Голокост у радянському кіно: про що не говорили?

меморіал
Підпис до фото, У часи Другої світової війни загинули 6 млн євреїв

Професор Лондонського університету королеви Марії Джеремі Гікс досліджував документальні та художні фільми про Голокост, зняті в Радянському Союзі. Він пояснює, чому радянська влада навмисно не робила різниці між усіма жертвами війни, були вони євреями чи ні.

В інтерв'ю ВВС професор Гікс розповідає про те, чому радянські архіви довгий час не привертали уваги західних вчених, і як у світі змінювалося ставлення до Голокосту.

ВВС: Що надихнуло вас на вивчення Другої світової війни і Голокосту на території Радянського Союзу?

Джеремі Гікс: Все почалося з мого вивчення радянського кінематографу. Моя попередня книга присвячена основоположнику документального кіно Дзизі Вєртову. Поки я працював над цією темою, я дізнався, що дружина Вєртова - Єлизавета Гнатівна Свілова, редагувала ряд робіт на тему Голокосту. Ці матеріали згадуються в архівах як "нацистські звірства проти мирних жителів". Мені стало цікаво, чи мають ці фільми якесь відношення до Голокосту. Мені довелося провести історіографічну роботу для того, щоб контекстуалізувати отримані мною відомості. Ці фільми надихнули мене на моє дослідження.

СРСР vs Захід

ВВС: Які радянські фільми ви вивчали?

Джеремі Гікс: Матеріали, які я використовував, були зняті в період між 1938 і 1945 роками. Найбільше я працював з документальними фільмами, але також використовував і художні фільми цього часу. Документальні фільми зазвичай висвітлювали наслідки того, що зробили фашисти. Вони ґрунтувалися на розслідуванні військових злочинів та інтерв'ю з очевидцями. Також я використовував партизанські фільми, деякі з яких містили сцени подій війни, зняті студіями художніх фільмів. Те, що я виявив під час мого дослідження, суперечило тому, що вважається правдою на Заході. Тобто тим фільмам про Голокост, в більшості своїй зробленим британськими та американськими знімальними групами, які знімали звільнення таборів Освенцим і Дахау, або відеохроніці, знятій самими фашистами, як, наприклад, відео з Варшавського гетто. Фільми, які я виявив, зовсім інші.

ВВС: Чим же відрізняються фільми про Голокост, зроблені в СРСР, від американських і британських?

Джеремі Гікс: На Заході переважає тенденція сприймати війну через призму Голокосту, показуючи, наскільки нелюдськими і жорстокими можуть бути люди. Я б ужив термін Голокост у значенні систематичних масових убивств майже 6 мільйонів євреїв фашистами та їх спільниками.

У Росії переважає тенденція вважати, що "неможливо розділити мертвих", і що не можна розглядати 27 мільйонів загиблих радянських жителів з точки зору етнічної приналежності - це буде спотворенням дійсності. Те, що показували у фільмах, радянські люди бачили як загрозу своїй державі. У фільмах показані місця Голокосту, масові поховання, часто показані мертві тіла євреїв, однак голос за кадром зазвичай не повідомляє, що переважна більшість жертв були євреями.

Джеремі Гікс (фото Maryna Ajaja)

Автор фото, Maryna Ajaja

Підпис до фото, Історик кіно Джеремі Гікс в Москві представить свою нову книгу "Перші фільми про Голокост: Радянська кінематографія та геноцид євреїв, 1938-1946"

ВВС: Чому так відбувалося в радянських фільмах?

Джеремі Гікс: Я вважаю, що частково тому причина - антисемітизм і побоювання влади з приводу прояву антисемітських настроїв. Є свідчення того, що це обговорювалося в таємних донесеннях в такому ключі: "Якщо ми закличемо людей рятувати євреїв, то не отримаємо підтримки". Тому замість цього вони говорили: "Потрібно рятувати (від фашистів. - Ред.) ні в чому не винних радянських громадян". Я вважаю, що в СРСР також намагалися не підкреслювати приналежність жертв до євреїв ще й тому, що щиро вірили у свій "інтернаціоналістичний посил", це було частиною радянської ідеологічної пропаганди.

Пропаганда ненависті

ВВС: Навіщо знімали фільми про Голокост під час війни?

Джеремі Гікс: У нас є припущення, чому фашисти знімали фільми про своїх жертв. Ці фільми були частиною процесу дегуманізації (спроби перестати ставитися до жертв як до схожих на тебе людей. - Ред.).

Нам відомо, чому британці та американці знімали фільми. Це робили для того, щоб зібрати свідчення військових злочинів і задокументувати ту неймовірну жорстокість, свідками якої вони стали. Вони не вірили в те, що Радянський Союз розповідав про злочини фашистів з 1941 року, і були вражені тим, що виявили.

У Радянському Союзі, з іншого боку, робили фільми переважно з двох причин. Був намір зібрати записи злочинів фашистів для судових процесів у майбутньому. Але основною причиною запису цих жорстокостей було бажання показати жителям Радянського Союзу, що могло б з ними статися, якщо б вони не стали на заваді вторгненню фашистів. Таким чином, радянські документальні фільми були насправді формою пропаганди ненависті. Але істина в тому, що звірства фашистів, показані в радянських фільмах, були чистою правдою і підкріплюються численними іншими джерелами.

ВВС: Чим відрізняються ці фільми?

