Війна з Іраном: що буде далі? Аналіз кореспондента ВВС

Війна між Сполученими Штатами, Ізраїлем та Іраном триває лише три дні.

Вона вже стала регіональною після того, як Іран атакував арабські держави — союзників США, а також своїх сусідів по Перській затоці. Велика Британія дозволила використовувати свої бази американськими військам.

Війна продовжує загострюватися, і стрічка новин безперервно вибухає сповіщеннями на моєму телефоні. Я щойно прочитав пресреліз Центрального командування США, у якому зазначається, що три винищувачі F‑15E Strike Eagle були збиті системами протиповітряної оборони Кувейту "вочевидь унаслідок інциденту дружнього вогню".

Поки я закінчу цей текст, випустять нові ракети, і, найімовірніше, люди, які зараз живі, вже загинуть.

Занадто рано говорити, коли й як закінчиться ця війна. Коли війни розпочинаються, ними важко керувати. Але ось кілька можливих сценаріїв, яких хотіли б досягти воюючі сторони.

Трактування перемоги від Трампа

Президент Трамп, як завжди, випромінював упевненість у могутності Америки відтоді, як оголосив про початок війни у відеозверненні, знятому в його резиденції Мар-а-Лаґо у Флориді. Інші президенти могли б обрати урочисте звернення біля історичного столу Resolute в Овальному кабінеті.

Трамп же був у сорочці з розстебнутим коміром і білій бейсболці. Він читав довгий перелік звинувачень, стверджуючи, що Іран становив неминучу загрозу для США ще від часів Ісламської революції 1979 року.

Трамп завжди може змінити свою думку, але у тому зверненні він окреслив власне бачення перемоги. Воно зводиться до переліку завдань:

"Ми знищимо їхні ракети й зрівняємо з землею їхню ракетну індустрію. Вона знову буде повністю стерта. Ми знищимо їхній флот. Ми забезпечимо, щоб терористські проксі в регіоні більше не могли дестабілізувати регіон чи світ, атакувати наші сили й більше не використовувати свою вибухівку, чи фугаси, як їх інколи називають, щоб так тяжко калічити й убивати тисячі й тисячі людей, включно з багатьма американцями".

Трамп заявив, що Іран розробляє ракети, які можуть досягти території США, хоча ці заяви не підтверджуються оцінками американської розвідки.

Він також заявив, що Іран "наблизився" до створення ядерної зброї, що суперечило його власному твердженню минулого літа про те, що США "стерли з лиця землі" іранські ядерні об'єкти.

Трамп вважає, що США разом з Ізраїлем можуть паралізувати режим у Тегерані. Якщо той не капітулює, він бачить його настільки розтрощеним, що іранський народ матиме найкращий за покоління шанс вийти на вулиці й захопити владу:

"Коли ми закінчимо, переберіть контроль над вашим урядом. Він буде у ваших руках. Це, ймовірно, ваш єдиний шанс за багато поколінь. Протягом багатьох років ви просили допомоги Америки, але ніколи її не отримували. Жоден президент не був готовий зробити те, що я готовий зробити сьогодні. Тепер у вас є президент, який дає вам те, чого ви хочете. Тож подивімося, як ви відповісте".

Перекладання відповідальності за зміну режиму на іранський народ, навіть коли він прямо закликає їх діяти, дає Трампу можливий "вихід" у майбутньому, якщо режим виживе.

Але це також можна трактувати як моральний обов'язок США довести справу до кінця — хоча лишається відкритим питання, наскільки це впливатиме на президента, який вірить, що завжди можна укласти якусь угоду.

Не існує прецеденту зміни режиму чи перемоги у війні проти добре озброєного противника лише завдяки повітряній силі. У 2003 році США та їхні союзники, включно з Великою Британією, ввели значні сухопутні війська до Іраку, щоб усунути Саддама Хусейна.

У 2011 році лівійського лідера Муаммара Каддафі повалили повстанськими силами, яких озброїли країни НАТО та Перської затоки й прикрили своїми ВПС. Трамп же сподівається, що іранський народ зможе зробити цю роботу сам.

