"Видали свої ж". Як жив і загинув від рук росіян письменник Володимир Вакуленко

У Харкові 6 грудня прощаються із дитячим письменником Володимиром Вакуленком. Його поховають на одному з місцевих кладовищ. Тиждень тому рідним підтвердили - його тіло було в одній з могил масового поховання в Ізюмі.

Експерти виявили у тілі дві кулі, ймовірно, від пістолета "Макаров". Російські військові викрали письменника з дому наприкінці березня. Відтоді живим його рідні не бачили.

Учасник Революції Гідності, волонтер та активіст. Він ніколи не приховував своїх переконань. Конфліктував через мову. Був принциповим. А ще дуже любив дітей, писав для них вірші та казки.

"Його основна зброя - перо"

У слухавку чути хрипкий жіночий голос. Мати Володимира Вакуленка погоджується на невеличкий коментар. Врешті ми розмовляємо понад 40 хвилин. Олена Ігнатенко часом збивається та каже про сина "він є", замість "він був".

"Я все ще не можу повірити, до мене ще не доходить, у кого могла піднятися рука. Він такий був худесенький. Його основна зброя завжди була - ручка, перо. Хіба можна було стріляти в таку людину?" - запитує Олена.

Писати Володимир почав ще у молодших класах. Здебільшого поезію.

"Це було, як правильно сказати, щоб не на суржику - озарєніє. От йому в голову прийшло - він моментально його запише, - розказує мати письменника. - Його коли проводжали у армію, він такого вірша про маму сам написав і прочитав, що всі гості сиділи плакали".

"Дуже впертий був. Можна було трішки дослухатись маминої поради. Вовчик був - все тільки по-своєму, - каже Олена та майже відразу додає. - Але багато в чому він був і правий".

Вакуленко був закоханий в українську мову. Та принциповий щодо її вживання. Через це, за словами матері, ставалися і конфлікти з односельцями.

"Він намагався добитися, щоб повністю всі перейшли на українську мову. Та в нас все життя - суржик. Мені, наприклад, все одно хто як розмовляє, аби людина добра була. Ну а він такий був, принциповий. Дев'ять років на Львівщині прожив, то він звик до української мови", - каже Олена.

Війна у Капитолівці біля Ізюма, де жив письменник, розпочалася з масованих обстрілів та авіанальотів. Олена з тиждень не могла добратися до сина з онуком, хоча жили вони на сусідній вулиці. Володимир після розлучення виховував сина сам.

"Обстріли. Висунешся, гармата як вгатить. Але все одно душа боліла так, побігли і впевнилися, що всі вони живі. Виживали як могли, таган поставили у садку. Готували", - пригадує Олена.

Вже тоді у селі не було газу, води та електрики.

"Ми до них прибігли - а в них немає навіть з чого їсти зварити, води питної немає. Там у них у дворі свердловина, але ж електрики немає накачати, і ми почали ось так під обстрілами їм спочатку носити у баклажках, а потім флягу таку молочну знайшли. Та кравчучкою возили питну воду".

Із залишків борошна Олена запікала на буржуйці прісні коржики - маторженики:

"Ну як це діти, мій синочок, мій онучок і без хліба".

Росіяни у Капитолівку зайшли 7 березня. Блокпост встановили просто поряд з воротами будинку, де жив Вакуленко зі своїм батьком та сином.

Штаб росіяни розмістили у дитсадочку. Туди ж якось завезли для себе і продукти. Селом пустили чутки, що це ніби гуманітарка. На той час люди почали голодувати. Виручали лише овочі у погребі. Тому пішли взяти хоч щось. Підійшов і Володимир.

"Ма, а чия гуманітарка? - Кажу, Вова, перехрестись тричі, звісно, російська! Як сюди потрапить зараз українська гуманітарка? - Так, я кац...кого брати не буду!"

Лише вмовляння батьків змусили взяти щось з продуктів для сина.

