Коронавірус в Італії: як італійці перемагають зневіру та тривогу на карантині

Італія сильніше за інші країни Європи постраждала від спалаху коронавірусу, але нація не падає духом, і італійська відповідь на коронавірус відповідає найкращим традиціям цієї країни та її оптимістичної культури.

Вечоріє, і ми з донькою виглядаємо з вікна нашої вітальні. Перед нами - одна з площ в історичному центрі Риму, де ми живемо.

У звичайні дні вона сповнена людей: тут бродять групи туристів, римляни прогулюють своїх собак, пробігають монахині, сваряться закохані...

Але сьогодні пьяцца порожня, лише хтось у масці і одноразових рукавичках швидко перетинає її. Ковдра моторошної тиші вкрила наш район. Це - новий Рим, нова Італія.

Потім я підіймаю очі і бачу кілька розфарбованих від руки прапорів із зображенням веселки, які звисають з балконів і вікон наших сусідів. На них напис: "Andrà tutto bene" ("Все буде добре"). Це необхідне для мене зараз нагадування: ми і через це пройдемо, життя налагодиться.

Ця проста фраза чудово демонструє почуття надії та солідарності, які об'єднують в останні кілька тижнів всю Італію. Я ніколи ще не відчувала таку гордість за те, що я італійка.

11 березня уряд Італії фактично закрив країну - не працює нічого, крім супермаркетів і аптек, заборонені будь-які громадські зібрання. Так ми намагаємося стримати коронавірус, який спустошив північний регіон Ломбардію і, як лісова пожежа, поширюється на інші області країни.

"Всі ми маємо чимось пожертвувати на благо Італії та зробити це прямо зараз, - наголосив прем'єр-міністр Джузеппе Конте, коли запроваджував надзвичайні заходи. - У нас більше немає часу. Наше майбутнє в наших руках".

І ось ми сидимо вдома, як нам і наказали, і скільки ще це триватиме, ніхто не знає. Нам можна виходити за їжею, в аптеки або на роботу (якщо у нас така робота, без якої країна не обійдеться), але тільки за спеціальними перепустками.

Раніше ми читали, що в інших країнах такі заходи називали драконівськими. Але тепер багато держав Європи і світу поступово схиляються до того, що без цього не вдасться загальмувати поширення вірусу.

Я пишаюся тим, як наш уряд відреагував на серйозність проблеми, але ще більше пишаюсь тим, як італійці день за днем ​​живуть в умовах надзвичайної ситуації, пишаюсь їхньою колективною відповіддю.

Хочу пояснити: недовіра до влади і будь-яких правил, які запроваджують зверху, - в крові у італійців. Що, врешті-решт, цілком зрозуміло: починаючи з 1948 року, у нас змінився 61 уряд.

Крім того, Італія, як і раніше, багато в чому залишається розрізненою мозаїкою міст-держав, де campanilismo (буквально - прихильність власній дзвіниці, місцевий патріотизм) часто ставлять вище національної єдності.

І в цьому контексті те, як італійці позитивно сприйняли загальнонаціональний рух #iorestoacasa ("Я залишаюся вдома"), - просто вражає.

Ба більше, це демонструє всьому світу італійський характер, італійську культуру і творчий підхід нації до будь-якої найважчої ситуації. Це - немов нагадування, чому так багато людей у ​​всьому світі закохані в дух Італії - в її щедрість, щирість та життєлюбство.

Від майстрів Ренесансу до сучасних кухарів, у нас, італійців, завжди був талант до імпровізації і вміння використовувати будь-які хаос чи невпевненість для створення чогось прекрасного.

Стародавні римляни говорили: "Dum vita est, spes est" ("Поки я дихаю, я сподіваюся"), і цей вислів дуже доречний в нинішній Італії.

Кожного дня, коли о 18:00 починає бити годинник на будівлях старого Риму, ми відкриваємо вікна і співаємо разом з сусідами популярні та класичні італійські пісні.

Вчора це була Tanto pe 'Cantà ("Просто, щоб співати") Ніно Манфреді, сьогодні - Felicità ("Щастя") Аль Бано та Роміни Пауер, а завтра це, можливо, буде Ma il cielo è sempre più blu ("Небо завжди блакитніше") Ріно Гаетано.

Ми танцюємо біля вікна та махаємо нашим сусідам, які живуть в будинках на іншому боці площі.

Лише за два тижні ця традиція "18 годин" фундаментально увійшла в наше життя, в нашу щоденну рутину, і зараз таке відбувається по всій Італії. Це новий національний звичай, коли ми посилаємо один одному промені надії.

У селах і містах по всій країні люди хором співають національний гімн, виглядаючи з вікон, і навіть у записі це виглядає переконливо і зворушливо.

У Турині оперна діва співала арію зі свого балкона під акомпанемент самотнього скрипаля.

Тут, у Римі, сусіди спостерігали за літньою парою, яка повільно танцювала у себе в вітальні, в той час як на стіні їхнього будинку з'являлися чорно-білі кадри танцю Фреда Астера і Джинджер Роджерс.

У Флоренції тенор Мауріціо Маркіні з балкона виконав хвилюючу Nessun Dorma ( "Ніхто не буде спати") Джакомо Пуччіні, здіймаючи руки на фінальних словах "all'alba vincerò" ( "На світанку я переможу").