План Трампа — це величезна авантюра. Шанси на те, що бомбардування самі по собі спричинять зміну режиму, украй малі.

Чи можливий внутрішній переворот із прозахідним ухилом? Не можна повністю цього виключати, але з огляду на третій день війни це видається вкрай малоймовірним.

Набагато ймовірніше, що люди, які зараз керують режимом, сховаються в укриттях і продовжать запускати ракети. їх буде підживлювати ідеологія та переконаність, що вони здатні витримати більше болю, ніж США, Ізраїль чи арабські держави Перської затоки.

Основний тягар болю ляже на й без того виснажений іранський народ. Але він не має права голосу в цьому питанні.

Розрахунок Нетаньягу

Як і Дональд Трамп, Беньямін Нетаньягу також робив заяви, закликаючи іранців узяти ситуацію у свої руки. Але якщо вони не зможуть подолати безжальні силові структури режиму, пріоритетом для Нетаньягу є розтрощити військовий потенціал Ірану та його спроможність відновлювати мережі міліцій у регіоні, які можуть загрожувати Ізраїлю.

Упродовж десятиліть Беньямін Нетаньягу вважав Іран найнебезпечнішим ворогом Ізраїлю. Він переконаний, що правителі Ісламської Республіки прагнуть створити ядерну зброю, щоб знищити єврейську державу.

На другий день війни, у неділю, він стояв на даху в Тель-Авіві — ймовірно, на будівлі Міністерства оборони у самому серці міста — і окреслив власне бачення того, як має завершитися війна.

Він заявив, що Ізраїль і США разом зможуть "зробити те, чого я прагнув досягти протягом 40 років — повністю знищити режим терору".

Він додав, що це обіцянка, і він подбає, щоб вона стала реальністю.

Війни завжди мають внутрішньополітичний вимір. Як і Трамп, Нетаньягу очікує на вибори наприкінці цього року. Але на відміну від Трампа, його власна посада під загрозою.

Багато ізраїльтян звинувачують Нетаньягу у провалах безпеки, які дали "Хамасу" шанс атакувати 7 жовтня 2023 року.

Якщо він зможе заявити, що привів Ізраїль до рішучої перемоги над Іраном, це стане гігантським кроком до пробачення від виборців. Можливо, він навіть стане непереможним.

Перемога через виживання

Убивство верховного лідера та його провідних військових радників стало нищівним ударом для іранського режиму. Але це зовсім не означає, що він неодмінно впаде.

Аятола Рухолла Хомейні та інші засновники Ісламської Республіки майже пів століття тому створили її інституції так, щоб вони могли пережити війни та замахи. Це не система, що тримається на одній людині. Сирійська та лівійська держави за Асадів і Каддафі були побудовані навколо правлячих родин. Коли ці родини усували — Каддафі вбили, а Башар аль-Асад утік — режими впали.

Іранський режим — це державна система, що спирається на складну й розгалужену мережу політичних та релігійних інституцій із перехресними повноваженнями. Його сконструйовано так, щоб переживати війни та вбивства високопосадовців.

Це, однак, не означає, що він обов'язково виживе. Система Ісламської Республіки проходить найсерйозніше випробування за всю свою історію. Але вона готувалася саме до такої миті.

Перемога для іранського режиму — це вижити. Щоб її забезпечити, влада оточує себе потужним і багаторівневим захистом.

Режим має сильний і безжальний апарат безпеки, репресій та примусу. У січні його силовики вийшли на вулиці, виконуючи наказ убити тисячі протестувальників.

Наразі — і я наголошував на цьому вже не раз: коли я це пишу, триває лише третій день війни — немає жодних ознак того, що силові структури режиму розпадаються, як це сталося зі структурами Асада, коли він утік до Москви у грудні 2024 року.