Джеремі Гікс: Британські та американські фільми, зняті під час війни, як, наприклад, "Пам'ять про табори", одним з режисерів якого був Альфред Хічкок, зазвичай не мали звукового супроводу окрім голосу за кадром, що розповідає про те, що показується. Тиша дозволяла людям самим думати про те, що вони бачать. У цих фільмах було багато довгих знімальних планів, і акцент робився на можливості бути свідком жорстокості та збору доказів.

У свою чергу, в радянських фільмах, навпаки, була присутня несамовита музика на зразок симфонії № 6 Чайковського. Радянські фільми вражали вас в саме серце. Вони були розраховані не на розуміння розумом того, що це жахливі речі, а на емоційне сприйняття - що це шкода, завдана особисто нам, нашим близьким, і потрібно з цим боротися.

Слід зазначити, що згодом західні режисери намагалися інтерпретувати події в більш художній манері. найяскравіші приклади цього - фільм Алена Рене "Ніч і туман" і дев'яти з половиною годинний фільм Клода Ланцмана "Шоа". Ці фільми, однак, були зняті вже після завершення конфлікту, коли можна було подивитися з боку і проаналізувати речі. Радянські фільми, навпаки, знімалися під час конфлікту і повинні розумітися в контексті війни.

Недовіра до документів

голокост

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото, У фільмах про Голокост радянського часу не робили акцент на етнічну приналежність жертв нацистів

ВВС: Який вплив справила ваша робота на ставлення до радянських фільмів на Заході?

Джеремі Гікс: На Заході, незважаючи на те, що були деякі історики, які приділяли увагу масовим розстрілам людей, дослідження не досягли широкої публіки. Я сподіваюся, що, можливо, за допомогою візуального зображення з'явиться усвідомлення серед англомовної публіки про два мільйони радянських євреїв, убитих не в газових камерах і не в Освенцімі, а під час масових розстрілів.

Переважною тенденцією в західній і британській історіях про Голокост є переконання не використовувати російські документи - російською та українською мовами, а покладатися на німецькі матеріали і ті, які вже є англійською. Існує недовіра до радянських документів, тому що передбачається, що вони пропагандистські, особливо матеріали, які були опубліковані. Крім того, бар'єром служить і те, що західні історики не володіють російською мовою, але ця проблема частково вирішується за рахунок імміграції талановитих фахівців, які володіють слов'янськими мовами.

Є також і політичний аспект у цьому питанні. Ми можемо думати, що холодна війна залишилася позаду, але подібні відносини глибоко вкоренилися як у західному, так і російському суспільствах. Це обопільна система, яку не так просто зламати. Я не впевнений, що злегка спотворене уявлення один про одного може помінятися незабаром, але я не самотній у спробах змінити таку точку зору.

ВВС: Як змінювалося ставлення європейців, американців і росіян до Голокосту за останні 70 років?

Джеремі Гікс: Незважаючи на те, що були історики, які намагалися порушувати це питання, в період з 1946 по 1960 роки про Голокост практично не говорили, не враховуючи суперечливих спогадів тих, що вижили, опублікованих на ідиші. Ізраїльтяни також не хотіли говорити про це. Деякі фахівці вважають, що люди були занадто травмовані, щоб говорити про це. Інші вказують на бажання зосередитися на ідеї сили, опору і руху до нового періоду єврейської історії, де євреї більше не будуть жертвами.

Але на початку 1960-х відбулися важливі зміни. Насамперед, це пов'язано з судовим розглядом у справі Адольфа Ейхмана в Єрусалимі, який висвітлювали в усьому світі. Пізніше, в кінці холодної війни, Голокост раптово починає набувати більшої значущості на Заході в порівнянні з тим, що було раніше. Не виключено, що не останню роль в цьому зіграв фільм Стівена Спілберга "Список Шиндлера".

Є таке відчуття, що Голокост на разі є однією з найбільш значущих історичних подій для європейців і американців, а Другу світову війну розглядають переважно через його призму.

У Радянському Союзі ми бачимо щось інше. Сама пам'ять про війну носить дуже політичний характер. Це історія перемоги. Але якщо ви подумаєте про війну через призму Голокосту, то побачите, що це величезна, катастрофічна втрата життів, а не перемога.

Саме це ставлення з'являється в 60-ті роки, коли відбуваються судові розгляди з винуватцями у злочинах, коли випускають неймовірну кількість статей і фільмів, які показують війну з різних точок зору, і те, як війна торкнулася різних людей.

Євреї Радянського Союзу також, нехай і з великими труднощами, почали намагатися розповідати про свій військовий досвід. Виняток становлять роман Анатолія Рибакова "Важкий пісок" і деякі книги, опубліковані в 70-х роках.

Наприкінці 80-х і при розпаді Радянського Союзу публікують оповідання й книжки, євреї нарешті можуть розповісти свої історії, але саме в ці роки вони масово емігрують до Ізраїлю.

На разі найважливішою складовою пам'яті для російського народу є світоглядна парадигма перемоги як джерела гордості.

Втраті єврейського населення не заперечуються, але мають меншу значимість, аніж на Заході, що є парадоксальним, бо радянських євреїв загинуло набагато більше, ніж євреїв в Англії, або в Нідерландах, або в США.

З Джеремі Гіксом у Москві розмовляла кореспондент Російської служби Бі-бі-сі Раїса Остапенко.