Наука про споріднені душі: чи є десь людина, яка ідеально підходить саме вам

У нас часто виникає спокуса повірити, що десь у світі є "той єдиний": споріднена душа, ідеальна пара, людина, з якою вам судилося бути. Але чи дійсно це так?

Протягом історії людей завжди приваблювала думка, що кохання не є випадковим. У Давній Греції Платон уявляв, що колись ми були цілісними істотами з чотирма руками, чотирма ногами і двома обличчями, однак Зевс розділив нас навпіл. Відтоді кожна половина блукає землею в пошуках своєї втраченої частини.

Цей міф надає сучасному уявленню про споріднену душу поетичного звучання й дає обіцянку, що десь є хтось, хто зрештою допоможе нам відчути себе цілісними.

У Середньовіччі трубадури та артурівські легенди переосмислили це прагнення як "куртуазне кохання" - палку, часто заборонену відданість, як у Ланселота до Гвіневери, коли лицар доводив свою гідність самопожертвою заради коханої, про яку не міг відкрито заявити.

У добу Відродження письменники, зокрема Шекспір, говорили про "закоханих, приречених зірками" - пари, яких поєднувала потужна сила, але розлучали родина, обставини або доля, ніби сам всесвіт одночасно писав їхню історію кохання і не дозволяв їй завершитися щасливо.

У новітні часи казкові історії кохання нам продавали Голлівуд і любовні романи.

Але що говорить про споріднені душі наука? Чи існує для кожного з нас особлива людина?

Як ми закохуємося у "того єдиного"

Вірен Свамі, професор соціальної психології в Anglia Ruskin University у Кембриджі, простежив сучасне європейське розуміння романтичного кохання до Середньовіччя і тих історій про Камелот, Ланселота, Гвіневеру та лицарів круглого столу, які поширилися континентом.

"Саме ці історії вперше закріпили ідею, що ви маєте обрати одну людину як супутника життя, і цей супутник - назавжди", - каже він.

"До того в більшій частині Європи ви могли кохати скільки завгодно людей, і кохання було більш гнучким, часто не пов'язаним із сексом", - додає дослідник.

З часом, коли індустріалізація вирвала людей із традиційних аграрних спільнот, руйнуючи звичні соціальні зв'язки, люди стали "відчуженими", каже він.

"Вони починають шукати одну людину, яка їх врятує, врятує від нещасного життя", - твердить професор Свамі.

Сучасні додатки для знайомств перетворили цю історію на алгоритм, який Свамі називає "шопінгом стосунків". Пошук спорідненої душі стає протилежністю того, що люди насправді шукають: "Для багатьох це дуже бездушний досвід.

"Ви ніби купуєте партнера… переглядаєте десятки людей у додатку, доки не настане момент, коли думаєте… мені треба зупинитися", - каже він.

Той єдиний

Джейсон Керролл, професор досліджень шлюбу та сім'ї в Brigham Young University у США, співчутливо ставиться до прагнення знайти "того або ту єдину".

"Ми істоти, які потребують прив'язаності, - каже він. - Ми прагнемо цього зв'язку".

Але на лекціях він радить студентам відмовитися від ідеї спорідненої душі, не відмовляючись від бажання знайти єдину людину.

Це звучить як суперечність, але для Керролла це різниця між долею і працею.

"Споріднену душу просто знаходять. Вона вже готова. А єдина людина - це те, що двоє створюють разом роками, пристосовуючись, вибачаючись і часом стискаючи зуби", - каже він.

Пастка спорідненої душі

Аргументація Керролла спирається на десятиліття досліджень, які він узагальнив у своїй доповіді "Пастка спорідненої душі" (The Soulmate Trap). У них психологи розрізняють "переконання про долю" - ідею, що правильні стосунки мають бути легкими, - і "переконання про розвиток", які зосереджені на тому, що партнери можуть зробити, щоб стосунки працювали.

У широко цитованій серії досліджень наприкінці 1990-х і на початку 2000-х років під керівництвом професора К. Реймонда Ні з University of Houston встановили, що люди, які вважають стосунки "призначеними", значно частіше сумніваються у своїй відданості після конфліктів. Ті ж, хто мислить у категоріях розвитку, зазвичай залишаються більш відданими, навіть у дні сварок.

