"Пубертат хиткого зуба". Як змінюється мозок дітей у шість років і що робити батькам

Довгий час наука ігнорувала "середнє дитинство" - період від шести до дванадцяти років. Але саме в цей час діти починають активно готуватись до дорослішання. Що ж відбувається в їхній голові у цей бурхливий час і як із цим впоратися батькам?

Мій перший маленький бунт стався, коли мені було близько шести. Я щойно повернувся з дня народження, який святкували в сільському клубі з дітьми, яких я майже не знав. Вони всі прийшли з друзями, а я почувався сором'язливим і самотнім.

Коли я повернувся додому, настрій у мене був просто жахливий. Не пам'ятаю, що саме попросила зробити мама, але добре пригадую свою відповідь:

"Тобі легко, лежиш собі, - гаркнув я, - а мені довелося йти на ту вечірку!"

Після цього я вилетів з кімнати, залишивши її повністю розгубленою. Де ж подівся її життєрадісний маленький хлопчик?

Її реакція могла б бути іншою, якби ми жили в німецькомовній країні. Слово Wackelzahnpubertät - дослівно "пубертат хиткого зуба" - описує поведінку шестирічок, які починають виявляти настрій і вибухи емоцій, схожі на підліткові.

"Агресивна поведінка, бунтівна активність і глибокий смуток - типові для пубертату хиткого зуба", - так це пояснює німецький журнал Wunderkind.

На відміну від справжнього пубертату, цей стан не пов'язаний із гормональними змінами. Його поява збігається з початком "середнього дитинства" - періоду глибоких психологічних змін, коли мозок закладає основу для зрілих думок і почуттів.

"Це справді важливий етап, коли дитина починає формувати уявлення про себе та намагається зрозуміти, ким є у стосунках з іншими", - каже Евелін Ентоні, аспірантка кафедри психології Даремського університету у Великій Британії.

"І водночас її емоційний світ теж розширюється", - додає вона.

Якщо немовлят і підлітків наука вивчає вже досить добре, то середнє дитинство - вік від шести до дванадцяти - довгий час залишався поза увагою. Дехто з психологів навіть називає його "забутими роками".

"Багато досліджень зосереджуються або на ранньому віці, коли малюки починають говорити й ходити, або на підлітках, де більше проявів бунту, - каже Ентоні. - Але про середній період відомо значно менше".

Це поступово змінюється. Нові дослідження починають окреслювати головні риси психологічної трансформації у цьому віці.

У дітей з'являється здатність краще усвідомлювати власні почуття та регулювати їх у потрібний момент. Їхнє уявлення про поведінку інших людей стає складнішим - формується так звана "розширена теорія розуму", яка дозволяє краще розуміти чужі мотиви й відповідно реагувати.

Діти також починають опановувати основи логічного мислення та розумових висновків. Вони беруть на себе більше відповідальності за власні вчинки — саме тому у Франції цей вік іноді називають l'âge de raison ("вік розуму").

Попри деякі труднощі, які можуть супроводжувати початок середнього дитинства, поняття "пубертату хиткого зуба" допомагає краще зрозуміти, що відбувається з дитиною. А глибше усвідомлення змін у мозку й психіці дає цінні підказки, як підтримувати дитину на цьому етапі її розвитку.

Психологічні зміни

Почнімо з емоційної саморегуляції. До початку середнього дитинства більшість дітей уже встигає зробити значний крок у здатності контролювати власні почуття. У віці немовляти дитина повністю залежить від дорослих, які мають вгамовувати її біль, викликаний зазвичай фізичними причинами - голодом, втомою або кольками.

Упродовж наступних кількох років з'являється ширший емоційний спектр - до страху й гніву додається радість, але дитина ще не вміє справлятися з цими почуттями. Це і спричиняє ті легендарні істерики, від яких дзвенить у вухах.

Здатність говорити хоча б частково допомагає вийти з цього емоційного шторму. Мова дозволяє точніше висловити потреби, а отже - отримати відповідь ще до того, як розчарування стане нестерпним. Немає потреби кричати, якщо можна сказати "Я голодний", і дорослий відреагує.

