Як "Сто років самотності" змінили світ

Коли Габрієль Гарсія Маркес написав "Сто років самотності", він у певному сенсі переписав Книгу Буття свого континенту. На думку колумбійського журналіста і письменника Феліпе Рестрепо Помбо, роман став переломним моментом у політичному і суспільному житті латиноамериканців.

До того, як "Сто років самотності" побачили світ, Латинська Америка багато в чому нагадувала місце дії роману - Макондо: "Світ був ще таким первозданним, що багато речей не мали назви, на них доводилося вказувати пальцем".

Коли Габрієль Гарсія Маркес писав свій славетний роман, континент, звісно, вже не був новим. Але історики XV-XVI століть саме так і описували ці землі: вони вигадували назви для всього, що бачили тут вперше.

Багато десятиліть по тому Маркес розпочав вдруге відкривати Америку. Зі свого крихітного кабінету в Мехіко він, стукаючи пальцями по друкарській машинці, переписав Книгу Буття латиноамериканського континенту і таким чином змінив його майбутнє назавжди.

Друга половина ХХ століття - час глибоких потрясінь в історії Латинської Америки. Чилі, Колумбія, Мексика і деякі інші країни боролися з політичними диктатурами, економічною нестабільністю та насильством.

Політичні потрясіння призвели до різких і часом суперечливих змін, зокрема, Кубинської революції, яку очолили Ернесто Че Гевара та Фідель Кастро.

Першу частину роману Маркес писав під величезним враженням від Кубинської революції.

Його приголомшила реальна можливість змінити порядок у країнах Західної півкулі та звільнитися від тиску Сполучених Штатів.

Інтелектуальна еліта того часу - Маріо Варгас Льоса, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Симона де Бовуар та інші - спочатку поділяли ентузіазм Маркеса. Проте у наступні роки розчарувалися в кубинській моделі суспільства і відсторонилися від неї.

Революція, однак, мала серйозний вплив на настрій роману, вселивши в його автора надію на кращу долю Латинської Америки.

Тканина роману

Робота над романом була нелегкою. Родина Маркесів, його дружина Мерседес та двоє синів Родріго та Гонсало, переїхали до Мехіко. Вони втекли з Колумбії: Маркес побоювався репресій з боку ультраправого уряду, який прийшов до влади в країні.

Раніше він вже жив за кордоном: він провів деякий час у Каракасі, Парижі та Барселоні, де плекав мрії стати всесвітньо відомим письменником.

Крім того, Маркес працював міжнародним кореспондентом у низці іспанських журналів і газет, але зарплати журналіста ледве вистачало, або звести кінці з кінцями.

Критики високо оцінили його попередні книги, але комерційного успіху вони не мали.

Маркес знав, що вигадав неймовірну історію, але роман-епос, який багато років жив у нього в голові, не поспішав вилитися на папір.

Існує чимало легенд, як йому нарешті вдалося знайти натхнення і подолати письменницький ступор. Але за все своє життя жодну з них він ані підтвердив, ані спростував.

Особисто мені імпонує версія, яку я прочитав у чудовій біографії Джеральда Мартіна, в якій він розповідає, як Маркес "вирушив із сім'єю до Акапулько відпочити на морі, але на півшляху розвернув свій білий Opel 1962 року назад".

"Роман несподівано зійшов на нього. Упродовж двох десятиліть він виношував і вимучував історію однією родини, що живе в маленькому селищі. І раптом зміг уявити її так ясно, як бачить своє життя людина, яку вивели перед взводом солдатів на розстріл".

Як пише Мартін, Мерседес негайно скасувала бронь готелю. Вони повернулися додому, і вона наказала Маркесу братися за роботу. Вона пообіцяла піклуватися про всі побутові питання, поки він писатиме.

Маркес так і зробив. Він забув про реальний світ і на вісім місяців занурився у роман, захоплений героями, які шепотіли йому на вухо свої історії ледь не з дитинства.