У Мілані трубач через фігурну решітку свого вікна грав неофіційний гімн міста Oh mia bella Madunina ( "О моя прекрасна Мадонночка" - йдеться про золоту статую Діви Марії на шпилі Міланського собору, яку можна побачити з різних куточків міста), а перехожі в масках зупинялися, знімаючи його на смартфони, а потім вибухнули оплесками і криками "Forza Milano!" ("Вперед, Мілан!"). Розчулені сусіди на балконах посміхалися і витирали сльози...

Дедалі частіше італійці перетворюють такі моменти єдності в загальне надбання. Весь світ облетів відеозапис з тосканського середньовічного міста Сієна, в якому мешканці всією вулицею співають народну пісню.

І ось тепер щовечора о 21:00 будь-хто може взяти участь у вже офіційній міській програмі Siena Canta ("Сієна співає"), під час якої мешканці співають з вікон, збираючи пожертви для працівників рятувальних служб та міської лікарні.

Зменшене до мінімуму спілкування з друзями і знайомими (та й взагалі з людьми) і суттєве збільшення часу в колі родини теж, як не дивно, допомагають проявити чисто італійські стійкість духу, оптимізм та почуття гумору, і водночас наповнити наш час чимось, що підіймає настрій.

Наприклад, кожного дня о 12:00 ми вчергове йдемо до вікна або виходимо на балкон, щоб разом поаплодувати нашим медикам, які працюють без вихідних, борючись із заразою. Ця традиція, як і прапори з веселкою, теж поширилася далеко за межі Італії - до Франції, Іспанії та інших країн.

І хоча ми тепер не виходимо кудись пообідати разом з друзями і колегами або випити пару коктейлів, ми підтримуємо італійську традицію apericena ("щаслива година", коли в ресторані можна замовити аперитив зі знижкою), насолоджуючись коктейлем і подальшим обідом, і бачимо онлайн друзів і родичів, які теж сидять вдома.

Надзвичайні обставини знову зробили з нас кухарів та кулінарів. Ресторани закриті, і італійці стали витягати з пам'яті старі сімейні рецепти страв, які готувала бабуся, і поширювати їх в соціальних мережах.

До цього приєдналися і газети, закликаючи надсилати рецепти своїх улюблених регіональних страв, щоб опублікувати їх і віддати належне різноманітності і багатству італійської кухні.

"Коли ви змушені сидіти вдома, що може бути прекрасніше, ніж зібратися всією родиною за обіднім столом?" - пише La Nazione.

Наша родина щовечора дивиться в Instagram шоу #KitchenQuarantine ("Кухонний карантин") одного з кращих шеф-кухарів у світі Массімо Боттури.

На своїй кухні в Модені він вчить творчо використовувати в кулінарії все, що можна знайти в холодильнику або льосі, замість того щоб бігати кожного дня в супермаркет.

"Це не майстерклас, - каже Боттура. - Це кухонний карантин для нашої сім'ї. Ми просто хочемо розважитися і показати світу, що, маючи лише кілька речей - кухонний стіл, трохи інгредієнтів і родину, - ми можемо отримувати задоволення".

Сім'я означає для італійця багато. Молоді люди росли, слухаючи розповіді батьків про важкий повоєнний час, коли всього не вистачало, але всі підтримували один одного.

Діти таким чином запозичували той дух безкорисливості та самовідданості, громадянського обов'язку, який був властивий їхнім батькам і прояв якого зараз ми бачимо по всій країні.

У Римі і Мілані мілленіали контактують з людьми похилого віку через додаток Next Door ( "По сусідству"), приносять їм ліки та їжу.

У Флоренції члени команди "Біанкі" з кальчо сторіко (флорентійський футбол, давній і досить брутальний вид спорту, суміш футболу та регбі, який народився у Флоренції п'ять століть назад) доставляють продукти та оплачують рахунки тим, хто не в змозі вийти сам.

"Це дуже по-флорентійськи", - говорить мешканка цього міста Джорджетта Юпе.

Тим часом в маленьких містечках, таких як Пьєтракупа в регіоні Молізе, де живе лише 150 людей, досить просто подзвонити в магазин.

"Якщо комусь щось потрібно, але він не може вийти з якоїсь причини, він просто нам дзвонить, і один з нас приносить продукти до його дверей", - розповідала мені нещодавно моя подруга Крістіне Кантера, яка працює в крамниці.

... Час між тим наближається до 18:00. Черговий день в карантині прожито. Я виглядаю з вікна - площа порожня, все тихо.

В такому світі дуже важко залишатися позитивною. В Італії зараз померлих від COVID-19 більше, ніж в будь-якій іншій країні. На півночі Італії церкви повні трун з тілами померлих - на кладовищах не вистачає місця. У моргах теж немає місця, військові завантажують тіла в вантажівки.

Коли смертей поменшає? Коли відкриються школи? Захворіє чи ні наша родина?

Моя донька питає мене про це кожного дня. Все, що я можу їй відповісти - нам треба терпіти і нести відповідальність за себе і за своїх співгромадян.

Якщо Італія і навчила чомусь світ за ці останні кілька тижнів, так це тому, що надія завжди перемагає, а культура продовжує жити.

А потім я нагадую доньці, що пора відкривати вікна і готуватися заспівати всім разом чергову прекрасну італійську пісню. "Andrà tutto bene", - кажу я їй.

Прочитати оригінал цієї статті англійськоюможна на сайті BBC Travel.