"Брехали, що комуністи". Як відважна черниця врятувала сотню єврейських дітей
- Author, Нів Г'юз
- Role, BBC News
80 років тому, коли нацисти окупували Францію, дві єврейські дівчинки з Ельзасу опинилися під смертельною загрозою. Але вони вижили, як і десятки інших - завдяки хоробрій черниці з обителі під Тулузою.
Дванадцятирічна Елен Бах гралася в саду з молодшою сестричкою Ідою, коли вони побачили, що наближається військова вантажівка і побігли до будинку.
Після німецького вторгнення у травні 1940 року дівчата та їхня мама покинули рідний будинок в Лотарингії на північному сході Франції, намагаючись дістатися до вільної від окупації зони на півдні країни.
Щоб усю сім'ю не схопили одразу, вирішили, що батько Елен і Іди, Арон, із найстаршою дочкою Енні поїдуть окремо. Коли їх заарештували і відправили в табір під Туром, мати орендувала будинок неподалік. Там вона з молодшими дівчатами і залишалася рік потому, але нацисти добралися і до них.
Елен та восьмирічна Іда вбігли на кухню і крикнули матері, що їдуть німецькі солдати. "Мама наказала нам бігти і ховатися в лісі, - розповідає Елен. - Я тримала сестру за руку, але вона опиралася і хотіла назад до мами. Вже чути було голоси німців. Я випустила руку Іди, і вона втекла".
Елен ховалася в лісі, поки не зникли сторонні звуки. Потім вона обережно пробралася до будинку і знайшла на столі трохи грошей, залишених матір'ю: "Вона розуміла, що я повернуся".
Якийсь час Елен провела у друзів по сусідству. Вона більше ніколи не бачила матір і молодшу сестру.
У старшої сестри, Енні, була своя історія порятунку. Провівши рік у таборі під Туром, вона зуміла перелізти через паркан і втекти. 16-річній дівчині вдалося самотужки дістатися до будинку тітки в Тулузі на півдні Франції. Сім'я тітки не реєструвалася як євреї, видаючи себе за католиків. Але і там Енні не почувалася в безпеці.
Одного разу восени 1942 року в двері постукали поліцейські: "Давайте вашу домову книгу і показуйте усіх дітей, ми повинні усе перевірити!".
"Найбільше везіння в моєму житті - це те, що моя кузина Іда вийшла тоді за хлібом. І тітка сказала: ось Естелла, Анрі, Елен і, показуючи на мене, Іда. Відтоді я повірила у диво", - каже Енні.
Незабаром після прибуття Анни в Тулузу тітка отримала листа від Елен, що ховалася під Туром, і стала думати, як витягти її звідти.
В результаті одного разу вночі в будинок, де жила у друзів Елен, постукала молода жінка з французького Опору - їх також називали "Макі". "Вона сказала, що приїхала за мною, і допоможе мені перетнути демаркаційну лінію (між окупованою й неокупованою частинами Франції. - Ред.), - згадує Елен. - А на знак того, що їй можна довіряти, показала мою ж фотографію, яку дала їй тітка".
Подорож була важкою. У дівчини були з собою фальшиві документи, в яких йшлося, що вони з Елен - студентки, хоча 12-річна дівчинка на студентку явно не виглядала. Кілька разів їх зупиняли і допитували.
"Вільна зона" на півдні Франції була такою лише за назвою. Уряд маршала Петена ухвалив антиєврейські закони й конфіскував єврейські активи.
23 серпня 1942 архієпископ Тулузький Жюль-Жеро Сальєж направив листа своїм священникам, доручивши зачитати його вірянам.
"У нашій єпархії кояться обурливі речі, - йшлося у цьому документі. - З дітьми, жінками і чоловіками, батьками і матерями поводяться як з тваринами. Членів сімей розлучають одне з одним і відвозять невідомо куди. Євреї - чоловіки; єврейки - жінки. Вони частина роду людського, як усі інші. Християнин не має права забути про це".
Він виказував протести владі Віші щодо їхньої політики стосовно євреїв, коли більшість його колег мовчали. Зі ста французьких католицьких єпископів лише шість, зокрема Сальєж, подали голос проти нацистського режиму.
