Гіпноз - дієвий метод лікування. Як він працює і чому ми його боїмося

Гіпноз стає потужним медичним методом лікування болю, тривоги, ПТСР та низки інших захворювань. Та чи зможе він позбутися репутації сценічного трюку фокусника?

Коли Девіду Шпігелю сказали, що на нього чекає наступна пацієнтка, йому не потрібно було питати номер палати. Він чув її хрипи ще з середини коридору.

Зайшовши до палати, він побачив 16-річну рудоволосу дівчину, яка сиділа в ліжку зовсім рівно, з побілілими від напруги кісточками пальців, у розпалі нападу астми. Поруч із нею плакала мати. Дівчину втретє госпіталізували з астмою за останні кілька місяців.

У 1970 році Шпігель як студент-медик проходив педіатричну практику в Бостонській дитячій лікарні в штаті Массачусетс, США. У межах навчання він також відвідував курс із клінічного гіпнозу.

Медична команда юної пацієнтки з астмою вже намагалася розширити її дихальні шляхи інʼєкціями адреналіну. Після двох уколів напад не вщухав. Шпігель не знав, що ще робити. "Хочеш вивчити дихальну вправу?" - запитав він її.

Вона кивнула. Так Шпігель загіпнозував свою першу пацієнтку.

Коли дівчина увійшла в характерний для гіпнозу трансоподібний стан, Шпігель був готовий зробити навіювання - "активний інгредієнт" гіпнотичного лікування, зазвичай ретельно сформульоване твердження, яке викликає мимовільну реакцію. Але коли дівчина сиділа в ліжку, спокійна й зосереджена, Шпігель замислився, яке саме навіювання йому слід зробити. До астми на заняттях із гіпнозу вони ще не дійшли.

"Тож я щось вигадав, - розповідає Шпігель, згадуючи цей випадок. - Я сказав: "Кожен твій вдих буде трохи глибшим і трохи легшим".

Імпровізація спрацювала. За пʼять хвилин хрипи в пацієнтки припинилися і вона лягла у ліжко, дихаючи вільно.

Це була визначальна зустріч і для лікаря, і для пацієнтки. Дівчина виросла й вивчилася на респіраторного терапевта, а Шпігель розпочав карʼєру в клінічному гіпнозі.

Протягом наступних 50 років він заснував Центр інтегративної медицини при Стенфордському університеті та, за його підрахунками, загіпнозував понад 7 000 пацієнтів.

На перший погляд гіпноз здається одним із тих психологічних феноменів, які просто не повинні працювати. Але саме це й робить його таким цікавим - він часто таки працює. Увійти в гіпнотичний стан, інтенсивно зосередитися й вислухати навіювання для багатьох людей достатньо, щоб це навіювання стало реальністю.

Коли людині, що легко піддається гіпнозу, кажуть, що її рука почне рухатися ніби сама собою, так і стається. Коли вона чує, що зчеплені пальці буде неможливо розʼєднати, здається, ніби їх склеїли. А коли їй кажуть, що вона не впізнає себе в дзеркалі, вона бачить ледве знайомого незнайомця, який повторює її рухи по той бік рами.

Якщо ж навіювання полягає в тому, що хронічний біль вщухне або що тривога поступово розтане, гіпноз стає цінним терапевтичним інструментом.

Дедалі більший масив доказів свідчить, що гіпноз ефективний для багатьох людей, які відчувають біль, тривогу, ПТСР, стресові пологи й народження дитини, синдром подразненого кишківника та інші симптоми. Для деяких із цих станів гіпноз перевершує стандартні методи лікування за вартістю, ефективністю та побічними ефектами.

Але попри десятиліття досліджень його терапевтичної цінності та дедалі краще розуміння механізму його дії в мозку, поширення клінічного гіпнозу було разюче повільним. Значною мірою це повʼязано з поширеною хибною думкою, що гіпноз - не більше ніж сценічний трюк фокусника.

"Гіпноз і досі заплямований уявленням про щось дивне, - каже Шпігель. - Люди або кажуть, що це марно, або що це небезпечно, і нічого посередині. Обидва твердження хибні".

