Від Лесі Українки до УНР: як українці відкривали Африку

Африка зацікавила українську інтелектуальну еліту майже два століття тому. Досягнення єгипетської цивілізації, багаті природні та мінеральні ресурси континенту, ігри колоніальних імперій та банальний авантюризм штовхали українців до ближчого знайомства з африканським світом.

Точно не ясно, хто був першим українцем, який відвідав величезний континент. Відомо, що мандрівник та письменник Василь Григорович-Барський (1701-1747) здійснив у ХVIII столітті паломництво святими місцями Сходу і прожив вісім місяців у Єгипті при дворі Патріарха Александрійського.

Мандрівник залишив автобіографічний нарис "Мандри святими місцями Сходу, розташованими в Європі, Азії та Африці з 1723 по 1747 рік" з авторськими малюнками. А у 1842-1843 роках лікар Олександр Уманець, який походив з відомого козацько-старшинського роду, у складі російської урядової комісії відвідував Єгипет для лікування хворих на чуму.

Втім, ці епізоди не можна кваліфікувати як повноцінне відкриття Африки. Це скоріше відправна точка для низки дійсно цікавих сюжетів, що пов'язують українців з цим континентом.

На запрошення паші Єгипту

Перше ім'я серед українських африканістів - це уродженець села Ярошівка на Харківщині Єгор Ковалевський (1809-1868). Він був за фахом гірничим інженером і в 1847 році на запрошення паші Єгипту Мухаммада Алі вирушив керівником місій російського уряду до Судану. Ковалевський мав знайти золото в районі Сеннару. У підніжжя гір Коссана місія віднайшла поклади дорогоцінного металу та започаткувала золотопромивну фабрику.

Інженер-українець написав першу в історії наукову працю про геологічну будову долини Нілу - "Нильский бассейн в геологическом отношении" (1849 р.) Він проводив геодезичне, геологічне та кліматичне дослідження цих районів, збирав історичні матеріали, відомості про флору та фауну, звичаї та фольклор, а також мріяв віднайти джерела Білого Нілу.

Врешті Ковалевський став першим європейцем, який з'ясував: Білий Ніл є головною рікою Великого Нілу, а його джерела слід шукати десь далеко на Півдні. Любов дослідника до найбільшої африканської річки втілена в одному з його псевдонімів - Ніл Безім'яний.

В іншому суданському регіоні - Нубії - Ковалевський вивчав господарства хліборобів. Разом з ботаніком Левом Ценьковським зібрав колекцію насіння місцевих рослин і планував частину з них висаджувати на півдні України.

Йшлося про суданську траву або сорго трав'янисте, відоме в народі як "суданка", що є посухостійкою рослиною та посідає за поживністю і рівнем урожаю перше місце серед однорічних злакових трав. Посіви суданки в українських степах з'явилися наприкінці ХІХ століття.

Нарешті саме Єгор Ковалевський написав та видав у 1848 р. книгу "Мандрівка до внутрішньої Африки", яка є витоком африканських студій на пострадянському просторі.

"Козацька республіка" в Джибуті

У 1870-х роках розпочалася епоха великих колоніальних завоювань в Африці. Європейські держави, які на той момент володіли невеликими територіями на узбережжі, почали споряджувати експедиції вглиб континенту і захоплювати силою чи купувати у місцевих вождів за безцінь величезні території.

Це був час російського авантюриста, "вільного козака" Миколи Ашинова (1856-1902), який прагнув під виглядом "козацької республіки" на Африканському Розі створити форпост для Російської імперії на морському шляху між Одесою та індійськими портами.

Ашинов був чоловіком Софії Ханенко - праправнучки гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка. Ознайомлення із спадщиною славетного уманського козацького роду надихнуло його на експедицію з колонізації берегу Сомалі.

У грудні 1888 р. з Одеси вирушила група Ашинова, всього до 200 людей. І вже в січні 1889 р. у Танджурській затоці в закинутому єгипетському форті Сагалло - на території сучасної республіки Джибуті - заснували колонію "Нова Москва".

Щоправда, задум взяти під російський контроль шмат узбережжя не сподобався французькому уряду, і колонію швидко ліквідували ескадрою з крейсера та трьох канонерських човнів. Ашинов капітулював, з дружиною його депортували до Одеси. До самої своєї смерті він жив на Чернігівщині у родовому маєтку Ханенків.

Деякі українські публіцисти вбачають, що авантюра нащадків козаків залишилися у свідомості населення Джибуті та віддзеркалена у державному гербі країни, що нагадує стилізований тризуб. Але це випадковий збіг.

Африканська пристрасть Городецького

Тим, хто відвідує Київ, обов'язково радять побачити "Будинок з химерами" архітектора Владислава Городецького (1863-1930). У цій будівлі є африканські мотиви - голови носорогів та слонів на фасаді, численні газелі, прикраси стін у вигляді квітки кала.

Це втілення мрій Городецького-мисливця, який марив про африканське сафарі. На той час це було вершиною розкішного життя, наприклад, таке сафарі в 1909 році влаштував собі експрезидент США Теодор Рузвельт.

У 1911 році Городецький сам вирушив у річне африканське сафарі на якому він вполював понад 100 тварин. Але експедиція була дуже дорогою, Городецький накопичив борги та підхопив малярію.

