Нічне побоїще на Майдані: спогади очевидців

У ніч на 30 листопада 2013 року співробітники міліції, зокрема, розформованого нині загону спецпризначення "Беркут", розігнали акцію протесту на київському Майдані Незалежності.

Ця подія стала знаковою у новітній історії України. Протест із вимогою до тодішнього керівництва держави підписати угоду про асоціацію з ЄС тривав у центрі української столиці уже понад тиждень.

Напередодні, 29 листопада, на вільнюському саміті "Східного партнерства" президент Віктор Янукович остаточно розбив надії активістів на те, що цей документ буде підписано. Протест як такий, за свідченнями спостерігачів, втрачав сенс.

Увечері 29 листопада про припинення акції і перехід до нової фази боротьби заявив "оргкомітет Євромайдану", проте частина активістів залишилася ночувати на площі.

Жорстоке побиття десятків протестувальників, серед яких було чимало молодих людей, студентів, стало шоком для багатьох українців. Уже 1 грудня на вулиці Києва вийшла найчисельніша демонстрація з часів Майдану-2004. Активісти зайняли частину будівлі київської мерії та Будинок профспілок на Майдані Незалежності, який став неофіційним "штабом революції".

Підсумком масових протестів, які тривали ще протягом трьох місяців, став розстріл десятків активістів у лютому 2014 року та повалення Віктора Януковича.

ВВС поспілкувалася з людьми, які перебували на Майдані Незалежності у ніч розгону акції протесту, та попросила їх розповісти як про свої враження від тих подій, так і про ставлення до них сьогодні.

Іван Синєпалов, журналіст, Маріуполь

Ніч розгону була третьою чи четвертою ніччю, яку я, на той час студент журналістики Маріупольського держуніверситету, провів на Майдані. Власне, на Майдан я ходив ночами: вдень на ньому людей було достатньо, а вночі треба було триматися, щоб його не зайняли.

Квитків додому в мене не було. Планував від'їжджати або 30 листопада, або 1 грудня, але довелося затриматися.

Той вечір загалом нічим не відрізнявся від попередніх. Всі покричали: "Революція, революція!", але потім стрункими шеренгами посідали на останнє метро і роз'їхались. Залишилося на Майдані з три сотні людей.

Ніч теж була такою, як кожна до того. Щогодини співали гімн, грілися біля буржуйок, водили хороводи. Хіба що десь коло півночі почали згортати сцену, сказавши, що на ранок привезуть іншу, більшу.

Близько 4-ї ранку я побачив, як до Майдану Інститутською спускається "Беркут". Я спочатку кинувся у бік Хрещатика попередити людей, потім у бік Городецького, але там уже було перекрито. Не пам'ятаю як, але я опинився біля стели Незалежності.

Працювали вони дуже красиво: щільним кільцем оточили нас кількома рядами, виставили щити наперед і били по них кийками, щоб залякати. Ми зібралися біля стели, і вже там нас без усіляких попереджень почали бити.

У якийсь момент штовхнули і мене. Падаючи, я автоматично прикрив голову рукою, і в цей же момент мені "прилетіло" кийком: очевидно, цілилися не в руку, а в голову.

Потім нам влаштували "коридор" від стели у бік Хрещатика. Хлопцеві, який ішов переді мною, "беркути" навмисно поставили підніжку і він покотився сходами.

Краєм ока я бачив, як хлопця, лежачого на асфальті, б'ють кийками з криками "Вставай!". Він намагається підвестися, його знову б'ють і знову кричать "Вставай!".

Мене ще раз вдарили по голові. Я втратив орієнтацію, трохи пригальмував, від чого мені "прилетіло" в спину з криком "Швидше!".

Якось я вибрався з цього "коридору" і побіг... Хтось сказав, що наші збираються біля Михайлівського собору. Якимись закапелками дійшов туди. Там забарикадувалися якимись лавочками - це так смішно виглядає з висоти чотирьох років війни… Якось так минула та ніч.

Після тих подій я кілька тижнів проходив з гіпсом на руці, але сказати, що це мене якось радикалізувало, я не можу. Я ще з перших днів Майдану був готовий до чогось подібного. Але, як виявилося, одна справа - думати, що ти до цього готовий, а інша - реально це пережити. У той момент я боявся. В той же час, думки були приблизно такі: хай я зараз помру, але головне - щоб Київ після цього вийшов на вулицю.

Зараз ті події не викликають практично ніяких емоцій, залишилися тільки факти. За час, який минув відтоді, сталося стільки подій - і на Майдані, і після Майдану...

Чи вийшов би я на Майдан ще раз? Авжеж. Поза всяким сумнівом. Питання "Чи пішов би ти на Майдан?" напряму випливає з тези про те, що після Майдану почалася війна, а "після" значить "внаслідок". А це неправильно з самого початку.

На моє тверде переконання, якби не Майдан, ми зараз уже давно жили б у Республіці Україна у складі Російської Федерації. Тому виходити на Майдан було життєво необхідно. І я, якщо б у мене була машина часу, вчинив би так само, - можливо, навіть діяв би ще радикальніше.