Але ще помітніший ефект можуть дати саме слова, що називають емоції. Називання почуття активує інші ділянки мозку: залучається префронтальна кора, яка відповідає за абстрактне мислення, а мигдалевидне тіло - центр "сирих" емоцій - поступово заспокоюється.

Близько п'яти чи шести років дитина стикається з новими викликами, що перевіряють її емоційний інтелект, пояснює Ентоні та інші дослідники. Вона вже не може розраховувати на те, що дорослі керуватимуть кожним кроком. З'являється більше самостійності, а разом із нею - невизначеність і напруга, які часто викликають роздратування.

У цьому віці діти самостійно налагоджують дружбу, уживаються з тими, хто їм не подобається, і дотримуються правил, встановлених дорослими. Ентоні зазначає, що в них також формується сильніше відчуття себе, потреба визначити власну особистість у стосунках з іншими.

Цей перехід може вичерпати емоційні ресурси дитини, що часто призводить до перепадів настрою, характерних для "пубертату хиткого зуба". У такі моменти діти або стають пригніченими й надто прив'язаними до батьків, або зненацька вибухають гнівом.

На щастя, мозок дитини швидко адаптується до нових вимог. Зазвичай у цьому процесі допомагає розширення словникового запасу, що дозволяє краще описувати й розуміти власні переживання - зокрема й змішані емоції. Наприклад, більшість дев'ятирічних дітей уже здатна зрозуміти, що фінал мультфільму "Русалонька" одночасно радісний і сумний.

З часом діти починають самостійно змінювати свій емоційний стан, не покладаючись на вчителів чи батьків. Упродовж середнього дитинства вони вчаться користуватися так званою "когнітивною переоцінкою" - це спосіб змінити власну реакцію на подію, змінивши її інтерпретацію.

Наприклад, якщо завдання в школі не виходить, дитина може спочатку думати: "У мене не виходить" або "Я тупий". Але з часом вона може навчитися сприймати розчарування як підказку спробувати інший підхід. Такий спосіб мислення заспокоює гнів і підвищує витривалість.

Багато навичок діти засвоюють, спостерігаючи за дорослими.

"Діти дивляться, як їхні батьки поводяться у конфліктах або як вирішують складні ситуації", - каже Ентоні.

Прагнення дружби

Соціальний світ дитини також змінюється.

"Середнє дитинство - це період, коли з'являється розуміння справжньої дружби", - пояснює Сімона Доббелаар, наукова співробітниця кафедри психології розвитку та освіти в Лейденському університеті в Нідерландах.

Інакше кажучи, діти починають розуміти, що у стосунках важливий взаємний обмін. Вони витрачають дедалі більше часу на спілкування з однолітками - як у школі, так і поза нею.

Упродовж середнього дитинства діти розвивають соціальні навички й мислення, що дозволяє відстежувати думки та почуття багатьох людей одночасно.

Уявімо, наприклад, історію про хлопчика на ім'я Нік, який хоче потрапити до футбольної команди, але сумнівається у своїх шансах. Тренер знає про ці сумніви, але хоче взяти Ніка до команди. Після того як тренер робить свій вибір, чи розуміє він, що Нік ще не знає про його рішення включити його до складу? Правильна відповідь - так.

Щоб відповісти на це запитання, дитина має врахувати, що тренер знає про те, що Нік знає про думку тренера. Тобто йдеться про те, як одна людина уявляє думки іншої про себе. Такий тип мислення називається "рекурсивним".

Це важливо, наприклад, щоб розуміти, хто знає певний секрет, передавати чутки на шкільному подвір'ї чи помічати, коли хтось вдає одне, а насправді має інші наміри - як у грі, де хтось намагається обдурити. До недавнього часу психологи не мали чіткої відповіді, коли саме така здатність формується в дітей.

Щоб це з'ясувати, Крістофер Остерхавс з Університету Фехти та Сюзанна Кербер з Університету Фрайбурга залучили 161 п'ятирічну дитину й упродовж п'яти років перевіряли, як вони виконують завдання на "теорію розуму".

Аналіз показав "різкий стрибок" у здібностях дітей у віці від п'яти до семи років, після чого рівень розвитку стабілізувався. Це, за словами дослідника, свідчить про своєрідний концептуальний прорив: "Якби справа була лише в поступовому покращенні, то зростання було б плавним".

