Від цивільних до військових: як чотири роки війни змінили звичайних українців

Російські бомби, які почали падати на Україну 24 лютого 2022 року, за одну ніч перетворили десятки тисяч цивільних українців на військових.

Багато хто ніколи раніше не тримав у руках зброї, але поспішив стати на захист країни. За чотири роки, що минули відтоді, коли війна затягнулася, а початковий патріотичний запал згас, тисячі інших були мобілізовані.

Семеро українських військових з окопів, центрів управління дронами, передових спостережних постів і реабілітаційних центрів розповіли ВВС про те, ким вони були раніше, ким стали тепер і яку ціну їх змусила заплатити війна.

Олена, 26 років: "Поки ворог у моєму домі, моє місце тут"

Ще нещодавно Олена працювала адміністраторкою нічного клубу в Празі.

"Здавалося, що все попереду, і часу вдосталь", - згадує вона.

Але потім зрозуміла: якщо не захистить своє майбутнє, залишиться у минулому.

У грудні 2024 року вона повернулася до України, вступила до армії та стала пілотом.

"Я дивлюся на фото "до" і бачу себе спокійнішою, - каже Олена. - Наївнішою. ​​Все стало інакше. Я стала іншою".

"Моє "минуле" життя було постійною гонитвою: встигнути, досягти, побудувати, заробити, довести. Тепер усе простіше: головне, щоб побратими були живі після ворожих ударів", - додає вона.

Найважчі моменти - це не вибухи й небезпека, каже Олена: "Іноді найважче - це тиша після новин про втрати".

Сили вона знаходить у думках про родину далеко від фронту, яка "тиждень живе без світла і тепла, але не втрачає надії на краще майбутнє".

Поки тривають бої, вона не уявляє іншого життя: "Поки ворог у моєму домі, моє місце тут".

Олег, 37 років: "Я не військовий, я ніколи не бачив себе таким"

Як і більшість українців, 24 лютого 2022 року Олег був "розгублений і наляканий".

Одні бігли до кордонів, інші — до військкоматів.

"Я завмер, намагаючись опанувати страх", - каже він.

Олег - випускник видавничої справи, колишній працівник громадської організації.

"Я не військовий, ніколи не бачив себе таким і не розумів, як звичайні люди можуть протистояти такому потужному ворогу, як Росія", - каже він.

Але вже за місяць він вступив до війська. Раніше він любив рольові настільні ігри та писав художні тексти.

"Як військовий, ти постійно ніби у маленькій кімнаті у своїй голові, і цей простір щоразу зменшується. За вікном інші живуть… а з твого боку на дверях немає ручки", - каже Олег.

Війна його змінила.

"Раніше я хотів допомагати людям знайти свій шлях. Тепер розумію, що позитивне мислення не рятує від озброєних злочинців", - каже він.

Позбуватися їх - це допомога не словами, а діями, каже він.

"Ти не врятуєш усіх. Але навіть невдалі спроби мають значення", - вважає Олег.

Анастасія, 19: "Раніше я не мала чітких цінностей у житті"

Після школи Анастасія не знала, ким хоче стати, тому працювала баристою. Потім її захопили дрони - маневрові та смертельно небезпечні апарати, що стали ключовими у цій війні. У березні 2025 року вона вступила до армії.

"Спочатку я була черговою офіцеркою безпілотних систем, а потім стала операторкою FPV-дронів", - каже вона.

Бути жінкою у війську "було і досі є найскладнішим".

"Ти постійно маєш доводити, що гідна цієї роботи й рівна іншим", - каже Анастасія.

За 11 місяців служби вона по-новому відкрила для себе щастя:

"Час із близькими, любов, смачна їжа. Бути поруч із родиною. Не боятися, що не прокинешся завтра", - каже вона.

"Раніше через вік у мене не було чіткого розуміння цінностей. Тепер усе інакше", - додає Анастасія.

Роман, 42 роки: "Я намагаюся не думати про майбутнє"

До повномасштабного вторгнення Роман був одним із провідних українських біоінженерів, створював 3D-моделі для реконструктивної хірургії обличчя.

Після 2022 року він добровольцем пішов медиком, а згодом був мобілізований.

"Якби війна не почалася, можливо, я переїхав би до Копенгагена. Я багато працював там із найкращими хірургами", - каже він.

Замість цього він провів останні роки в окопах.

Тепер, перебуваючи на півночі України, він намагається не думати про майбутнє - "живе тут і зараз".

"Відпочину після війни", - сміється Роман. Потім додає:

"Хоча ні, після неї буде багато реконструктивних операцій. Можливо, відпочину вже потім".

Віктор, 28 років: "Дивлюся на ці фото - ніби інша людина"

Фото ліворуч зроблене на початку 2022 року - за кілька тижнів до найважливішого рішення у його житті.

Він уже відслужив чотири роки в армії та переїхав до Польщі, але в день вторгнення повернувся в Україну:

"Не тому, що не боявся, а тому, що не мав вибору", - каже Віктор.

"На цих фото я молодий. Хлопчик. Я майже не пам'ятаю себе таким. Але дуже добре пам'ятаю, ким став".

Коли він поділився цими фото в соцмережах, тисячі військових зробили так само.

"Наші очі говорять багато. Не треба навіть описувати те, що ми бачили", - каже він.

Майже всі його друзі, з якими він приєднався до війська, загинули.

"Це ніби інша людина, але водночас це я. Просто той, хто не знав, що попереду", - каже Віктор.

Сергій, 42 роки: два роки у полоні

У день російського вторгнення Сергій - цивільний, який працював на державній службі - вступив до армії. Уже навесні він став одним із тисяч українських військових, яких Росія взяла в полон під час облоги металургійного комбінату "Азовсталь" у Маріуполі.

Він провів у полоні понад два роки, і цей досвід досі залишається найстрашнішим у його житті.

"Те відчуття приреченості… З усього, що я робив в армії і взагалі в житті, це було найгірше. Не мати жодного уявлення про те, що принесе майбутнє і що буде далі", - каже він.

Під час довгих днів облоги, каже Сергій, у нього відбулося "глибоке переосмислення цінностей - ніби ти раптом починаєш поспішати жити". Він думав про своє життя до і після війни та поставив собі цілі, як житиме, якщо виживе.

Зараз він проходить реабілітацію і живе з дружиною та двома дітьми.

"Коли я дивлюся на своє фото до повномасштабного вторгнення, можу сказати лише одне: 'Ох, хлопче, ти навіть не уявляєш, що на тебе ще чекає'".

Кирило, 35 років: "У мене були плани - війна забрала їх усі"

До 2022 року Кирило мав гарне життя

"У мене були дружина, двоє дітей, дім - усе, що потрібно. У мене були плани", - каже він.

Однак усе це забрала війна.

У 2022 році Кирило кілька тижнів перебував у полоні в Росії та бачив, як знущаються з його побратимів.

"Це було важко, - говорить він, - коли ти навіть не можеш підвестися, щоб їх захистити".

Повернення до свободи в Україні виявилося не менш складним.

"Дуже часто стикаєшся з тим, що ти ніхто. І з військовими таке трапляється часто: поки ти воюєш, ти щось значиш, ти хтось. Щойно перестаєш - і все, ти ніхто", - каже він.