Звернення архієпископа знайшло відгук у сестри Деніз Бергон, молодої настоятельки монастиря Пресвятої Діви Массіпської в Капданаку, за 150 км на північний схід від Тулузи.
"Цей заклик глибоко зачепив нас. Те, як ми відгукнемося на нього, мало стати випробуванням сили нашої віри, яка стоїть над будь-якими партіями і расами. Це було і актом патріотизму. Захищаючи гнаних, ми кидали виклик гонителям", - писала вона після війни у 1946 році.
При монастирі була школа-інтернат для дівчаток, і Деніз Бергон знала, що сховати єврейок серед учениць-католичок можливо. Але її хвилював ризик для сестер-черниць і необхідність обманювати.
Її власний єпископ підтримував Петена, тому настоятелька звернулася за порадою до архієпископа Сальєжа. Його відповідь вона записала у своєму щоденнику: "Будемо брехати, дочка моя, будемо брехати, якщо це врятує людські життя!".
У грудні 1942 року сестра Деніз почала збирати єврейських дітей, які ховалися у лісистих долинах і горах департаменту Аверон на півдні Франції.
Мірою того, як частішали облави на євреїв, у яких, окрім німецьких військ, з 1943 року брала участь французька фашистська міліція, кількість єврейських дітей, які сховалися в обителі, поступово зросла до 83.
Серед них опинилася і Енні Бах - тітка вирішила, що в монастирі буде безпечніше, ніж у Тулузі. Незабаром до неї приєдналася молодша сестра Елен - учасниця Опору, яка вивезла її з Тура, привезла дівчинку одразу туди.
Елен нарешті опинилася у надійному місці, хоча після приїзду її переповнювали емоції. "Мадам Бергон одразу повела мене в кімнату і поговорила зі мною по-материнськи, зробила все, щоб я відчула себе вдома", - згадує вона.
Але на душі дівчинки важким тягарем лежала доля молодшої сестри Іди. "Щовечора, закінчивши готувати уроки, ми йшли гратися. І щоразу я думала: якби я не дала сестрі вирвати руку, вона зараз була б зі мною".
Безпечна фортеця
Ще один утікач з Ельзасу-Лотарингії, хлопчик на ім'я Альберт Зайфер, був ровесником Елен. "За високими стінами ми жили як у фортеці, - згадує він. - Ми почувалися щасливими. Ми не відчували війни, хоча щоденна небезпека, взагалі-то, нікуди не зникла".
Батьки та опікуни відправляли своїх дітей з грошима, коштовностями та іншими цінностями, щоб оплатити утримання дітей. Сестра Деніз вела ретельні записи витрат.
"З початку 1944 року арешти євреїв ставали все жорсткішими і численнішими, - згадувала вона в 1946 році. - Прохання надходили з усіх боків, і ми отримали близько 15 маленьких дівчаток, деякі з яких просто дивом врятувались від переслідування гестапо".
"Вони просто стали нашими дітьми, і ми взяли на себе зобов'язання терпіти все, щоб безпечно повернути їх сім'ям", - додала вона.
Окрім сестри Деніз, лише директорка школи Маргарет Рок, її капелан та ще дві сестри знали правду про походження дітей. Інші 11 черниць знали, що певна кількість дітей були біженцями з Ельзасу-Лотарингії, але не знали, що вони євреї, - як і чиновники, яких сестра Деніз наполягала на все нових і нових пайках.
Незнайомство дітей з католицькими ритуалами загрожувало їх викрити, але пояснення вдалося знайти.
"Ми приїхали зі сходу Франції, місця, де було багато промислових міст і багато робітників, які були комуністами, - говорить Енні. - Тож ми видавали себе за комуністичних дітей, які нічого не знали про релігію!"
Чим довше тривала війна, тим небезпечнішим ставало становище дітей, і сестра Деніз стала непокоїтися про можливі обшуки.
"Попри те, що усі компрометуючі папери та коштовності від сімей дітей вже були заховані у найпотаємніших куточках будинку, ми не почувалися у безпеці, - написала вона у своєму щоденнику 1946 року. - Отож, пізно вночі, коли всі в будинку спали, ми викопали яму для прихованих речей у монастирському саду і закопали якомога глибше все, що могло компрометувати".
