і президент роздаватимуть свої чергові тисячі… І от ми зараз зберемо на себе цей негатив, а президент узагалі потім це підпише? Уже ж не раз бувало, що він просто кидав і не підписував", – цитує матеріал "Української правди" анонімного представника "Слуги народу".

Результат – фрустрація депутатського корпусу й відмова парламенту голосувати за будь-яку ініціативу уряду, тим паче потенційно непопулярну.

Погрози Зеленського мобілізацією

Президент Володимир Зеленський останнім часом відсторонився від предметної взаємодії з парламентом: депутати в розмовах з BBC News Україна скаржаться і на розчарування окремими діями глави держави, і на брак комунікації між президентом та навіть його власною фракцією.

З іншого боку, зараз президент явно приділяє більше уваги своїм прямим обов'язкам верховного головнокомандувача та головного представника України на зовнішній арені, тож ресурсу займатися внутрішньою політикою, зокрема Радою, йому бракує.

Однак у нещодавніх заявах Зеленського помітне очевидне роздратування роботою депутатів.

"Народним депутатам доведеться або служити суспільству в парламенті, або державі на фронті", – заявив він днями.

Невдовзі в оточенні Зеленського поспішили спростувати ці слова, які багато хто сприйняв як погрозу відправити норовливих депутатів воювати. Але імпровізована фраза президента навряд чи додала конструктиву й без того напруженим стосункам між президентом і Радою.

Відлуння скандалу навколо НАБУ

У Раді досі чути відгомін літнього скандалу: тоді більшість депутатів проголосувала за законопроєкт про позбавлення антикорупційних органів незалежності, хоча багато хто з них навіть не читав його положень.

На вулиці українських міст негайно вийшли тисячі протестувальників, західні партнери України виступили з прямою й відкритою критикою реформи, і в підсумку вже за кілька днів парламент був змушений "відкотити" ці зміни назад.

У публічній площині Офіс президента, який був реальним ініціатором законопроєкту, заявляв про свою непричетність до цієї історії, і вся відповідальність була покладена на Верховну Раду.

Витоки з фракційного чату "Слуги народу" показали, що представники президентської фракції описували те, що сталося, категоріями на кшталт: "саме так я й уявляв собі кінець світу", "нас використали" або "ми гівна наїлися".

Після цього зібрати голоси за будь-які законодавчі новації, народжені поза стінами парламенту, у Раді стало значно складніше.

Але історія з НАБУ і САП на цьому не завершилася.

Після невдалої спроби "прикрити" їх НАБУ та САП вибухнули кількома гучними справами проти представників найвищих політичних кіл України. Найвідоміші з них – це справи про "плівки Міндича" та про підкуп депутатів під час голосувань.

І якщо справа Міндича стала приводом для подальшого розчарування парламентарів у президенті та його оточенні (тим більше, що кадрові висновки, зроблені за її результатами, багато хто вважає недостатніми), то перспектива потрапити в поле зору НАБУ і САП через голосування, яке антикорупціонерам видасться підозрілим, відверто налякала багатьох депутатів. Частково через це вони просто відмовляються голосувати за будь-які законопроєкти, тим паче настільки "проблемні", як ті, ухвалення яких вимагає МВФ.

"Зараз депутатами керує страх… Тепер це „залізний аргумент“ для парламентарів утримуватися від голосування через страх підозри", – говорить у вже згаданому інтерв'ю Forbes Андрій Мотовиловець із "Слуги народу", і додає: парламентарі хотіли б "відверто поговорити" про цю проблему з антикорупційними органами.

На пропозицію зустрічі негайно відреагувало НАБУ: "Якщо мета – спробувати вплинути на НАБУ і САП, щоб ми не робили свою роботу, то це, при всій повазі до парламентарів, даремна трата часу".

Виходу нема?

Наслідки такого стану справ описати досить просто: Верховна Рада фактично втратила працездатність.

У парламентських кулуарах пошепки говорять про те, що вимоги МВФ – це ще "квіточки". А що буде, якщо саме на Раду покладуть відповідальність за гіпотетичне ухвалення рішень щодо умов завершення війни? У нинішній ситуації в парламенті зібрати більшість буде абсолютно нереально, особливо якщо йтиметься про якісь домовленості, до яких депутати не мали жодного стосунку.

В українських ЗМІ з'являються різні оцінки того, скільки депутатів уже написали заяви про добровільну відмову від мандатів або готові зробити це за першої нагоди. Усі оцінки свідчать, що скласти повноваження готові не менш ніж сорок парламентарів. Однак керівництво парламенту не дає цим заявам ходу, побоюючись, що такий розвиток подій просто остаточно розвалить Раду.

Найочевиднішим виходом із ситуації були б парламентські вибори, однак у ситуації триваючої війни це неможливо – ані з погляду законодавства, ані з урахуванням обстановки на місцях.

Дехто вважає, що роботу Ради могло б пожвавити її переформатування – визнання розпаду "монобільшості" та формування парламентської коаліції. Тим більше, що за цей шлях уже не перший рік виступають і "Батьківщина" Юлії Тимошенко, і "Європейська солідарність" Петра Порошенка. Проте переконаним противником цього варіанту є особисто Володимир Зеленський, який, відповідаючи на запитання про наявність кризи в парламенті, заявляє, що "криза – у людей у голові".

Тому поки Рада існує за інерцією.

"Рада зараз, наче машина, яка давно мала заїхати на СТО, але далі їде по трасі і незрозуміло, де буде фініш. І от вона намагається кудись доїхати, але у неї вже на приладах все просто мерехтить від повідомлень про помилки", – описує нинішню ситуацію у парламенті один із представників "монобільшості".

Коли й чим усе це завершиться – цілковито незрозуміло.