Наталія Мамалига, підприємець, Київ

На Майдан я вперше вийшла ввечері 22 листопада. Планувала залишатися там до кінця - або поки не зміниться зовнішня політика держави, або до того моменту, поки туди ще будуть виходити хоча б якісь люди.

Увечері напередодні штурму я теж була на Майдані. Близько третьої ночі пішла випити кави до кав'ярні навпроти, потім повернулася.

Раптом хтось вигукнув, що до стели спускається "Беркут". Ми згрупувалися - хлопці стали на сходи, дівчата всередину. Якось мені вдалося вийти звідти неушкодженою - до певного моменту мені взагалі здавалося, що беркутівці не б'ють людей, а просто штовхають. Але вже перейшовши на інший бік Хрещатика, побачила, як беркутівці женуть людей і б'ють тих, кого наздоганяють...

Що я відчувала тоді? Страх, але недовго. Більше - розчарування: я впевнилася, що "Беркут" може бити без причини навіть дівчат, які абсолютно не чинять спротиву.

А взагалі ніч розгону Майдану з точки зору емоцій якось нівелювалася подальшими подіями. Я була на Майдані 20 лютого (2014 року - у день масових розстрілів активістів Майдану. - Ред.): всі попередні події не здаються настільки страшними, як той день.

Якби я мала вибір, я б вийшла на Майдан ще раз - просто вже не була б настільки впевнена, що мирних людей просто так не битимуть і зброю проти них не застосовуватимуть.

А те, що дехто зараз звинувачує людей, які вийшли відстоювати свою думку у передбачений Конституцією спосіб, у тому, що їхні дії викликали, приміром, анексію Криму і АТО, - це не вірно. У злочині завжди винен той, хто його скоює. Мені здається, що конфлікту з Росією не можна було уникнути. Вона готувалася до нього багато років.

Якщо говорити про суди з приводу подій ночі на 30 листопада, то на жодному з них я не була, але нещодавно давала свідчення у Генеральній прокуратурі. У мене є великі сумніви, що винних у побитті вдасться притягнути до відповідальності: багато з них перебувають поза межами України.

Віталій Кузьменко, громадський активіст, аспірант, Київ

29 листопада 2013 року я, на той час студент-історик університету імені Грінченка, прийшов на Майдан уперше. Я був у компанії друзів, зустрів там багато знайомих. Спочатку залишатися на всю ніч не планував, а потім таки залишився: там було не так вже й багато людей.

Спочатку було відносно спокійно, але о 4-й ранку, як за командою, до Майдану з різних боків почали підходити підрозділи міліції. Буквально за декілька хвилин ми були повністю оточені навколо стели.

Я стояв знизу на сходах, тому, коли почався розгін, мені відразу доволі сильно дісталося. Мене затримали, відвезли в Шевченківське РУВС, протримали там кілька годин і тільки після цього туди приїхала швидка. Мені надали медичну допомогу і відвезли в лікарню, де виявилося, що у мене закрита черепно-мозкова травма і перелом ліктя.

Розгін Майдану на мене вплинув так само, як на багатьох українців. Після цього зникло питання, продовжувати протести чи ні: стало зрозуміло, що потрібно йти до кінця.

Тоді, вночі 30 листопада, коли я їхав побитий у автозаку, у мене було саме таке відчуття - або ми змінюємо нашу країну, або перетворюємося на умовну Білорусь.

Вже наступного дня, коли на вулицю вийшли сотні тисяч людей, стало зрозуміло, що другого варіанту ми не допустимо.

Після Революції, влітку 2014 року, я пішов воювати добровольцем. Воював у складі Збройних сил, в основному на маріупольському напрямку. На фронті дискусії з приводу того, чи варто було виходити на Майдан, бували: там були хлопці з різних регіонів України, не всі розуміли, що відбувалося в Києві. Але припинялися ці дискусії досить швидко. Загалом я провів на Сході півтора роки, повернувся у 2016-му.

Чи вийшов би на Майдан ще раз? Так. Я переконаний, що якби все розвивалося інакше, то ситуація в Україні була б гіршою ніж є зараз. Можливо, ми б і не стали частиною Росії офіційно, але напевно стали б її неофіційним сателітом, за прикладом тієї ж Білорусі. Мені було б складно жити в такій країні.

Заяву з приводу побиття я написав ще 30 листопада 2013 року в лікарні. З того часу відстежую цей процес. Минулого року займався судами багато, зараз складніше знаходити таку можливість.

Наскільки я розумію, структура самого злочину - хто кому віддавав наказ, хто безпосередньо брав у цьому участь, - вияснена. Але з нинішньою судовою системою України розгляд "великих справ" - про побиття 30 листопада, про події січня-лютого 2014 року - проходить дуже складно і дуже довго. Поки судова система не буде змінена, я не бачу можливості дочекатися хоч якогось вироку у цій справі.