Окрім звичайних збройних сил і добре озброєної поліції, є Корпус вартових Ісламської революції (КВІР/IRGC), який має чіткий мандат захищати режим як усередині країни, так і за її межами.

Він існує як силова опора концепції велаята-е факих — "опіки юриста-богослова" — ключового доктринального принципу ісламської революції в Ірані, що обґрунтовує владу шиїтських релігійних лідерів.

Вважається, що КВІР має близько 190 тис. військових на активній службі і до 600 тис. резервістів. Окрім релігійної ідеології, КВІР контролює значну частину економіки. Тож його командування має не лише ідеологічні, а й фінансові мотиви залишатися відданими режиму.

КВІР підтримують сили Басідж — добровольча парамілітарна організація. Її чисельність оцінюють приблизно у 450 тис. членів, і вона відома як відданістю режиму, так і жорстокими методами.

Я бачив їхні у дії в Тегерані — як першу лінію оборони режиму під час протестів після спірних виборів 2009 року. Вони погрожували й били демонстрантів на вулицях кийками та гумовими палицями. Позаду них стояли важкоозброєні поліцейські та бійці КВІР. Також у Басідж були мобільні загони на мотоциклах, які стрімко пересувалися містом, придушуючи будь-які спалахи непокори.

Дональд Трамп погрожував КВІР і Басідж "неминучою смертю" — він сказав, що "видовище не буде приємним", — якщо вони не складуть зброї. Але навряд чи ці погрози змінять думку багатьох силовиків режиму.

Ісламська Республіка та шиїтська традиція глибоко просякнуті ідеєю мучеництва. Коли в неділю — після годин офіційних запевнень, що верховний лідер живий і здоровий — заплакана ведуча державного телебачення оголосила про смерть Хаменеї, вона сказала, що він "випив солодкий, чистий ковток мучеництва".

Деякі серйозні іранознавці припускають, що аятола погодився на зустріч у своєму тегеранському комплексі зі старшими радниками саме тоді, коли більша частина світу вже очікувала неминучого удару, тому що він свідомо шукав мученицької смерті.

Режим також має ядро цивільних прихильників. Тисячі людей вийшли на вулиці Тегерана після вбивства верховного лідера — у перший із 40 днів жалоби. Попри стовпи диму від американських та ізраїльських авіаударів, вони зібралися на площах, запалюючи свічки та ліхтарики своїх мобільних телефонів.

Невдалі прецеденти

Американці вважають, що цього разу їхня чиста сила — разом із силою Ізраїлю — здатна нав'язати зміну режиму ворогу, не спричинивши катастрофи.

Однак, є погані прецеденти.

Усунення Саддама Хусейна в Іраку у 2003 році призвело до катастрофи — багаторічної війни, що породила джихадистські екстремістські рухи, які існують і досі.

Лівія - країна, якій її нафтові багатства могли б забезпечити невеликому населенню західний рівень життя, тепер розколота й зубожіла. Це держава‑банкрут навіть через 15 років після того, як Каддафі скинули й вбили.

Західні країни, які святкували його падіння і сприяли йому, фактично втекли від відповідальності після того, як країна розпалася.

Іран — це велика країна, майже втричі більша за Ірак, із багатонаціональним населенням понад 90 мільйонів. Якщо режим в Ірані й справді впаде, найстрашнішим сценарієм стане те, що хаос, безлад і кровопролиття, які можуть за цим настати, зрівняються з громадянськими війнами, що забрали сотні тисяч життів у Сирії та Іраку.

Військові дії США та Ізраїлю розтрощують військовий потенціал Ірану. Це змінює розклад сил на Близькому Сході, навіть якщо режим виживе.

Багато хто — ймовірно, більшість іранців — зраділи б його падінню. Але замінити режим, повалений силою, мирною й цілісною альтернативою буде надзвичайно складним завданням.

Авантюра Трампа полягає в тому, що він вірить: це можливо, і що ця війна зробить Близький Схід кращим і безпечнішим місцем. Шанси на це, однак, украй невеликі.

Головне фото: AFP via Getty Images