Такий шкідливий і корисний пластик. Як вирішити цей парадокс?

Сьогодні пластикове пакування має недобру славу.

Втім, перша комерційно життєздатна версія цього нині повсюдного матеріалу - целофан - народилася ще в епоху невинності, коли ніхто не хвилювався про гори пластику на звалищах, у світовому океані чи у харчовому ланцюгу.

Все почалося у 1904 році у французькому департаменті Вогези, коли літній відвідувач дорогого ресторану залив червоним вином білосніжну лляну скатертину.

Волею випадку, за сусіднім столиком сидів швейцарський хімік Жак Бранденбергер, який тоді працював у французькій текстильній мануфактурі. Дивлячись, як офіціант замінює скатертину, він подумав: що як розробити матеріал, який можна буде просто протерти ганчіркою?

Він спробував розпилювати на скатертини целюлозу, але вона відшаровувалась від тканини прозорими листами. Може, знайдеться застосування і таким прозорим листам?

Невдовзі пан Бранденбергер знайшов це застосування: "віконця" для очей у протигазах, адже тоді якраз почалася Перша світова війна.

Винахід отримав назву "целофан", а 1923 року винахідник продав права на нього американській корпорації DuPont.

У нього почали загортати шоколадні цукерки, парфумерні вироби та квіти.

Та скоро керівники DuPont стикнулися із невдоволенням з боку клієнтів. Целофан рекламували як матеріал водонепроникний - і він справді не пропускав воду, але пропускав вологу.

Загорнені у нього свічки злипалися, ножі іржавіли, сигари пересихали.

Тоді DuPont найняв на роботу 27-річного хіміка Вільяма Гейла Черча, якому доручили знайти вирішення цієї проблеми.

Він впорався з дорученням менш ніж за рік. Целофан стали вкривати надзвичайно тонкими шарами нітроцелюлози, воску, пластифікатора і змішувача.

Продажі стрімко зросли.

Час для цього був ідеальний. Це був період революції у роздрібній торгівлі - клієнти отримали змогу не звертатися до продавців за кожним товаром, а самостійно брати товари з полиць. Тому прозоре пакування швидко завоювало загальну прихильність.

Як вказує дослідник Ай Гісано з Гарвардської бізнес-школи, воно "вплинуло не лише на вибір харчових продуктів, а й на сприйняття покупцями їхньої якості".

Целофан дозволив обирати продукти за зовнішнім виглядом, при цьому не нехтуючи свіжістю чи вимогами гігієни.

Одне дослідження - щоправда, фінансоване самою фірмою DuPont - виявило, що пакування печива у целофан підвищило продажі більш ніж на 50%.

Магазини теж були у захваті.

"Господиня купує м'ясо очима", - писали у журналі для працівників гастрономічної галузі Progressive Grocer у 1938 р.

Річ у тім, що у м'ясному відділі найважче запровадити самообслуговування. Одна з причин - відрізаний шматок м'яса швидко втрачає привабливий колір.

Водночас експерименти показали, що за умови самообслуговування клієнти могли б купувати на 30% більше м'яса.

Мотив був потужний, тож і вирішення швидко знайшлося: злегка рожеве освітлення, антиоксиданти і - звісно ж - удосконалена версія целофану, що пропускала рівно стільки кисню, скільки потрібно.

Отже, 1949 року реклама фірми DuPont уже вихваляла "новий приємний спосіб" купувати м'ясо - "порізане, зважене, оцінене і запаковане у целофан прямо в магазині".

Та невдовзі целофан вийшов з моди, поступившись місцем полівініліденхлориду (ПВДХ) фірми Dow Chemical і схожим матеріалам.

Як і целофан, цей матеріал було відкрито випадково і вперше застосовано у воєнних умовах - цього разу для протипогодного захисту літаків у Другій світовій війні.

Як і целофан, його довелося ще багато удосконалювати, перш ніж допустити до харчової торгівлі: спочатку він був темно-зеленим і смердючим.

Подолавши ці складнощі, фірма Dow Chemical вивела свій продукт на ринок під назвою "обгортка Saran" - нині її називають просто "харчовою плівкою".

Після того, як ПВДХ було звинувачено у негативному впливі на здоров'я, для харчової плівки використовують переважно поліетилен низької щільності (хоч він прилягає до продуктів не так, даруйте, щільно).

