Рідкісна синя фарба, секрет якої знали лише мая

На картинах і фресках іспанських колоніальних художників XVII століття зберігся яскравий ультрамарин. Він став символом багатства, яке остаточно прирекло цивілізацію мая.

У XVII столітті в Європі, коли Караваджо і Рубенс писали свої знамениті шедеври, блакитний пігмент робили з напівдорогоцінного лазуриту, який видобували у далекому Афганістані й коштував він дорожче, ніж його вага в золоті.

Лише найвидатніші художники могли дозволити собі коштовну фарбу, решта митців задовольнялися більш тьмяними кольорами, які вицвітали на сонці.

Лише після промислової революції XIX століття винайшли синтетичну альтернативу, і справжній ультрамарин став нарешті доступним усім.

Але на початку XVII століття по той бік Атлантики твори художників колоніального бароко Хосе Хуареса, Бальтасара де Ечаве Ібіа та Крістобаля де Вільяльпандо були сповнені цього прекрасного синього кольору.

Як це було можливо? У Новому Світі лазурит був ще більш рідкісним.

Лише у середині XX століття археологи виявили, що стійкий і яскравий синій колір мая винайшли ще за століття до того, як їхню землю колонізували, відібравши її багатства.

Ультрамарин, отриманий з лазуриту, був не тільки неймовірно дорогим, але й надзвичайно складним у виготовленні. Європейські митці залишали синій колір лише для найважливіших тем і персонажів.

На картині Рубенса "Поклоніння волхвів", яка висить у Музеї Прадо в Мадриді і над якою він працював понад 20 років, художник використав цей колір тільки для одягу Діви Марії. Пізніше його почали використовувати для портретів інших святих та королівських осіб.

А тим часом у Мексиці ультрамарин використовували для значно менш піднесених образів та цілком повсякденних тем.

Археологи, які вивчають доіспанські мезоамериканські руїни, здивувалися, коли виявили яскраво сині фрески на Рів’єрі Мая у сучасній Мексиці та в Гватемалі, датовані приблизно 300 роками нашої ери. Найвідомішим прикладом є фрески в храмі Чичен-Іца, створеному близько 450 року нашої ери.

У мая колір мав особливе церемоніальне значення. Вони покривали насиченим ультрамарином жертв під час жертвопринесення та вівтарі, на яких здійснювали обряд, розповідав Дієго де Ланда Кальдерон, єпископ колоніальної Мексики в XVI столітті, який був свідком культу.

Археологів спантеличила стійкість синьої фарби на фресках.

Рослина аніл, що належить до сімейства індиго, була поширена в регіоні, але її використовували переважно для барвників, але не для художньої фарби.

Індиго швидко вицвітав від сонячного світла та природних стихій, тож експерти припустили, що мая не використовували цей популярний барвник для фресок.

Лише наприкінці 1960-х років вчені зʼясували секрет стійкості фарби. Це була рідкісна глина під назвою атапульгіт, яку змішували з барвником з рослини аніл.

Колонізувавши землі мая, європейці привласнили їхні багатства, а разом із ними яскравий ультрамарин та кармін, ще один рідкісний природний барвник пурпурного кольору.

Ці кольори, які колись символізували багатство імперії мая, стануть символом усього, що пограбують.

Рапсодія в блакитному

Майстрів американського бароко обговорюють в історії мистецтва значно менше у порівнянні з Караваджо та Рубенсом. Але припустити, що вони імітували своїх славетних європейських попередників, було б спрощенням.

Насправді художники другого та третього покоління, які народилися в Мехіко, як-от Хуарес і Ечаве Ібіа, відійшли від європейської естетики, але створили свою власну - величезні та витончені композиції, що відбивали розмаїття Нового Світу.

У Національному художньому музеї Мексики (Munal) у Мехіко роботи Хуареса, представлені в хронологічному порядку, свідчать про його розвиток від імітатора Європи до майстра нового мексиканського бароко.

Вже його ранні полотна відходять від драматичного освітлення та теплих образів європейського бароко. Пізніше у його роботах зʼявляються насичені холодні відтінки (яскраві сині, жовті, зелені та червоні кольори), численні джерела світла, колажні композиції та великий масштаб.

Частково йому це вдалося й завдяки використанню місцевих матеріалів, як-от синя фарба мая, які розширили його палітру.

Палітра Хуареса була навіть яскравішою, ніж у Рубенса, можливо, найбільш яскравого художника з європейського бароко, але композиціями він більше нагадував Караваджо.

Полотна Караваджо були сповнені насичених червоних і жовтих тонів, але синього на них майже не було.

Але звідки у Хуареса була та рідкісна фарба? Художник, попри успіх за життя, помер у злиднях і навряд чи міг замовити велику кількість дорогоцінного лазуриту з Європи?

Ближчим до європейського бароко був інший колоніальний художник Нової Іспанії - Крістобаль де Вільяльпандо. Він наслідував хаотичні композиції Рубенса, але його картини та фрески були холоднішими та більш насиченими.

Фреска Вільяльпандо, що прикрашає купол собору в Пуебло, була першою і єдиною такого роду в Новій Іспанії.

На ній лазурні та фіолетові хмари огортають образи Богородиці, святих і ангелів. Хоча сам художник прагнув створити саме європейське бароко в Америці, матеріали, які він використовував, видавали у ньому кріолло - чистокровного нащадка іспанських поселенців із Мехіко.

Картини ще одного мексиканця - Бальтасара де Ечаве Ібіа - були так насичені різноманітними відтінками синього, що художник навіть отримав прізвисько - "Ечаве лазурний".

Його батько, Бальтасар де Ечаве Оріо, також щедро використовував синій, але Ечаве Ібіа був насамперед відомий майстерним володінням цим кольором.

Палітра цих художників тепер зрозуміла - всі вони, працюючи в Мехіко між XVII і XVIII століттями, мали необмежений доступ до джерела яскравого ультрамарину.

Хоча письмових свідчень того, що художники новоіспанського бароко використовували фарбу маї, немає, їхні картини наочно це демонструють.

Ця фарба також відрізнялась від тієї, яку використовували європейські митці, що жили з ними в один час. Синій лазурит європейців мав темно-ультрамариновий відтінок. Тоді як на картинах Нової Іспанії ми бачимо яскраву блакитну палітру.

Синя фарба мая є одним з найстійкіших кольорів Мезоамерики, як видно на фресках Чичен-Іца, які не втратили своєї яскравості за 1600 років. Схоже, такий самий опір часу показали барокові полотна та фрески колоніальних митців від Мексики до Перу.

Цей мікс впливів від мая до європейського бароко на полотнах художників-кріолістів свідчить ще й про те, що глобалізм почався набагато раніше, ніж нам розповідає академічна історія.