Витоки гіпнозу

Практики, що нагадують гіпноз, існували в багатьох культурах світу протягом століть. Від трансу в традиційних південноафриканських цілющих практиках до шаманізму Сибіру, Кореї та Японії та медицини корінних народів Північної Америки.

В Європі та Північній Америці витоки західної версії гіпнозу сягають кінця 18 століття. У 1775 році німецький лікар Франц Месмер популяризував теорію тваринного магнетизму. Месмер вірив, що невидима магнітна рідина протікає через людське тіло, впливаючи на наше здоровʼя та поведінку.

Месмер поставив собі за мету маніпулювати цією рідиною, відточуючи техніку, яка стала відома як "месмеризм". Працюючи лікарем у Габсбурзькій імперії, а згодом у Парижі, він виявив, що коли він затримував погляд на пацієнті й інтенсивно зосереджувався на ньому, іноді роблячи рухи на кшталт проведення рукою від плеча пацієнта вниз по його руці, він досягав терапевтичних результатів.

Він швидко став відомим завдяки своєму винаходу - і водночас ексцентричним. У Парижі його салони були "похмурими й навіювальними, із заштореними вікнами, товстими килимами та астрологічними прикрасами на стінах", пише Джессіка Ріскін, доцентка історії в Стенфордському університеті.

"Сам Месмер вдягався вражаюче - у бузкову сукню з тафти" (тафта - щільна блискуча тканина. -Ред.), - додає вона.

Попри популярність Месмера, тваринний магнетизм незабаром вийшов із моди, але феномен, який він досліджував, у 19 столітті набув поширення під новою назвою "гіпноз".

Низка видатних лікарів розробила послідовні теорії про його природу - віддаляючи гіпноз від його месмеричних витоків.

Засновник західної психотерапії Зигмунд Фройд зробив деякі зі своїх найвідоміших аналізів на основі історій хвороб таких пацієнтів, як "Анна О" (Берта Паппенгайм, австрійсько-єврейська феміністка), яку співробітник Фройда Йозеф Бройєр лікував гіпнозом у 1880-82 роках.

Згодом Фройд відмовився від гіпнозу на користь своєї техніки "вільних асоціацій", але гіпнотична терапія вже сформувала підвалини західної психотерапії.

Саме тоді, коли лікарі досліджували терапевтичний потенціал гіпнозу, він також набував яскравішої сценічної репутації. Сумнозвісні популярні гіпнотизери гастролювали Європою, пропонуючи учасникам зображати курку, ставати твердими, як дошка, або бачити явлення Діви Марії.

Громадські дебати про гіпноз загострювалися протягом 1880-х років, доки деякі країни не почали ухвалювати закони для регулювання його використання.

Занепокоєння щодо уявних далекосяжних ефектів гіпнозу досягло піка наприкінці століття. У вересні 1894 року 22-річна Елла Саламон померла після того, як окультист загіпнотизував її у віддаленому угорському замку. Ця історія відгукнулася в медичній спільноті та популярній пресі в Європі й Північній Америці.

Три місяці потому в Німеччині баронеса Гедвіг фон Цедліц унд Нойкірх, шукаючи лікування від болю в шлунку та головного болю, познайомилася з "магнетичним цілителем" на імʼя Чеслав Чинський.

Він нібито використовував гіпноз, щоб звабити баронесу протягом кількох сеансів, що завершилося фіктивним шлюбом, який спричинив обурення серед німецької аристократії.

Того ж року в бестселерному романі Джорджа дю Морʼє "Трильбі" зʼявився вигаданий гіпнотизер Свенгалі. Публіка жадібно ковтала книжку поряд із новинними повідомленнями про справу Чинського, що мали моторошні паралелі.

Скандали на кшталт цих підживлювали зусилля лікарів дистанціюватися від сценічних гіпнотизерів та окультистів і легітимізувати власну роботу. Багато медиків стверджували, що непрофесіонали взагалі не повинні використовувати гіпноз.

Понад століття потому ця напруга досі не зникла. Багато академічних дослідників і клінічних практиків наполягають, що аматорський гіпноз є ризикованим, а його репутація завадила ширшому впровадженню гіпнозу в медицині.

