Два роки Євромайдану: погляд ззовні

Наприкінці листопада 2013 року протестувальники вийшли на київський Майдан Незалежності ("Майдан") і залишалися там упродовж чотирьох місяців. Барикади, вогнища, понад сотня протестувальників застрелені, сотні людей поранено. Режим президента Віктора Януковича впав, а сам він утік до Росії. Після цього російський президент Володимир Путін узяв реванш.

Чим українська Революція Гідності стала для України і Європи два роки потому? Чого досягла нова влада в Києві? Що їй не вдалося?

Революція

Безпосереднім поштовхом до революції стало рішення Віктора Януковича і його уряду не підписувати Угоду про асоціацію і поглиблену та всеосяжну вільну торгівлю (ПВВТ) з Європейським Союзом. Це стало для населення України шоком. Переговори про тексти цих угод точилися понад шість років. Кожен український президент, включно з паном Януковичем, підтримував стратегію зближення України з ЄС.

Однак Росія після років байдужості до контактів ЄС з Україною та іншими країнами-сусідами раптом виступила проти цього, пов'язавши асоціацію з розширенням блоку НАТО. На двох зустрічах Віктора Януковича з Володимиром Путіним останній ясно дав зрозуміти, що підписання угод стане ризиком для його політичного - і, можливо, особистого - майбутнього. Починаючи із серпня 2013 року, Росія заборонила імпорт деяких українських товарів. Цей "батіг" супроводжувався "пряником" у вигляді позики на $15 мільярдів, з них перші $3 млрд. були надані, як тільки пан Янукович відвернувся від ЄС.

Протести почалися як демонстрація на підтримку інтеграції України з ЄС на тлі тиску Росії. Якби влада проігнорувала ті протести, вони цілком могли б видихнутися. Однак 30 листопада загони "Беркуту" побили неозброєних демонстрантів, переважно студентів, що спровокувало набагато сильніші і масовіші протести. На їхню підтримку виступили в незвичній спільній заяві троє колишніх президентів і три церкви - православна, католицька і протестантська. Єдиний виняток становила Українська православна церква Московського патріархату. Саме церкви першими вжили термін "Революція Гідності", описуючи повстання проти організованого злодійства і жорстокості режиму пана Януковича.

Коли режим упав, а Віктор Янукович утік з країни, парламент швидко заповнив владний вакуум. Відповідно до конституції, спікер парламенту Олександр Турчинов став виконувати обов'язки президента, було призначено тимчасовий уряд. Захопившись моментом, парламент скасував мовний закон, ухвалений адміністрацією Януковича, який розширював сферу офіційного вжитку російської мови. Втім, пан Турчинов наклав вето на цей нерозважливий крок.

Відповідь Путіна

Володимир Путін, розгніваний уже другою українською революцією в часи свого перебування при владі (Помаранчева революція 2004 року скасувала сфальсифіковані на користь пана Януковича президентські вибори), захопив Крим. Російська збройна інтервенція та анексія в Криму були засуджені в спеціальній резолюції, яку підтримали 100 держав-членів ООН. Це було явним порушенням зобов'язань Росії не застосовувати силу чи погрожувати її застосуванням, а також - після 1991 року - поважати незалежність, державний суверенітет і територіальну цілісність України. Росія взяла на себе зобов'язання поважати ці принципи, коли підписала Статут ООН (1945), Гельсінський заключний акт (1975), Паризьку хартію для нової Європи (1990), Будапештський меморандум (1994) і Російсько-український міждержавний договір (1997).

Тут ішлося не тільки про Україну. Це було перше від 1945 року захоплення території у Європі, що поставило під сумнів відданість Росії принципам європейської безпеки і стабільності загалом.

Путін на цьому не зупинився. Починаючи з квітня 2014 року, російські сили особливого призначення розпалювали сепаратистський заколот на Донбасі (Росія систематично спростовує перебування своїх регулярних військових частин на частині Донбасу, не підконтрольній українській владі. - Ред.). Як і в Криму, Росія намагалася замаскувати, приховати і завуалювати свої дії. В окупованому Донецьку та Луганську один за одним виринали лідери-маріонетки, які очолювали мобілізованих на місцях під керівництвом російських спецслужб сепаратистів.