У 1914 р. вийшла книга "Въ джунгляхъ Африки. Дневникъ охотника", в якій Городецький описав враження від сафарі у Кенії. Саме цю книгу можна побачити на столику, за яким сидить Городецький у бронзовій скульптурній композиції у київському Пасажі.

Єгипетський бей з Тернопільщини

Людиною, яка познайомила українську інтелігенцію з Африкою, став аптекар та меценат з Тернопільщини - Йосип Білинський (1859-1926).

У 1880-х роках він прибув до Каїра, де вивчав арабську медицину та працював фармацевтом. За часів хедіва Аббаса ІІ Хіліьмі-паші (1892-1914) він був придворним аптекарем. Відомо, що Білинський супроводжував хедіва у подорожах верблюдами Сінаєм, а у 1904 році отримав звання бея.

За сприяння Білинського Єгипет відвідали поетеса Леся Українка, історик Дмитро Яворницький, письменник Борис Грінченко, оперні співаки Адам Дідут та Соломія Крушельницька. Кожна з цих постатей по своєму пережила зустріч з колискою людської цивілізації.

Соломія Крушельницька, в яку був закоханий Білинський, двічі з гастролями відвідувала Єгипет. 1908 року виступила в опері Пуччіні "Мадам Баттерфляй" у Каїрі та Александрії, а в 1910 року - у трьох виставах опери "Соломея" Ріхарда Штрауса. Розповідають, що Крушельницькій дуже сподобалася тогочасна столиця країни фараонів.

"Хороша ся сторона, і я вже звикла любити її не як чужу"

Леся Українка відвідувала Єгипет тричі. У славетної української поетеси був туберкульоз кісток, тому лікарі їй радили більше часу проводити в країнах із спекотним кліматом. Тож в останні роки життя вона їздила до Єгипту.

Щоправда, її збірка "Єгипетські фантазії" вийшла після відвідання 1899 року берлінського музею, де містилися єгипетські старожитності.

Три зими 1909-1913 років поетеса провела на єгипетському курорті Хелуан, це неподалік руїн Мемфіса. Леся Українка, вражена єгипетськими пам'ятками, писала у листі до матері: "Бачили ми великі піраміди і великого сфінкса — се справді щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фотографії і т. п. не можуть дати справжнього поняття про душу сих камінних істот".

Пізніше у листі до письменника Грінченка вона зазначає: "Хороша ся сторона, і я вже звикла любити її не як чужу".

Ще перед першою подорожжю до Єгипту Леся добре орієнтувалася в історії народів Сходу. Одна з вершин творчості поетеси - цикл "Весна у Єгипті" (1910 р.), що містить поезії "Хамсін", "Дихання пустині", "Афра".

Зокрема, у сонеті "Дихання пустині" описана специфіка єгипетських просторів:

"Пустиня дише. Рівний подих, вільний,

Гарячий він та чистий, мов святий.

Пісок лежить без руху золотий,

Так, як лишив його Хамсін свавільний"

Останнім прозовим твором Лесі Українки є незавершена новела про життя арабської жінки "Екбаль-ганем". У ній поетеса критикує хибну та сліпу гонитву тогочасних єгиптянок за стандартами європейської цивілізації.

Африка у планах творців УНР

Навіть у бурхливу добу Визвольних змагань африканська тема не зникла повністю з українського дискурсу.

Михайло Грушевський цікавився ситуацією на континенті, коли обмірковував модель співіснування народів колишньої Російської імперії.

За ініціативою Центральної Ради у вересні 1917 року скликали так званий "З'їзд поневолених народів Росії". Грушевський назвав цю подію "золотим сном народів", її метою було закласти основи співжиття на подальшу перспективу. Він розглядав федералізацію Росії, враховуючи досвід територій, які входили до складу Британської імперії.

Грушевський згадує надання у 1909 році статусу домініону Південно-Африканському Союзу: "Таким автономним життям живуть, наприклад, деякі колонії Англії, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Полуднева Африка: вони наближаються до повної державності, мають своє військо і флот, гроші і марки, своє законодавство і суд. Король через свого губернатора (котрого іменує за порозумінням з колонією) виконує тільки деякі права, на практиці зведені до дуже малих розмірів".

Втім, переворот у Петрограді поклав цьому край.

Африкою дуже цікавилася єдина донька Грушевського Катерина, яка досліджувала первісні культури, фольклор та міфологію. У 1923 році друком вийшла її книга "Примітивні оповідання, казки та байки Африки та Америки". Творчість народів колоніальних імперій викликала тоді підвищений інтерес дослідників.

Звісно саме поневолений статус практично усіх народів Африки стояв на заваді їхніх двосторонніх відносин з УНР.

Але українські керівники розуміли, що ще прийде час для тісних контактів з численними народами континенту, бо будь-які імперії не вічні.

Тож уряд Головного Отамана Симона Петлюри в екзилі у 1920-х роках вирішив акредитувати відомого політичного та церковного діяча Євгена Бачинського (1885-1978) на дипломатичного репрезентанта УНР в Абіссинії (Ефіопії).

Ця християнська країна, яка перемогла у війні з італійцями, втілювала певні надії на відродження української державності. Але оскільки Бачинський так і не приїхав до Аддис-Абеби, це рішення лишилося символічним кроком.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!