Але зі зростанням масиву літератури про його клінічну ефективність і новими уявленнями про механізм його дії в мозку дослідники й лікарі наполегливо працюють над реабілітацією гіпнозу.

Лише приблизно 10-15% населення класифікують як "високогіпнабельних", тобто таких, що реагують на більшість навіювань. Ці люди мають сильні, інколи глибокі переживання під час гіпнозу.

Більшість населення, однак, реагує стриманіше. Ці середньогіпнабельні люди можуть відгукуватися на кілька гіпнотичних навіювань, але провалюють складніші тести. А решта 10-15% може відреагувати на кілька легких навіювань або навіть не відреагувати взагалі.

При цьому дослідження показують, що зі своїм рівнем гіпнабельності людина залишається на все життя.

Що стоїть за цією рисою, досі остаточно не дослідили. Були натяки, що з гіпнабельністю повʼязані рівні дофаміну, нейромедіатора (хімічного месенджера) в мозку. Попередні дослідження вказували на ген під назвою COMT, який бере участь у метаболізмі дофаміну, але результати були суперечливими, чітка генетична картина досі не вималювалася.

Також зі схильністю до гіпнозу повʼязували інший нейромедіатор - гамма-аміномасляну кислоту (GABA). В одному дослідженні в Стенфорді виявили, що високогіпнабельні люди мали вищі рівні нейромедіатора GABA в частині мозку, яку вважають тісно залученою до гіпнозу.

Є також деякі ознаки рис особистості, повʼязаних із гіпнабельністю, - але не на рівні "Великої пʼятірки": і високо- і низькогіпнабельні люди можуть бути екстравертами чи інтровертами, поступливими чи непоступливими, невротичними чи емоційно стабільними, відкритими чи закритими до нового досвіду, сумлінними чи дуже дезорганізованими.

Однак деякі тонші характеристики частіше трапляються в у більш схильних до гіпнозу людей - як-от сильніша залученість в уяву, чутливість до сигналів довкілля або схильність до самотрансценденції (психологічна здатність людини виходити за межі власного "Я", і спрямовувати свою увагу та енергію на вищі цінності, інших людей, творчість або духовний розвиток. Ред.), каже Девін Тергʼюн з Лондонського університету.

Часто це люди, які настільки захоплюються книжкою, що втрачають відчуття довколишнього світу, або які голосно кричать від раптових страшних моментів у фільмах.

Мимовільна реакція

У своєму кабінеті в Лондонському університеті, отримавши мою згоду провести кілька базових тестів, щоб зʼясувати, наскільки я гіпнабельний, Тергʼюн малює маленьку крапку на білій дошці навпроти дивана, яку він називає "мішенню", і запрошує мене зосередитися на ній. Я так і роблю, і він починає читати рівним голосом:

"Я збираюся допомогти тобі розслабитися, а тим часом дозволь мені дати тобі набір інструкцій, які допоможуть тобі поступово увійти в стан гіпнозу. Продовжуй пильно дивитися на мішень. І, вдивляючись у неї, продовжуй уважно слухати мої слова. Ти можеш загіпнотизуватися, якщо будеш готовий робити те, про що я тебе прошу, і якщо зосередишся на мішені та на тому, що я кажу…"

За кілька хвилин мої очі заплющуються, і я відчуваю розслаблення. Незвично сильне розслаблення. Спершу я помічаю це на обличчі, коли моя звична соціальна усмішка зникає. Потім я відчуваю, як напруга в плечах слабшає, і вони опускаються трохи далі від вух. Я відкидаюся на подушку за головою.

Я розслаблений, але все ще усвідомлюю, що відбувається, і мій розум не повністю порожній. Час від часу думки зʼявляються й зникають. Я намагаюся не ганяти ці думки по колу. Тергʼюн нагадує мені зосереджуватися лише на його голосі, і ментальні переривання слабшають.

"Для початку я хочу, щоб ти витягнув руку на рівні плеча", - каже Тергʼюн.

Я чекаю, що моя рука почне рухатися сама собою, але вона лишається розслаблено лежати збоку. Я одразу відчуваю легке розчарування. Тергʼюн робить паузу, а потім спокійним, терплячим голосом продовжує: "Це ще не навіювання, не хвилюйся, ти можеш просто витягнути руку прямо перед собою, так, як ти зазвичай це робиш". Я свідомо витягую руку. "Ось так", - каже він.