На думку Керролла, люди з такими поглядами все одно прагнуть чогось особливого, але очікують труднощів.

"Вони запитують… що вони можуть зробити, щоб покращити свої стосунки, розвиватися і зростати?" - каже він.

На його думку, віра у споріднену душу - це пастка. Не саме романтичне почуття, а очікування, що кохання не повинно бути складним. Найбільш "глибокою" частиною довгих стосунків він вважає не кінематографічні емоції, а можливість бачити "не лише сильні сторони одне одного, а й… труднощі та слабкості".

"Це дуже священний простір, - каже він. - Ми знаємо це лише тому, що нам дозволили бути поруч".

На думку Керролла, коли кохання сприймається як доля, люди менш готові виконувати непомітну роботу, яка насправді підтримує стосунки. Він вважає, що пастка спорідненої душі робить першу серйозну кризу набагато складнішою.

"Щойно виникають труднощі, одразу з'являється думка: 'Я ж думав, ти моя споріднена душа. Але, можливо, ні, бо споріднені душі не повинні мати проблем'", - каже він.

"Але якщо стосунки мають тривати довго, це ніколи не буде лише легкий шлях", - додає дослідник.

Іскра чи травма?

Вікі Павітт, коуч із питань кохання з Лондона, часто працює з людьми, які думали, що знайшли свою споріднену душу, але виявляють, що за казкою стоять емоційні маніпуляції, непостійність і постійне відчуття тривоги.

"Коли між людьми сильна хімія й іскра, це інколи означає, що активуються старі нездорові патерни, старі рани", - каже вона.

"Людина, яка поводиться непослідовно або то наближається, то віддаляється, може змусити вас думати: 'Я не можу дочекатися нової зустрічі'. Але насправді вона створює таку тривогу, що вам хочеться ще більше", - додає Павітт.

Павітт каже, що те, що ми сприймаємо як долю, іноді може бути сигналом нервової системи, яка впізнає щось болісне з минулого і намагається це виправити - модель, яку терапевти називають травматичним зв'язком.

Такий зв'язок може здаватися коханням, пояснює вона, і змушує людей магнетично тягнутися до нездорових стосунків не тому, що це ідеальна пара, а тому, що це знайоме.

Одне з часто цитованих досліджень провели канадські психологи Дональд Даттон і Сьюзен Пейнтер. У роботі, опублікованій у 1993 році, коли вони працювали в University of British Columbia, вони спостерігали за 75 жінками після того, як ті пішли від аб'юзивних партнерів.

Команда вимірювала, наскільки сильно жінки залишалися прив'язаними до колишніх, і порівнювала це з характером їхніх стосунків.

Вони з'ясували, що найсильніші зв'язки були не в тих, кого постійно кривдили, а в тих, чиї партнери чергували чарівність і жорстокість.

Даттон і Пейнтер вважають, що такий зв'язок пояснює, чому люди можуть знову тягнутися до стосунків, які об'єктивно шкодять їм: поєднання небезпеки й турботи здається знайомим, а не здоровим.

Саме цю різницю Павітт намагається пояснити під час коучингу: "Йдеться про те, щоб зрозуміти, чи та хімія, яку ви відчуваєте, означає сумісність із цією людиною, чи це просто знайоме відчуття тривоги".

"У своїй роботі я взагалі не говорю про споріднені душі. Я особисто не вірю, що для кожного існує лише одна людина… але я вірю, що ми стаємо "тими самими" для когось", - каже вона.

Справжня хімія

Якщо заперечення існування спорідненої душі звучить неромантично, біологія потягу вказує в тому самому напрямку.

Гормональні контрацептиви можуть непомітно впливати на те, як партнери сприймають одне одного. Дослідження показують, що таблетки, які згладжують природні гормональні коливання під час менструального циклу, можуть зменшувати зміни потягу, які зазвичай виникають у різні фази, і потенційно впливати на вибір партнера.

Одне велике дослідження за участю 365 гетеросексуальних пар показало, що сексуальне задоволення жінок було вищим, коли їхній статус використання контрацепції збігався з тим, який був під час вибору партнера. Це натякає, що зміни у використанні таблеток можуть змінювати сприйняття партнера. Такі ефекти невеликі, але можуть пояснити дивні зміни "хімії" у деяких пар із часом.

