"Сонце, кров і люди, що помирають": політики про останні дні Майдану

Рік тому вони пліч-о-пліч з тисячами учасників протестів стояли на Майдані. Сьогодні – не в останню чергу через минулорічні події – стали депутатами парламенту.

Оцінки перших місяців роботи молодих політиків суперечливі. Так само неоднозначно кажуть про свої парламентські дебюти і вони самі.

ВВС Україна запитала у п’ятьох політиків, яких привів до Верховної Ради Майдан, про їхній найсильніший спогад з останніх днів протесту, а також про те, які завдання, з тих, що вони ставили собі, йдучи в політику, не вдалося реалізувати і чому.

Ігор Луценко, "Батьківщина"

Рік тому – громадський активіст. 21 січня 2014 року його разом ще з одним учасником Майдану, львів’янином Юрієм Вербицьким викрали з Жовтневої лікарні та побили у лісі під Києвом. Юрія Вербицького там потім знайшли мертвим.

Найсильніший спогад

Зранку 20 лютого я прийшов трошечки пізніше, вже коли почалася стрілянина. Покидав шини нагорі Інститутської, бачив багато поранених. Найсильніший спогад – це коли я заглядав в обличчя поранених, котрі помирали і бачив, як у них гасне погляд. Сонце, кров і люди, що помирають.

Що не вдалося зробити?

Ми об’єктивно не отримали перемоги такої, якої хотіли. Нинішня влада є компромісною. Янукович – це відстріляний патрон у обоймі автомата. За ним зайшла колишня опозиція. Тепер ми, нове, майданівське покоління політиків, чекаємо, щоб цей патрон звільнив місце, і ми могли врешті-решт вистрілити туди, куди треба.

Чому не вдалося?

Ми є депутатами всього кілька місяців. Більшості у нас немає, а влада працює так, як вона хоче, фальсифікує все, що можливо, використовує ситуацію війни для того, щоб працювати, як раніше.

Крім того, ми повинні мати на увазі, що президент, по суті, є колишнім регіоналом, компромісною фігурою. І в рамках цього компромісу, я вважаю, ми є достатньо ефективними. Зараз ми розбираємося у механізмах влади, і робимо зачин на майбутнє, яке може настати не те, що за декілька місяців – навіть за кілька тижнів. Коли настане черговий виток соціальної кризи, нам потрібно буде стати тією силою, яка, як рік тому наші старші товариші, прийде і візьме ситуацію в свої руки.

Володимир Парасюк, позафракційний

Рік тому – сотник однієї з сотень, що діяли на Майдані. Став знаменитим, коли увечері 21 лютого, після підписання лідерами тодішньої опозиції "мирної угоди" вийшов на сцену Майдану і заявив, що протестувальники не сприймають компромісів з Януковичем та можуть піти на "штурм зі зброєю".

Найсильніший спогад

Коли (20 лютого. - Ред.) я спускався вниз Інститутською, я побачив, як біля Львівської барикади, біля готелю "Україна" сидів хлопець-майданівець. У нього була прострілена нога і, я так зрозумів, рука теж була пошкоджена. Повз нього носили поранених, а він сидів, курив і плакав.

Я підбіг до нього, запропонував допомогти. А він відповів: "У мене все нормально, це їм треба допомагати, на мене ще час прийде".

І так попри нього носили поранених, а він сидів, стікав кров’ю, дивився на це все і плакав.

Я не знаю, що з ним було далі, але цей момент закарбувався мені в пам’ять назавжди.

Що не вдалося зробити?

Поразок як таких у нас ще не було. Але ми не добилися відкритості призначень на виконавчі посади, нам не вдалося знищити квотний розподіл влади в країні. Політичне кришування є і було, але я точно впевнений, що ми докладемо всіх зусиль, щоб його не було, бо це – найбільша біда в країні.

Чому не вдалося?

Бо стара система, ще з часів незалежності України, побудована так, що вона старається зламати неугодних. І треба мати всередині стрижень, щоб не піддатися цьому. Тому ми бачили, скільки перед виборами було вольових, сильних і потужних людей, але їх зламали політичні обіцянки, їх заковтнула партійна належність, вони сидять у Верховній Раді і тихо мовчать.

Тетяна Чорновол, "Народний фронт"

Рік тому – відома журналістка-розслідувальниця. У ніч на 25 грудня 2014 року її жорстоко побили невідомі по дорозі додому на Бориспільській трасі. Після подій Майдану працювала урядовим уповноваженим з антикорупційної політики та радником міністра внутрішніх справ.

Найсильніший спогад

19 лютого зранку ми стояли на Майдані й думали, що в наступну ніч нас всіх знищать.

У голові постійно крутилося: що можна зробити? Помреш - це нічого не змінить.

Позаяк нас розстрілювали, була єдина думка: треба десь дістати зброю. Я поїхала на західну Україну, але спізнилася: там уже розтрощили військову частину, де її можна було взяти.