Тепер настає справжнє навіювання.

"Я хочу, щоб ти зосередився на своїй руці - на те, як вона відчувається, що в ній відбувається. Зауваж, чи не здається твоя рука трохи онімілою або чи є поколювання. Легке зусилля, яке потрібно, щоб не згинати запʼясток. Я хочу, щоб ти уявив, ніби тримаєш у руці щось дуже важке, наприклад важку книжку. Щось дуже, дуже важке. Тримай книжку в руці. Тепер твоя рука й плече відчувають велику вагу від книжки, що тисне вниз".

Нізвідки вона зʼявляється в моїй руці. Із заплющеними очима я дивуюся її вазі. Відчуття таке, ніби в моїй витягнутій руці справді солідний том - єдине, чому я можу зрозуміти, що це не справжня книжка, це тому, що я не відчуваю дотику її обкладинки до долоні.

"У міру того як вона стає дедалі важчою й важчою, твоя рука опускається все нижче й нижче, стає важчою, важчою, важчою, важчою, твоя рука йде вниз, вниз, аж донизу…"

І так і стається. Тергʼюн ледве встигає закінчити навіювання, як моя рука вдаряється об диван. З боку його столу я чую шкряботіння олівця по паперу. Я й далі почуваюся спокійним і розслабленим, але десь у голові тихенький голос каже: "Вау!"

Потім ще один тест - Тергʼюн каже мені знову витягнути руку прямо вперед. "Цього разу я хочу, щоб ти уявив, що твоя рука стає неймовірно жорсткою і твердою", - каже він.

І так і є - ніби мій лікоть зроблений із сухого, скалкуватого дерева. Відчуття не таке сильне, як із важкою книжкою, але коли я намагаюся зігнути руку в лікті, опір, безумовно, є. За мить мені вдається його подолати, і відчуття слабшає. Але це потребує зусиль.

Потім Тергʼюн провів ще кілька тестів. Коли вони завершені, він повільно відраховує назад від 20 до нуля, щоб вивести мене з гіпнозу. На пʼяти я розплющую очі. Я почуваюся трохи приголомшеним, ніби проспав і прокинувся надто швидко.

Тергʼюн каже мені, що за результатами цих тестів я перебуваю майже точно посередині нормального розподілу гіпнабельності.

Якщо вас ніколи раніше не гіпнотизували, статистично ваш досвід, імовірно, буде досить подібним до мого.

Однак, хоч якими реальними мені б не здавалися мої відчуття, є певний здоровий скептицизм щодо достовірності суб'єктивних свідчень піддослідних як наукових доказів.

Мій гіпноз був настільки несхожим на все інше, що я пережив раніше, що я прагнув більш об'єктивної оцінки.

Загіпнотизований мозок

Отже, чи є якісь ознаки загіпнотизованого мозку, які можуть пояснити дивне відчуття та переживання гіпнотичної реакції?

Частину відповіді можна знайти в салієнтній системі, або мережі визначення значущості, каже Шпігель. Ця мережа допомагає нам визначати, на які аспекти нашого довкілля варто звертати увагу, - відсіювати релевантну інформацію з масивів сенсорних даних, якими наш мозок переповнений щосекунди.

В одному експерименті він і його колеги загіпнотизували як схильних, так і не схильних до гіпнозу людей, одночасно скануючи їхні мозки. У схильних під час гіпнозу знижувалася активність у салієнтній системі.

"Коли це стається, ти менше хвилюєшся про те, що ще може відбуватися, - каже Шпігель. - Це дозволяє тобі відʼєднатися від решти світу".

Це може певною мірою пояснювати відчуття інтенсивної зосередженості під час гіпнозу, але як щодо дивного відчуття, що твоє тіло робить речі саме по собі?

Найкращі докази вказують на мережу пасивного режиму роботи мозку, каже Тергʼюн, - набір ділянок мозку, які найбільш активні, коли ми перебуваємо в стані спокою.

"Вважають, що вона тісно залучена до самоспрямованого мислення - мрійливості, блукання думок тощо", - каже він.