"Кажу, Вова, це твій принцип то так, я розумію тебе. Може в нас у душі те саме, але з голоду ми не будемо помирать. Ми не знаємо, коли і що ми десь зможемо дістати чи нам дадуть, чи привезуть. - Ладно, для Віталіка візьму", - пригадує розмову із сином Олена Ігнатенко.

Син та батько

Поки ми спілкуємося з Оленою, син Володимира Віталій сидить поруч. Коли йдеться про нього, каже бабуся, хлопець усміхається.

Стосунки сина та батька завжди були особливими, розповідає Олена. Свого Віталіка письменник дуже любив. Через нього почав писати дитячі книжки, впевнена мати Вакуленка.

Через встановлений діагноз "аутизм" хлопчик потребує більшої уваги.

"Оцими дитячими творами, виступами у дитячих закладах, випуском книжечок для діток незрячих, саме через свого Віталіка він певно ж так розумів, що якась додаткова увага таким діткам потрібна. Не просто нагодував…", - каже Олена.

Вони ніколи не розлучалися. І зараз Віталік дуже тужить за батьком. До себе бабуся забрала онука за тиждень після зникнення сина. Каже, малий змінився після пережитого.

А попереду ще й перехідний вік. У січні Віталіку виповниться 15. У його батька той період був складним.

Та зараз, ділиться Олена, вона готова пережити ще раз дорослішання сина, аби він був живим.

Могила під номером 319

Масове поховання в Ізюмі на Харківщині слідчі виявили після звільнення. Могили з дерев'яними однаковими хрестами поміж соснового лісу. На багатьох замість імен - номери.

Більше тижня тривала ексгумація - понад 400 тіл чоловіків, жінок та дітей. Саме тут під номером 319 був похований дитячий письменник Володимир Вакуленко. Це підтвердили результати експертизи ДНК.

"Ми з певністю можемо констатувати, що рештки, які вилучила поліція з могили під номером 319, є рештками Володимира Вакуленка, українського письменника, якого було вбито. За результатами додаткового огляду ми встановили в тілі наявність двох куль 9 мм калібру, що, ймовірно, можуть бути кулями, випущеними з пістолета "Макарова", - коментує загибель письменника голова слідчого управління поліції Харківщини Сергій Болвінов.

23 березня вдома у Вакуленка провели обшуки, вилучили книжки, забрали Володимира та його сина-підлітка. У той день його сильно побили та після трьох годин допиту відпустили додому. А наступного дня, 24 березня, ті ж військові прийшли по письменника знову.

"Силоміць його забрали. Помістили у автомобіль з буквою Z. Останні слова, які сказав Володимир Вакуленко, були "Слава Україні", - розказує Сергій Болвінов.

Тіло письменника на узбіччі дороги біля Капитолівки виявили аж 12 травня. Тоді опізнати Володимира вже було неможливо. При ньому знайшли документи - паспорт та військовий квиток. Саме їх сфотографували робітники ритуалу, які ховали тіла в Ізюмі.

"Коли наші прийдуть - віддаси"

Історією Вакуленка займається письменниця Вікторія Амеліна.

З Володимиром Вакуленком Вікторія близько не знайома. Тому, каже, і наважилася задокументувати тоді ще його викрадення:

"Коли опитуєш родичів викраденої людини, маєш контролювати свої емоції, не нашкодити, не завдати ще більшого болю. З цим я впоралась".

У Капитолівку Вікторія приїхала 24 вересня. Письменниця документувала воєнні злочини росіян на Ізюмщині у складі Truth Hounds. Це громадська організація із захисту прав людини, де з 2014 року документують воєнні злочини в Україні.

Про щоденник вона дізналася від батька письменника. Його Володимир сховав у батьківському саду після свого першого викрадення. Віддати записи наказав лише "коли наші прийдуть".

"Як письменниця я відчуваю цей жест і він мені дуже болить: це остання спроба письменника сказати і бути почутим, прочитаним", - каже Вікторія.