Росія кинула на підтримку сепаратистів військових і техніку. У великих битвах під Іловайськом (серпень 2014) і Дебальцевим (лютий 2015) участь російських підрозділів було неможливо приховати. Згідно з оцінками українських джерел, зараз російські окупаційні сили в Донецькій та Луганській областях налічують понад 33 000 військовослужбовців, біля 480 танків, понад 1000 бойових машин піхоти і понад 460 самохідних артилерійських установок. За перші дев'ять місяців 2015 року у бойових діях в Україні загинули 627 російських військових, а ще 2155 були поранені. Росія (єдина) заперечує, що в Україні перебувають її війська.

Нормандська група - Франція, Німеччина, Росія та Україна - уже визнає, що Мінські угоди до кінця року не буде втілено, як планувалося раніше. Ці угоди передбачають виведення з території України іноземних військ і відновлення українського контролю над ділянкою кордону з Росією. Міжнародні санкції, введені проти Росії після її агресії на сході України, залишатимуться в силі доти, доки не будуть повністю виконані Мінські угоди.

Підзвітність нової влади

На зміну Помаранчевій революції (2004 - 2005. - Ред.) прийшло розчарування. На президента Ющенка, ослабленого під час виборчої кампанії спробою отруєння, покладали абсолютно нереалістичні сподівання. Члени його адміністрації сварилися між собою, і корупція тривала.

Тому після Революції Гідності (2013 - 2014. - Ред.) громадянське суспільство України прагнуло не повторити помилок минулого, вимагаючи від нової влади підзвітності, прозорості і реальних зусиль на подолання корупції.

Від часу Революції Україна вже тричі голосувала на виборах (за винятком жителів окупованих територій), і всі ці вибори, згідно з висновками міжнародних спостерігачів, були чесними і справедливими. У травні 2014 року Петро Порошенко був обраний президентом, набравши більшість голосів у всіх областях. У жовтні 2014 року було обрано новий парламент, де переважну більшість отримали проєвропейські партії, а склад його поповнився багатьма новими обличчями. У жовтні 2015 відбулися вибори до місцевих органів влади, які отримали після децентралізації нові повноваження і нові кошти.

Новому уряду довелося давати собі раду як із війною, так і з серйозною економічною кризою. Міжнародна спільнота на чолі з Міжнародним валютним фондом надала підтримку, поставивши за умову проведення серйозних реформ. Поступу в цьому досягнуто. Більшість міжнародних боргових зобов’язань України реструктуризовано. У газовій галузі, яка мала погану славу однієї з найбільш корумпованих, усунуто посередників; субсидії і споживання зменшено, а постачання з альтернативних до російських джерел збільшено. Вулиці Києва та інших українських міст патрулює нова поліція, навчена служити громадськості, а не вимагати хабарі. Дерегуляція і система електронних держзакупівель починають зменшувати можливості для корупції.

Тим не менше, багато українців розчаровані своїми політиками і вважають, що реформи повільні, а корупція така сама поширена, як і завжди. Продуманий план очищення судової системи досі не затверджено. Молоді міністри, іноземні радники і активісти громадянського суспільства борються з роздутою бюрократією і потужними державними корпораціями. Боротьба між старим і новим триває.

Нова адміністрація говорить про "деолігархізацію" - негарне слово, яким вона описує свої зусилля, спрямовані на те, щоби змусити багатих і впливових бізнесменів оперувати в правовому полі. (Насправді вони не є "олігархами", бо влада в Україні не належить кільком особам, однак цей термін поширений і широко вживаний). Судова реформа має стати ключем до забезпечення верховенства права, коли всі будуть рівні перед законом, а магнати більше не зможуть купувати політичну владу, вплив і протекцію.

Угода про асоціацію з ЄС підписана і ратифікована. Виконання угоди про вільну торгівлю було відкладено на вимогу Росії. Однак Європейська комісії і український уряд підтвердили, що угода почне діяти 1 січня 2016 року. З часом її детальні положення допоможуть трансформувати не лише торгівлю та інвестиції, але й спосіб ведення бізнесу та управління державою в Україні. Вона уособлює ту нову перспективу, за яку багато українців ризикували життям на Майдані.

Автор - колишній посол Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії в Україні (2002-2006 рр.), голова Форуму України в Королівському інституті міжнародних відносин (Четем-Хауз).