Вважають, що одна частина цієї мережі - передня медіальна префронтальна кора - відіграє ключову роль у гіпнозі.

"Здається, ця ділянка залучена до самоусвідомлення, метакогніції (мислення про мислення) та здатності контролювати власні думки, - каже Тергʼюн. - Це ті процеси, які можуть приглушуватися у відповідь на гіпнотичну дію".

За тимчасово порушеної активності в мережі пасивного режиму роботи мозку може ставати складніше думати про себе як про свідомого агента. Це може лежати в основі разючого відчуття, що ти не цілком автономний у володінні власним тілом.

Релевантність цієї частини у гіпнозі виявляли в багатьох дослідженнях, але Тергʼюн додає застереження: "Іноді ми не знаємо, що саме є причиною".

Наприклад, медіальна префронтальна кора також залучена до формування висновків про ментальні стани інших людей. Може бути так, що поки тебе гіпнотизують, ти також мимохідь думаєш про експериментатора і про те, що він думає.

Від лабораторії до клініки

Поки академічні експериментатори розбираються в деталях того, чому гіпноз працює саме так, клініцисти користуються його ефектами - як вони робили це століттями.

Мабуть, найкраще досліджене медичне застосування гіпнозу - це спокуслива обіцянка полегшити біль без ліків. Низка метааналізів (наукових статей, що аналізують результати широкого спектра досліджень) виявила послідовні результати.

Учасники, яких загіпнотизували, відчували більше полегшення болю, ніж приблизно 73% учасників контрольних груп, виявив один нещодавній метааналіз 45 випробувань гіпнозу для знеболення. Два метааналізи з початку 2000-х дійшли висновку, що гіпноз перевершує стандартну допомогу, і закликали ширше використовувати його в клінічних умовах.

І, як можна було очікувати, ці ефекти не однакові для всіх - що більш гіпнабельна людина, то більше зменшується її біль, згідно з оглядом 85 контрольованих експериментальних досліджень, серед авторів якого був і Тергʼюн.

Деякі з найзахопливіших результатів були в царині хронічного болю, який визначають як біль, що триває понад три місяці. У глобальному масштабі майже два мільярди людей страждають від рецидивного головного болю напруги - найпоширенішого типу хронічного болю.

За своєю природою хронічний біль особливо складно лікувати ліками, оскільки опіоїдні анальгетики викликають залежність, мають побічні ефекти і сприяють опіоїдній епідемії.

Один метааналіз показав, що гіпноз знижує як інтенсивність болю, так і його втручання в повсякденне життя, причому пацієнти, які отримували вісім або більше сеансів, відчували значне полегшення болю.

У 2000 році Шпігель провів рандомізоване випробування гіпнотичної аналгезії у 241 пацієнта, які проходили інвазивні хірургічні процедури без загальної анестезії.

Пацієнтів розділили на три групи: одна група отримувала стандартну допомогу, друга - мала дружню медсестру, що надавала додаткову підтримку, а третю загіпнотизували. Усі три групи мали доступ до кнопки, за допомогою якої вони могли самостійно вводити коктейль із фентанілу, потужного опіоїдного знеболювального, і мідазоламу, препарату, що спричиняє сонливість і забудькуватість. Кожні 15 хвилин до, під час і після процедур пацієнтів просили оцінити рівень болю та тривоги від нуля (спокій і відсутність болю) до 10 (глибокий страх, тривога і біль).

Група стандартної допомоги використала більш ніж удвічі більше фентанілу та мідазоламу, ніж група з дружньою медсестрою або загіпнотизована група. Тривалість часу, необхідного для проведення операції, також була найдовшою в групі стандартної допомоги (у середньому 78 хвилин) і найкоротшою серед загіпнотизованої групи (61 хвилина).

"Рівні тривоги були нульовими в групі гіпнозу, - каже Шпігель. - Просто було менше проблем із проведенням процедури".

На його розчарування, після цієї статті не сталося помітного зростання використання клінічного гіпнозу. Тепер Шпігель розробив застосунок для самогіпнозу під назвою Reveri, який, як він сподівається, зробить доказову гіпнотерапію доступнішою для ширшого кола охочих.