Те, що було потім, відомо усім. Сага про Макондо та родину Буендіа одразу стала класикою, яку порівнювали з творами Сервантеса і Шекспіра.

"Ця книга дала нове визначення не лише латиноамериканській літературі, а й всій літературі взагалі", - зазначив Ілан Ставанс, відомий американський дослідник культури Латинської Америки.

Він стверджує, що перечитував роман 30 разів.

Габрієль Гарсіа Маркес не був ані істориком, ані соціологом. Проте він був природженим оповідачем.

Його роман можна порівняти із призмою. Він зібрав величезну кількість інформації та створив із неї нову міфологію.

Саме в цьому й полягає майстерність "Ста років самотності". Із сюжетів, які Маркес збирав із різних джерел, народилася альтернативна, гіперболізована історія латиноамериканської культури.

І так відбулося її переосмислення.

Правда і вигадка

Важко перелічити всі джерела, які лягли в основу цього нового всесвіту.

Велику частину в ньому посідають легенди, які Маркес дитиною чув в Аракатаці, маленькому колумбійському місті, де він народився. Оповідь пронизують казки карибського фольклору.

Маркес черпав натхнення й у Вільяма Фолкнера, і в стародавніх грецьких міфах та епосі доколумбової Америки.

Його також надихала кривава історія Колумбії XVIII-XX століть. Всі ці міфи і легенди зібралися у його розумі і перевтілилися в іншу оповідь, побудовану за законами його власного символізму.

Габо, як називали його друзі та родина, мав унікальну здатність переповідати їх так, як це ніхто і ніколи до нього не робив.

Він запозичив темп та ритм у традиційному колумбійському музичному жанрі вальєнато, поєднавши їх з прийомами наративної журналістики. Адже Маркес також був відмінним репортером, і цей талант відбивається в його прозі.

Мені випала нагода познайомитися з Маркесом-журналістом, коли я починав свою кар'єру в журналі Cambioin наприкінці 1990-х. Я, тоді молодий журналіст, захоплювався його здатністю створювати з повсякденних тривіальних сюжетів магічні історії.

"Сто років самотності" є вражаючою алегорією латиноамериканської ментальності. Літопис однієї родини, який розгортається протягом століття, торкається багатьох проблем у непростому політичному і суспільному житті регіону.

Це й каудилізм (військова диктатура), й агресивний сексизм, а також бунти, страждання та насильство, без яких важко собі уявити історію Латинської Америки.

Утім, на сторінках роману гострі соціальні питання постають із притаманним Маркесу гумором та витонченою поетичністю. За суперечливим суспільним полотном він бачить красу життя.

Як він каже у своїй нобелівській промові: "Нашою відповіддю на придушення, грабіж і самотність буде віра в життя. Ані потоп, ані чума і голод чи стихійні лиха, ані війни, що точаться століттями, не змогли відібрати у життя його перевагу над смертю".

Можливо, портрет, написаний Маркесом, здається трохи карикатурним. Але магічний реалізм і будується на перебільшенні.

Світ, створений Маркесом, нагадує збільшувальне скло, в якому Латинська Америка побачила як свої недоліки, так і чесноти.

В інтерв'ю The New York Times 1988 року письменник сказав: "Думаю, мої книги мали політичний вплив у Латинській Америці, тому що вони допомогли збудувати латиноамериканську ідентичність; вони допомогли латиноамериканцям усвідомити свою культуру".

Вочевидь, у цій обізнаності й полягає сила нації.

Феліпе Рестрепо Помбо - колумбійський журналіст, письменник і редактор. 2017 року він увійшов до списку найкращих латиноамериканських письменників до 40 років - "Богота39", який кожні десять років складає фестиваль літератури і мистецтва Hay Festival. Помбо є автором трьох нехудожніх творів і роману "Мистецтво зникнення".

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Culture.

Цікавитеся літературою? Підписуйтесь на Facebook BBC Книга Року - ми публікуємо там літературні новини та статті.

...