Трагедія Волині: спроби замирення і стереотипи

У Варшаві найвищі ієрархи Греко-католицької церкви та Римо-католицького костьола підписали заяву про замирення у зв’язку з польсько-українською боротьбою на Волині у 1943 році. У Греко-католицькій церкві на вулиці Медовій у Варшаві Верховний Архієпископ Української Греко-католицької церкви Святослав Шевчук, у присутності президента Броніслава Коморовського, вибачився перед поляками за злочини на Волині. Зі свого боку, президент Коморовський закликав до правди про польсько-український конфлікт, оскільки, як він висловився: "правда очищає". Сама заява обох церков написана згідно з формулою "вибачаємо і просимо вибачення".

Для поляків день 11 липня 1943 року становить апогей збройних операцій Української повстанської армії проти польського населення на Волині. Польська держава цього року велику увагу приділила вшануванню 70-ї річниці "різні поляків на Волині" – як кажуть польські історики, публіцисти та політики, або "братовбивчої боротьби між поляками та українцями на західній українській території" – як називають історію польсько-українських змагань у 40-х роках минулого століття українські історики та публіцисти.

Сенат Республіки Польща прийняв навіть ухвалу, в якій польсько-український конфлікт визнано "етнічною чисткою з ознаками геноциду". В документі верхньої палати польського парламенту мовиться також про українців, які допомагали польським жертвам волинського конфлікту, водночас згадуються заслуги польського еміграційного інтелектуала Єжи Ґєдройця і екс-президента Лєха Качинського для польсько-українського замирення. Однак, попри прохання української сторони, наприклад екс-президента Леоніда Кравчука, польські сенатори визнали за доцільне в ухваленому документі вжити слово "геноцид".

Українець як "різун"

Після повалення комунізму в Центрально-Східній Європі у 1989 році та проголошення Україною незалежності у 1991 політологи не сумнівалися, що польсько-українські відносини матимуть основне значення для майбутнього цієї частини старого континенту.

Польські та українські інтелектуали та політики усвідомлювали, що у налагодженні ефективного співробітництва між суспільствами двох сусідніх держав одну з найсерйознішим проблем становитимуть негативні стереотипи: поляка як "жорстокого пана, імперіаліста і окупанта" - в Україні, та українця як "різуна" - в Польщі.

За часів комуністичної Польської Народної Республіки служби безпеки тоталітарної держави отримали від свого центрального керівництва у Москві наказ створити, а потім послідовно підтримувати образ українця як примітивного селянина, позбавленого мови і культури, без історичного минулого, здатного лише "різати ляхів".

Комуністичним пропагандистам йшлося насамперед про "вирішення українського питання в Польщі", тобто здійснити процес денаціоналізації української населення, яке споконвіку мешкало на територіях східних воєводств нинішньої Польщі, а у 1947 році, внаслідок рішення комуністичної влади, в рамках операції "Вісла" було депортоване на територію західних земель післявоєнної Польщі.

Комуністичний апарат працював дуже ефективно: створено фільми на зразок "Сержант Калень" або "Знищений міст", де мова була про боротьбу з "бандами УПА" та "український націоналізм". У початкових школах ПНР, зокрема на територіях, куди українців депортували в рамках операції "Вісла", обов’язковою частиною навчальної програми стала книга Ванди Жулкєвської "Сліди кігтів рисі", де йшлося про "банди УПА". Неважко здогадатися, як на психіку української дитини в польській школі впливали розмови вчителів про "злочини українського бандитизму та шовінізму".

Такому підходові апарату безпеки тоталітарної Польщі до українського питання намагалися протидіяти польські еміграційні середовища – найбільші заслуги має інтелектуальний центр у Парижі – Єжи Ґєдройця, та інтелектуали польського підпілля часів антикомуністичного суспільного руху "Солідарність" - наприклад редактори часопису "Обуз" (Табір), де свої статті друкував визначний польський публіцист та історик, кандидат наук - Єжи Тарґальський під псевдонімом Юзеф Дарскі.

Ці центри польської незалежної думки переконували, що пропагандистська машина ПНР, виконуючи накази Москви, намагається назавжди засіяти між поляками та українцями ворожнечу з метою збереження впливів тоталітарної системи.

Успіхи замирення

Від зламу дев’яностих років, чергові польські політики найвищого рівня та інтелектуальні середовища намагалися сприяти ефективному співробітництву незалежної Польщі та незалежної України. Розуміли це настільки різні пари президентів як Леонід Кучма-Олександр Кваснєвський та Віктор Ющенко-Лєх Качинський.

Двоє перших свої політичні кар’єри починали в комуністичному апараті, але зуміли знайти спільну мову й підписали у 1997 році "Заяву про єднання та замирення". Леонід Кучма не блокував вступ Польщі до НАТО, зі свого боку, Кваснєвський розумів європейські прагнення України.

Віктор Ющенко та Лєх Качинський визнавали традиції незалежної України та незалежної Польщі, без втручань "старшого брата" у Центрально-Східній Європі. Саме тому, коли "Газпром" почав чергову українсько-російську газову війну, Лєх Качинський однозначно підтримав Київ і запросив Ющенка до Польщі.

Наскільки ефективним виявився союз Качинського і Ющенка, у світі побачили після вторгнення російської армії на територію Грузії у 2008 році. Грузинські публіцисти та політики донині переконують, що візит Лєха Качинського, Віктора Ющенка та президентів держав Прибалтики до Тбілісі дозволив Грузії зупинити російські танки перед вторгненням до столиці. Виявилося, що польсько-українське замирення може мати позитивний вплив на відстоювання суверенітету цілого регіону та його стабільність.

Доба Коморовського-Януковича

Політики, які бажали партнерського співробітництва поляків та українців, часто ставили запитання, як схилити до цього суспільства обох країн, як припинити мову ненависті про "польський імперіалізм" та "геноцид, скоєний полякам українцями". Коморовський і Янукович отримали від долі чудову нагоду – Євро-2012.

Під час свята футболу українці у Львові бігали з польським прапором і підтримували польську збірну, а поляки у Перемишлі та Варшаві вболівали за команду Андрія Шевченка. Здавалося, що врешті бажане стало дійсним – навіть на рівні мешканців прикордонної смуги поляки та українці ставляться одні до одних як нормальні сусіди.

Однак із початком 2013 року в польських ЗМІ дедалі частіше почали з’являтися сюжети, які стали нагадувати часи Польської народної республіки. Гості польського державного телебачення – TVP та Польського радіо і комерційних ЗМІ заговорили мовою, з якою українці ознайомилися перед 1989 роком. "Банди УПА", "Різня на Волині", "геноцид поляків" – такі терміни рясно присутні у польських ЗМІ. Майже відсутні голоси про право українців на боротьбу за суверенітет своєї держави, що для українських істориків боротьба за Волинь була змаганням за землю своїх предків.

Польські історики мають повне право називати кривавий конфлікт поляків і українців у 40-х роках минулого століття так, як їм підказує совість історика. Такий же принцип стосується українських істориків.

Однак керівники польських ЗМІ і державних органів, мабуть, усвідомлюють, що пересічний поляк не буде читати кількасот сторінок монографії про польсько-український конфлікт, не буде також уважно стежити за заявами найвищих духовних ієрархів.

Для пересічного громадянина Польщі достатньо буде побачити на державному телебаченні – TVP - українську національну символіку, тризуб, на тлі символіки фашистської Німеччини, аби знов спрацював негативний стереотип про українців, побудований у час Польської Народної Республіки.