З огляду на ефективність гіпнотичного лікування для дедалі ширшого спектра станів, чому ж запровадження цієї практики в мейнстрим відбувалося так повільно?

Питання примусу

Більшість застережень зводяться не до браку доказів, а до суміші побоювань і хибних уявлень про мимовільну природу гіпнотичної реакції.

"Це один із найпоширеніших міфів, - каже Тергʼюн. - Що якщо ти приходиш на сеанс гіпнозу до мене, я можу контролювати тебе, змусити робити недоречні речі. Докази цього дуже слабкі".

Аманда Барньє, професорка когнітивної науки в Університеті Маккуорі в Австралії, вивчала це питання в дослідженні, яке кмітливо використало листівки. Вона розділила учасників дослідження на дві групи - одну групу дуже гіпнабельних людей забезпечили великою стопкою листівок і після гіпнотичної індукції дали навіювання, що вони надсилатимуть Барньє листівку щодня, доки вона їм не зателефонує.

Наступного дня листівки почали надходити - і вони продовжували приходити. Коли Барньє зрештою знову зателефонувала своїм учасникам, їхні роздуми були захопливими.

"Люди, які зазнали гіпнозу, казали: "Боже мій, це було поза моїм контролем. Лило як з відра, а я все одно виходив і відправляв тобі ту листівку, я не міг нічого з собою вдіяти. Мене змушувало'", - пригадує Барньє.

Але експеримент на цьому не закінчився. Барньє також використала контрольну групу - людей, яких не гіпнотизували, а просто попросили надсилати їй листівку щодня. "Я сказала: "Я аспірантка і просто намагаюся дописати дисертацію. Ось вам кілька листівок, чи не могли б ви просто надсилати мені одну щодня?"

Можливо, на подив, ця група також погодилася. Коли Барньє зателефонувала їм, щоб поговорити про їхній досвід, вони були більш приземлені. "Вони сказали: "Ну, ви виглядали доведеною до відчаю".

З цього Барньє зробила висновок, що загіпнотизованих учасників не змушували робити нічого такого, чого вони не зробили б інакше, - навіть якщо це могло таким здаватися.

Більш ранні експерименти, проведені в часи слабших етичних регуляцій, виявили, що екстремальніші прохання викликали подібну реакцію.

У 1939 році в одному з експериментів глибоко загіпнотизованим учасникам дали навіювання схопити велику гримучу змію. Учасникам сказали, що змія - це просто мотузка, скручена в кільце. Один учасник зробив рух, щоб схопити її, - але йому завадила скляна перегородка. Інший вийшов із гіпнозу й відмовився. Двом іншим загіпнотизованим учасникам навіть не сказали, що змія - це мотузка, і обидва все одно пішли її хапати.

Двом із учасників потім дали навіювання, що вони злі на експериментального асистента за те, що той поставив їх у таку небезпечну ситуацію. Їм сказали, що вони не зможуть утриматися від того, щоб кинути колбу з концентрованою кислотою в обличчя асистентові, - обидва так і зробили (справжню колбу з кислотою замінили на нешкідливу рідину того самого кольору).

Контрольну групу незагіпнотизованих людей також попросили взяти участь, - але більшість далеко не зайшла, бо вони боялися змії й не хотіли до неї наближатися. Результати відтворили в іншому дослідженні 1952 року, але пізніші розслідування розкритикували те, що контрольну групу не піддавали такому самому тиску, як загіпнотизовану, що робило порівняння несправедливим.

Експеримент 1973 року намагався розвʼязати це питання більш ґрунтовно, поставивши загіпнотизованих і незагіпнотизованих учасників в однакові умови. Одну групу студентів університету загіпнотизували й дали навіювання вийти на кампус і продавати, як їм сказали, героїн, а іншу групу просто попросили - і обидві вийшли та зробили це. Однак експериментатори мали проблеми, бо батько однієї з учасниць був професором у цьому кампусі. Він був "не в захваті" дізнатися, що його донька намагалася збувати героїн своїм одноліткам.

"Висновок такий: студенти-бакалаври готові робити деякі божевільні речі, - каже Тергʼюн. - Це не має нічого спільного з гіпнозом".