Якщо гормони й таблетки можуть впливати на те, хто здається "тим самим", стає складніше стверджувати, що існує одна наперед визначена людина - і тут на сцену виходять математики.

Той самий, але не єдиний

Психологія й біологія пропонують один спосіб думати про "того самого", але математика дає інший.

Доктор Грег Лео, економіст Vanderbilt University у Нешвіллі, штат Теннессі, створив алгоритм сумісності. Він показує, що у вас може бути не один "той самий", а багато.

У його роботі Matching Soulmates, опублікованій у журналі Public Economic Theory, кожна людина перебуває у змодельованому пулі знайомств, де тисячі цифрових учасників оцінюють одне одного. Алгоритм знаходить "споріднені душі першого порядку" - пари, які обирають одне одного у стабільному поєднанні. Потім їх прибирають і процес повторюють, утворюючи другий, третій порядок тощо.

У цих моделях дуже рідко люди взаємно обирають одне одного як перший вибір, але часто трапляються другі або треті варіанти. У такій логіці пара вважається щасливою, якщо кожен із партнерів перебуває близько до вершини списку іншого, і немає когось, кого обидва хотіли б більше.

Це лише математична модель, але вона показує: існує багато потенційно сумісних партнерів, а не лише один.

Звертайте увагу на дрібниці

То як же двоє можуть створити свою "єдину людину"?

Жаккі Габб, професорка соціології та інтимності в The Open University, досліджувала це у своєму проєкті Enduring Love, опублікованому в журналі Sociology у 2015 році.

В його рамках опитали близько 5 тисяч людей, а потім детально вивчили 50 пар за допомогою статистики, щоденників, інтерв'ю та "емоційних мап" повсякденного життя.

Коли вона запитала, що змушує людей почуватися цінними, це були не романтичні пропозиції на заході сонця чи подорожі до Парижа.

Це були "маленькі подарунки, турботливі жести та доброта чашки чаю в ліжко". Підігріти машину в холодний ранок. Зірвати польові квіти й поставити у вазу. Поділитися таємною посмішкою на вечірці.

Кількісно ці "щоденні уважні дії" виявилися набагато важливішими, ніж великі романтичні жести.

У дослідженні 22% матерів і 20% жінок без дітей назвали саме такі дрібниці одними з головних факторів відчуття цінності - більше, ніж дорогі подарунки чи розваги.

Задоволеність стосунками, згідно з даними, залежала не від грошей або романтики, а від "інтимного знання партнера" і його прояву в повсякденному житті.

В одному щоденнику молодої пари в рамках проєкту учасниця описує, як партнер повертається додому, як вона приготувала вечерю, їхні обійми у коридорі, спільну вечерю.

"Це ідеально, - пише вона. - Тільки ми і їжа. Чого ще бажати?"

Далі - спонтанний танець у вітальні, прогулянка у високій траві, страх темряви, фотографія, яку партнер настільки любить, що ставить на заставку телефону.

Це виглядає як гарна повсякденна історія, а не казка: не кришталеві черевички, а гумові чоботи.

Водночас Габб зазначає, що за цією ніжністю стоять фінансові труднощі, сімейні обов'язки і досвід депресії, з якими пара вчиться справлятися разом.

"Відчуття спорідненості тут не існує поза життям; воно створюється крок за кроком у тому, як пара долає труднощі", - каже вона.

За словами Керролла, наука не відбирає романтику - вона допомагає їй розквітнути в добрі й складні часи.

"Мені близьке прагнення до унікальних і особливих стосунків, якщо пам'ятати, що їх потрібно створювати", - каже він.

Павітт вважає, що "нормально і навіть корисно вірити, що ваша людина десь є, якщо водночас пам'ятати, що таких людей може бути багато, і не очікувати від когось досконалості".

Щодо споріднених душ, наука вказує на парадокс. Люди, які зрештою мають стосунки, що здаються особливими й "призначеними", часто ті, хто перестав чекати долі, звернувся до недосконалої людини поруч і, по суті, сказав: давай створимо щось разом.

Матеріал підготовлений за участю Флоренс Фріман