"Батько показав місце, де Володя при ньому закопував щоденник 23 березня і спробував сам його відкопати, проте не знайшов і дуже засмутився. Я не знала, як його втішити, крім як продовжити шукати. І, на щастя, я знайшла Володині записи".

Тоді ж Вікторія вирішила передати рукопис до харківського літературного музею. Після пів року, проведених у землі, папери потребували уваги фахівців.

"Щоденник був скручений і загорнутий у прозорий пакет, весь чорний від землі. Коли я наважилася розірвати пакет, папір виявився вологим".

Він знав, що за ним прийдуть

До харківських музейників щоденник потрапив ще до звістки про загибель письменника. Тут його висушили, стабілізували та відцифрували.

Це невеличкий записник без обкладинки. Листочки у клітинку, рясно списані ручками з пастою різного кольору. Багато виправлень. Записи з датою та без.

Заступниця директорки літмузею Тетяна Єгошина обережно гортає сторінки. Саме вона шифрувала свідчення окупаційного життя Володимира Вакуленка.

"У цьому щоденнику, що дивує, немає якогось страху, якогось відчаю і немає, я би сказала, здивованості тим, що відбувається. Для цієї людини були цілком очікуваними всі події, які розгорталися навколо нього. Він в певних місцях повторює, що його навіть самого дивує свій абсолютний внутрішній спокій. Немає ніякої паніки, ніякого страху", - передає прочитане Тетяна.

А ще Володимир дуже хвилювався за сина, продовжує музейниця.

"Він відчував якусь певну необхідність свого збереження тільки у зв'язку з тим, що при ньому син і він за нього відповідальний. Оце єдине, що його хвилювало на той час".

І він був упевнений - за ним прийдуть. Односельці та його знайомі знали його позицію. Та він і сам, судячи зі щоденника, каже Тетяна, не ховав своїх проукраїнських поглядів навіть в умовах окупації.

"Я вірю у перемогу"

Впевнена, що "видали свої ж", і мати Володимира. Тому вирішила поховати сина у Харкові. Каже - "Володя б не простив".

"Пошуки тягнулися довго. При окупаційній владі ми зверталися. Я оббивала пороги, його розшукувала, він вже був неживий, а я все надіялась, все надіялась", - розповідає Олена Ігнатенко.

Каже, знала, хто забирав, та де стояли. До них ходила, падала на коліна:

"У Володі інвалідність після армії. А хлопчик - інвалід. Якось розраховували, що відпустять. І бачили ті, хто забирав, військові бачили, яка дитина. Бачили документи Володині, що група інвалідності в нього. Та не зглянулися, не пожаліли ні Віталіка, ні Володю мого. Сердечко прострелили".

Про те, що рештки Володимира Вакуленка таки знайшли, рідні дізналися десь тиждень тому.

"Добре, що знайшовся та по-людськи буде похований, відспіваний, та я знатиму, що свічку зможу за нього поставить", - чую я в слухавку, вже прощаючись, із мамою письменника.

Слідство у справі Вакуленка триває. Кримінальне провадження відкрито за двома статтями - "незаконне позбавлення волі або викрадення людини" та "порушення законів та звичаїв війни". У поліції кажуть, що на чолі групи, яка викрала письменника, був російський командир з позивним "Бєс".

Щоденник зі свідченнями та думками Володимира залишається на тимчасовому зберіганні у літературному музеї Харкова. Чи видаватимуть його, вирішать рідні письменника.

"Харківський літературний музей оповідає передусім історію письменників "Розстріляного відродження". Володимира Вакуленка, як ми вже знаємо, теж розстріляли. Мені здається символічно важливим, щоб оригінал щоденника зберігався разом з книжками і рукописами 1920-х", - розповідає Вікторія Амеліна.

"Перші слова, які я побачила, коли розгорнула щоденник, який пів року пролежав у землі: "Я вірю в перемогу", - додає вона.

Останній запис на листочку в клітинку датується 21 березня.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!