Як і у висновку Барньє, багато дивних речей, які люди роблять під гіпнозом, зовсім не зумовлені гіпнозом, а просто тим, що люди робитимуть усілякі чудернацькі речі, якщо їх попросити.

Однак те, на що ці експерименти не дають остаточної відповіді, - це чи можна справді примусити когось зробити щось проти його волі під гіпнозом. Але за межами академічного світу є багато випадків, коли гіпноз використовували зі шкідливим наміром.

Використання і зловживання

Ніч. У крамниці власник перекладає товари, коли заходить упевнений на вигляд молодий чоловік у сірій футболці, темній куртці та джинсах. Він підходить до власника й торкається його руки.

На зернистому відео з камери спостереження далі відбувається кілька дивних речей. Власник завмирає на місці, наче входить у транс. Чоловік торкається його грудей і плеча, а потім обшукує його кишені. Власник стоїть, наче нічого не помічає. Лише коли злодій іде, він, здається, усвідомлює, що його пограбували.

"Як для науковця, ці випадки складно інтерпретувати, бо ми не знаємо всіх обставин, - каже Тергʼюн. - Чи можна використати відволікання, щоб скоїти злочин? Звісно. Чи можна ввести когось у транс і пограбувати його або напасти на нього? Це дуже складно сказати, і це дуже складно загалом".

Пограбування на півночі Лондона - лише один із довгого й моторошного переліку злочинів, багато з яких повʼязані із сексуальним насильством над пацієнтками з боку недобросовісних гіпнотизерів.

"Це, очевидно, огидно й жахливо, - каже Тергʼюн. - Ці випадки складні, бо вони вже відбуваються в незвичній динаміці стосунків з експертом або професіоналом, якому людина, ймовірно, довіряє".

"Якими б жахливими не були ці події, вони трапляються в багатьох ситуаціях, наприклад, із тренерами, вчителями чи медичними працівниками", - додає він.

Окрім динаміки влади, є й інші чинники, які складно розплутати, каже Барньє, наприклад уявлення або стереотипи про гіпноз, які люди можуть мати (як-от: "Під гіпнозом я втрачаю контроль"). З огляду на цей клубок чинників, "не зрозуміло, що саме є агентом вразливості - сам гіпноз чи ширший контекст", - каже Барньє.

Усе це підводить до запитання: як людина, яка шукає гіпноз, може вжити запобіжних заходів, щоб переконатися, що її лікування є безпечним? Усе зводиться до одного золотого правила: "Якщо хтось не може лікувати вас без гіпнозу, він не повинен лікувати вас із гіпнозом", - каже Барньє.

Королівський коледж психіатрів Великої Британії також рекомендує завжди перевіряти кваліфікацію терапевта: "Гіпнотерапію повинні проводити лише кваліфіковані медичні працівники, які підзвітні професійному органу".

Одна з причин, чому це важливо, полягає в тому, що в багатьох країнах не існує офіційного органу, що регулює непрофесійний гіпноз.

Попри те, що за гіпнозом тягнеться репутація чогось "чудернацького", як каже Барньє, він не такий уже й далекий від багатьох переживань, які ми маємо в повсякденному житті.

Для багатьох людей звична річ - загубитися в хорошій книжці або настільки захопитися фільмом, що це стає всепоглинальним. Або ж ви помічаєте, що, їдучи автомагістраллю, не звертаєте уваги на орієнтири обабіч дороги. Якщо з вами таке траплялося, то, за словами Барньє, ви переживали щось не таке вже й відмінне від гіпнозу.

Є навіть паралелі між "зависанням" у смартфоні та гіпнозом - і те, й інше спотворює сприйняття часу, знижує усвідомлення зовнішнього середовища та приносить зменшене відчуття агентності (те саме відчуття, що ви просто не можете припинити гортати стрічку).

Але якщо ви нечасто переживаєте такі стани глибокого занурення, це теж нормально.

"Це так само, як різниця між екстраверсією та інтроверсією", - каже Барньє.

Так само як гіпноз не надто відрізняється від повсякденного досвіду, як медичне втручання він має багато спільного з іншими інструментами. Візьміть голку зі шприцом або скальпель - у неправильних руках кожен із них може завдати великої шкоди. Але в умілих руках це можуть бути потужні інструменти на благо.