Такий самий поліетилен іде на виробництво одноразових пакетів для супермаркетів - тих самих, які зараз забороняють у різних країнах світу.

Поліетилен високої щільності - це той, з якого роблять, наприклад, тверді каністри для миючих засобів.

Газовані ж напої розливають у пляшки з поліетилентерефталату.

Ви ще не остаточно заплутались? Тоді врахуйте, що сучасна пластикова тара часто складається з кількох шарів різних речовин, наприклад, з біаксіально-орієнтованої поліпропіленової плівки (БОПП) чи етилен вінілацетату.

Експерти з пакування вважають це обґрунтованим: різні матеріали мають різні властивості, тож комбінація неоднакових шарів може забезпечити таку саму надійність у тоншій (і відповідно легшій) обгортці.

Але такі комбіновані пакувальні матеріали складніше переробляти.

Сім типів пластикового пакування - чи переробляють їх повторно?

Компромісний варіант придумати складно.

Залежно від того, скільки з важкої, але придатної для переробки тари фактично буде перероблено, може виявитися, що легша, непридатна для переробки тара насправді продукує менше сміття.

У питанні пластикового пакування цей парадокс виникає повсякчас.

Часом пластик - це справді нерозумно і непотрібно.

Та чи можна так сказати, наприклад, у випадку з огірками, якщо у вакуумній упаковці вони зберігають свіжість 14 днів, а без - лише три?

Що гірше - 1,5 г пластикової упаковки чи купа зіпсованих огірків? Раптом відповідь уже не така очевидна.

Пластикові пакетики не дають швидко чорніти бананам і зеленіти - молодій картоплі; вони запобігають втраті виноградин, які обриваються з грон.

Близько десяти років тому один британський супермаркет провів експеримент - почав продавати усі фрукти та овочі без пакування. Обсяг продуктів, що потрапляли у смітник, виріс удвічі.

Ідеться не лише про зберігання на полицях магазинів, а й про відходи ще до того, як продукти потраплять на полиці.

Інший супермаркет, реагуючи на критику щодо пакування яблук у лотки з пластиковою обгорткою, спробував продавати їх без упаковки з великих картонних ящиків.

Але під час транспортування ушкоджувалося так багато фруктів, що - відносно до фактично проданих яблук - обсяг пакування лише збільшився.

Згідно з доповіддю британського уряду, лише 3% харчових продуктів псується раніше, ніж потрапляє у продаж.

У країнах, що розвиваються, цей показник іноді сягає 50%. Така різниця частково пояснюється саме тим, як продукти спаковано.

Ця проблема надзвичайно важлива з огляду на те, що більшість із нас мешкає у містах - далеко від місць, де ростуть наші харчі.

Навіть наш ворог номер один - одноразовий пластиковий пакет - насправді може бути не таким і поганим.

Якщо ви придбали у супермаркеті міцну торбу для багаторазового використання, скоріше за все, вона зроблена з нетканого поліпропілену. І вона справді менш шкідлива для довкілля - та лише за умови, що ви скористаєтесь нею щонайменше 52 рази.

Про це повідомляє урядовий комітет у Данії, який проаналізував, як впливає на довкілля виробництво й утилізація пакетів різних видів.

Якщо ж ваша торбинка - з органічної бавовни, не задирайте носа. За дослідженнями, такі торбинки виправдовують себе лише після 20 тисяч використань. Це понад 50 років, якщо ходити у магазин щоденно.

Ринок має чудову властивість відповідати на запити публіки.

У 1940-і роки американські покупці хотіли зі зручністю купувати підготовані м'ясні вирізки - і так звана "невидима рука" ринку розробила технології, які це уможливили.

Втім, наше бажання продукувати менше сміття, можливо, ще не по зубах ринковим силам; адже ця проблема дуже складна, а наші добрі наміри як покупців часом приносять більше шкоди, ніж користі.

Можливо, краще піти обхідним шляхом і доносити це бажання урядам та компетентним громадським організаціям у надії, що вони - разом з дбайливими промисловими підприємствами - вигадають розумні способи досягти бажаного.

Нині очевидно, що рішення - не у відсутності пакування. Рішення - у кращому пакуванні, розробленому науковцями у лабораторіях приблизно таким самим чином, як колись розробили вологонепроникний целофан.

Стежте за нами в Telegram! Ми щодня надсилаємо добірку найкращих статей.