У травні 1944 року в регіон прибула зі Східного фронту загартована в боях елітна дивізія СС "Дас Рейх".
Енні згадує, як до монастиря прибув учасник Опору, щоб повідомити тривожну новину. "Одного разу в двері подзвонили. Оскільки чергова сестра кудись відійшла, я відімкнула сама, - розповідала вона. - На порозі стояв молодий чоловік. "Швидко! - сказав він. - Мені треба бачити вашого директора. Це дуже терміново!". Ця людина повідомила, що нас хтось видав. Навколо говорять, що в монастирі ховають єврейських дітей".
Сестра Деніз домовилася з партизанами, що вони попередять пострілами про наближення ворогів. "Дітей вкладали спати парами, старшу дитину з молодшою. Почувши звуки тривоги, вони мали тихо і швидко йти в ліс", - писала вона в 1946 році.
Потім вона вирішила сховати дітей, не чекаючи, коли за ними прийдуть. Сімох, зокрема Енні Бах, відвели в каплицю. "Капелан був сильний чоловік. Він підняв важкі лави, і в підлозі відкрився люк. Ми прослизнули вниз", - згадує вона.
У схованці розміром 2,5х2,5 метра і висотою менше півтора метра діти провели п'ять днів і ночей. Щоб встати, розпрямившись, або лягти на повний зріст, не вистачало місця. Повітря надходило через трубу, виведену на подвір'я. Поїсти, злегка розім'ятися і сходити в туалет їх випускали ненадовго перед світанком.
"До того ж щохвилини ми думали, що черниць вже заарештували. Через п'ять днів мені здалося, що терпіти далі неможливо", - говорить Енні.
Перебування у схованці залишило слід на все життя - відтоді Енні не могла спати без світла.
Елен пощастило більше - її відправили до місцевої родини.
Есесівці так і не з'явилися у монастирі, але залишили неподалік від входу в нього свій слід - кинули на дорозі тіла убитих партизан. Енні допомогла сестрі Деніз віднести до них квіти.
У червні 1944 року дивізію Das Reich перекинули до Нормандії, де висадилися союзники. Наостанок есесівці вчинили дві масові розправи над населенням, щоб помститися за дії партизан. У Нормандії її незабаром оточила і розгромила американська друга бронетанкова дивізія, під час чого було втрачено п'ять тисяч людей особового складу та понад 200 танків і бронемашин.
Після звільнення південної Франції в серпні 1944 року єврейські діти поступово покинули обитель.
Альберт Зайфер зустрівся зі своїм батьком, який вижив у Аушвіці.
Енні та Елен пощастило менше. Їхня тітонька залишилася жива, але батьків і молодшу сестру Іду вбили у тому ж Аушвіці.
Сестрам зараз 94 роки і 90 років. Старша, Енні, залишилася в Тулузі, створила сім'ю, нещодавно стала прабабусею. Елен теж вийшла заміж, народила сина, живе в Ричмонді на заході Лондона. Вони бачаться так часто, як дозволяє здоров'я.
90-річний Альберт - теж в Тулузі. Вони з Енні частенько бачаться.
Сестру Деніз усі троє називають "мадонною війни". До самої її смерті вони відвідували її, і Енні брала з собою дітей - щоб знали і пам'ятали.
Сестра Деніз залишилася в обителі і продовжувала працювати до своєї смерті 2006 року у віці 94 років. Згодом вона допомагала дітям-інвалідам та іммігрантам з Північної Африки.
У 1980 році ізраїльський музей "Яд-Вашем" вніс її до списку "праведників народів світу". У ньому значаться імена 27 712 людей 51 національності, які з ризиком для себе рятували євреїв від Голокосту.
Її ім'ям названа вулиця в Капданаку.
У монастирському саду, на місці ями, де сестра Деніз ховала цінності й документи єврейських дітей, які після війни вона повернула їхнім сім'ям, 5 квітня 1992 року встановили пам'ятний знак і посадили ліванський кедр.