Я пішла до одних, до других, до третіх – зрештою, знайшла два пістолети Макарова.

І от я зі своїм чоловіком і братом поїхали з цими двома пістолетами до Києва на Майдан.

Найстрашніше було те, що я розуміла: щоб потрапити на Майдан, нам потрібно буде проїхати через КП на Житомирській трасі. На той час ми вже знали, що там трасу перекрили, засипали піском – фактично ввели воєнний стан.

І було розуміння, що там доведеться стріляти.

А я ніколи не вважала, що ми воюємо з міліцією, я вважала міліціонерів жертвами, яких приносить Янукович. Я зовсім не хотіла в них стріляти.

Я їхала і себе фактично навантажувала: "Якщо так складеться, тобі доведеться стріляти".

І от ми проїжджаємо Рівненську область, а по радіо говорять, що Януковича вже немає.

Я тоді шалено зраділа. Нікого не треба вбивати – така радість!

Що не вдалося?

Після Майдану ми стали максималістами. Хочеться робити - раз-два, і одразу отримувати результат. А так не виходить – процес настільки тривалий, що коли ти цей результат отримуєш, ти вже настільки за нього перехвилювався, що він не приносить тобі радості.

Але для мене головне – щоб Україна існувала. От вона зараз існує – значить, результат є.

Чому не вдалося?

Ми ніколи не працювали у владі, і не знаємо, як цей процес відбувається. А насправді тут є певні правила, механізми.

У журналістиці я звикла швидше добиватися цілей, бо результат у журналістиці – це надрукована стаття.

У політиці треба не лише дізнатися про суть проблеми і описати її, але й зуміти її зламати. А це, звичайно, тривалий процес.

Михайло Гаврилюк, "Народний фронт"

Рік тому – козак однієї з сотень Самооборони Майдану. Став відомим, коли 22 січня минулого року бійці загону спецпризначення роздягли його на морозі на вулиці Грушевського та зробили з ним знущальну "фотосесію", запис котрої потрапив до Youtube.

Найсильніший спогад

Найбільше запам’яталося те, як ми погнали "беркутів" біля ялинки. Вони дійшли до самого серця Майдану, але ми дубцями і щитами, силою народною все-таки спромоглися їх прогнати.

Ми йшли в атаку, а вони стріляли, біля мене падали і вмирали люди, мої побратими – це теж запам’яталося.

Але найбільше – це те, що вони вбивали, розстрілювали, але ми все одно не здалися, пішли в атаку і перемогли.

Що не вдалося?

Спочатку мені хотілося так: махнути раз шашкою – і корупції не стало, махнув другий раз – і всі пролюстровані. Поки що зразу не вдається, але сподіваюся, з часом вдасться. Все, чого я хочу добитися, - я завжди добиваюсь.

Чому не вдається?

Бо багато при владі залишилося зрадників, корупціонерів і недобитих регіоналів.

Ольга Богомолець, "Блок Петра Порошенка"

Рік тому – один з координаторів медичної служби Євромайдану. У дні розстрілів на Майдані надавала допомогу пораненим у Будинку офіцерів та в готелі "Україна". Брала участь у президентських виборах 2014 року.

Найсильніший спогад

Спогади лікаря про Майдан і особливо про його останні дні дуже відрізняються від спогадів інших протестувальників. Один мій знайомий лікар каже, що ми внутрішньо намагаємося не згадувати ті події – настільки сильну ми тоді отримали травму.

Політичні події тоді для мене були другорядними, першочерговим було врятувати найбільшу кількість життів. У ті дні на руках один за одним помирали люди, ти опинявся у абсолютно безпорадному стані.

З одного боку, не їхали швидкі допомоги, і не було жодної підтримки від державних медичних установ. З іншого – були снайпери, які не залишали шансу.

У цей момент була максимальна професійна мобілізація, яка в моїй пам’яті стерла всі обличчя, які тоді були.

Ти не мав права на емоції. У людей залишилися емоції, а у мене з того часу емоцій не залишилося.

Ці події призвели до того, що я пішла в політику просто з Майдану, з вулиці. Я зрозуміла, що в такій несправедливій, політично непрофесійній, а навпаки – шкідливій державі я не можу і не хочу жити – це, мабуть, найсильніші спогади від мого Майдану.

Що не вдалося?

Моя першочергова задача, яку я ставила і продовжила ставити, – це реалізація моєї передвиборчої платформи у якості кандидата в президенти, програми "Україна 80+". Такою має бути середня тривалість життя українців – причому гідного, щасливого життя, – і я точно знаю, як цього досягти. Для цього потрібно змінити весь устрій держави – щоб люди мали соціальний захист, медичне забезпечення, щоб їхні діти мали гідну роботу, а онуки –якісну освіту.

Чому не вдалося?

Ця мета, на жаль, перестала бути першочерговою на рівні держави. Першочерговим завданням на сьогодні є відновлення миру.