Цей прорив у мисленні позитивно впливає на соціальне життя та емоційний стан дитини.

"Ми бачимо: чим краще дитина розуміє інших, тим менше вона відчуває самотність, - пояснює Остерхавс. - Можливо, їй легше заводити друзів або поглиблювати стосунки з ними."

У такому ж напрямі працює й дослідження Сімони Доббелаар. Вона виявила, що підвищена чутливість до інших пов'язана з більшою готовністю до доброзичливої поведінки - зокрема, підтримкою того, хто почувається виключеним із групи.

Щоб це вивчити, вона провела експеримент, який імітував типову ситуацію дрібного цькування, поширену в багатьох шкільних колективах.

У дослідженні використовували просту відеогру Cyberball, у якій четверо гравців перекидають м'яч один одному. Насправді троє з них були комп'ютерними ботами, і двоє з них програмувалися так, щоб ігнорувати третього - не передавати йому м'яч.

Молодші учасники не завжди помічали несправедливість. Але у віці середнього дитинства й на початку підліткового віку багато дітей починали реагувати на таку ситуацію: вони передавали м'яч саме тому боту, якого інші ігнорували. Це був маленький, але важливий знак солідарності з "жертвою".

Під час експерименту Доббелаар і її колеги також провели МРТ-сканування мозку дітей. Вони виявили зміни в нейронній активності, які свідчили про зниження зосередженості на собі та більше занурення в почуття інших.

"Можливо, це пов'язано з розвитком здатності до співпереживання", - каже дослідниця. Мозок дитини дедалі краще сприймає стан іншого - навіть якщо цей інший усього лише персонаж гри.

Початок сумнівів у собі

Попри всі переваги, розвиток складного соціального мислення може мати й зворотний бік - зростання самосвідомості та невпевненості в собі. Наприклад, у дослідженні "розриву в симпатії" описується схильність недооцінювати, наскільки сильно інша людина нам симпатизує, порівняно з тим, як ми ставимося до неї.

Недавнє дослідження Ваутара Вольфа, який нині працює в Утрехтському університеті, показало: цей "розрив" починає з'являтись у віці п'яти років і поступово збільшується протягом усього середнього дитинства. Чим краще ми починаємо розуміти емоції та думки інших, тим частіше починаємо хвилюватися, що нас сприймають не так позитивно, як нам хотілося б.

Ймовірно, саме це і пояснює мій поганий настрій на тому дитячому святі. Це був перший досвід самосвідомості й самотності - тоді ще не вистачало слів, щоб описати сум і злість, а також навичок, які допомогли б подолати "розрив у симпатії" й налагодити контакт із новими людьми.

Сила розмови

Дорослі, які є поруч із дитиною, можуть полегшити розвиток таких навичок завдяки регулярному спілкуванню. Ентоні, наприклад, посилається на дослідження, які показують ефективність "емоційного коучингу". Йдеться про слухання без осуду, підтвердження почуттів дитини та м'яке спрямування до позитивного виходу з ситуації.

"Це не про те, щоб дорослий вирішував усе за дитину, - каже Ентоні, - а про те, щоб підтримати її в процесі самостійного керування емоціями".

Наприклад, дорослий може показати, що подію, яка засмутила, можна тлумачити по-різному. Це допоможе дитині згодом самій застосовувати схожий підхід у стресових ситуаціях.

Батьки також можуть обговорювати складні соціальні ситуації - як із власного життя, так і з вигаданих історій.

"Можна запитати: чому ця людина так вчинила? Чому вона це сказала?" - пояснює Остерхавс.

Такі розмови спонукають дитину більше замислюватися над думками інших і розвивати складнішу "теорію розуму".

Іноді ці два підходи поєднуються природним чином. Якщо дитина засмучена, бо найкращий друг поводився грубо, можна разом подумати, чому це могло статися. Можливо, друг був втомлений або переживав важкий день. Це могло бути не особисте, і до ситуації можна поставитися з розумінням, а не з образою.

Як і будь-які корисні навички, ці здібності потребують постійного тренування. Проте з часом, переживши безліч таких моментів, дитина навчиться краще розуміти себе й інших, і впевнено пройде через "пубертат хиткого зуба" - до пригод підліткового життя й далі.