Блоги: Агонія режиму Януковича - харківський зріз

ВВС Україна публікує матеріали про те, як розгорталися події "Євромайдану" у різних містах України. Спогадами про те, що відбувалося рік тому в Харкові, ділиться журналіст, координатор "Євромайдану" в місті Володимир Чистилін.

Сьогодні можу з упевненістю сказати, що 18 лютого 2014 став найдраматичнішим днем у новітній історії України. Коли до шостої вечора в Києві жінок і дітей попросили піти з Майдану, і всі готувалися до наступу силовиків, біля пам'ятника Шевченку в Харкові зібралося кілька сот патріотів. Вдивляючись в обличчя однодумців, я як ведучий щоденних акцій, ловив себе на думці, що в основному прийшли літні люди.

"Отже, вся молодь в столиці, і вони там потрібніші", - заспокоював себе я. Тієї миті до мікрофона підійшов майбутній сотник харківської сотні Леонід Онищенко. Він розповів, що сьогоднішнє побиття людей у Маріїнському парку нагадало йому звірства есесівців у 42-му році.

За сценою вже йшов набір людей для поїздки до Києва. Серед тих, хто відгукнувся, був і 22-річний Влад Зубенко. То була його перша і, як пізніше виявиться, остання поїздка на Майдан. Саме 18 лютого всі троє харківських Героїв Небесної Сотні виїхали до столиці, щоб скласти голову під кулями на Інститутській ...

Команда міліції

У той же час у місті вже говорили, що старшокурсників Академії Внутрішніх Військ МВС відправляють розганяти Майдан.

Наступного дня через соціальні мережі група патріотів домовилася пікетувати Академію ВВ. До спонтанної акції підтягнулись легендарні харківські ультрас.

Атмосфера вкрай загострилася.

Перша спроба заблокувати виїзд курсантів виявилася успішною. Окрилені успіхом евромайданівці приїздили звідусіль. Якоїсь миті стало зрозуміло, що ситуація виходить з-під контролю.

Відомий правозахисник Євген Захаров і тодішній керівник Академії ВВ Степан Полторак сіли за стіл переговорів. Майбутньому міністру оборони постійно телефонували з мерії.

Паралельно представники координаційної ради Євромайдану вже під час самої акції надіслали повідомлення про її проведення, щоб перевести пікет у правове русло. Однак, коли почало вечоріти, автобуси підвезли "тітушок", і міліція отримала команду "фас".

Розгін цивільних 19 лютого був стрімким. За три місяці протистояння харківського Євромайдану владі Добкіна-Кернеса бувало всяке: "Оплот" різав наших активістів, по ночах палили машини, вдень нападали на мітингувальників, погрожували розправою організаторам, але масових бійок ні перед, ні після в "першій столиці" не було.

Очевидно, компенсуючи прикрий пробіл, місцевий "Беркут" цього разу вирішив досхочу познущатися над протестувальниками. Добивати євромайданівців почали перевдягнуті в комунальників тітушки. Били всіх підряд: журналістів, жінок, старих. Під вечір по парку біля Академії ВВ вешталися натовпи кримінальників, відловлюючи підозрілих у їхньому розумінні харків'ян.

Міліція в свою чергу підігнала автозаки і "пакувала" активістів. Брали всіх, хто потрапляв під руку: студента, який перший раз прийшов на акцію за компанію з одногрупницями або оператора-аматора, який заліз на дерево, щоб знімати те, що відбувається.

Вночі родичі затриманих повідомили, що судове засідання почнеться після опівночі. Терміново за тривогою підняв адвокатів Харківської правозахисної групи та представників ЗМІ. Судилище було закритим, але на світанку 20 лютого про нього вже знали всі, кому це могло бути цікавим. Суспільний резонанс не дозволив "упаяти" євромайданівцям реальні терміни.

За злісну непокору міліції 10 осіб отримали по 15 діб арешту. Ще десятки поранених і серйозно травмованих заліковували рани вдома або по лікарнях.

Остання агонія

Зізнаюся, що коли пізнього ранку 20-го я прокинувся то, дізнавшись про розстріл на Інститутській, довго не міг отямитися.

Телефон розривався від повідомлень рідних заарештованих та постраждалих під стінами Академії ВВ. Вдень почали надходити трагічні новини про наших майданівців з Києва.

Женя Котляр і Юра Паращук вже були в морзі. Молодий організм Влада Зубенко з усіх сил чіплявся за життя. За кілька днів хрещена мати в лікарні скаже йому, що ми перемогли, він підніметься, але через деякий час віддасть Богові душу ...

На традиційний мітинг о шостій вечора 20 лютого біля пам'ятника Тарасу зібралися тисячі людей зі свічками. Я повинен був побороти ком у горлі, щоб почати той поминальний мітинг.

Люди не приховували сліз і праведного гніву. Всі розуміли, що таке режим Януковича. Ми чекали і готувалися, молилися і співчували, сподівалися і сумнівалися.

На ранок 22 лютого в Палаці Спорту був призначений з'їзд депутатів Південного Сходу України. Ми вже знали, що Янукович летить до нашого міста, а Добкін з Кернесом з георгіївськими стрічками готують йому прийом.

У багатьох були сумніви, чи варто пікетувати цей захід. Біля пам'ятника Кобзарю Євромайдан навіть провів голосування, з'ясувавши кількість громадян, які готові йти на ризик. Вранці в суботу, 22 лютого, до метро "Маршала Жукова" прийшли тисячі патріотів.

Сьогодні вже можна відкрити секрети - за найгіршого розвитку подій обидві сторони готові були застосувати зброю. На щастя, ситуація в країні розвивалася стрімко, і на момент, коли збіговисько потенційних сепаратистів скінчилося, країна жила вже в інших історичних реаліях.

"Батьки міста" боягузливо втекли з Харкова, а харківський Євромайдан пройшов фантастичною багатокілометровою ходою від Палацу Спорту до площі Свободи. Розділити радість перемоги прийшли близько 40 тисяч городян.

Тоді ж група патріотів на чолі з поетом Сергієм Жаданом перший раз спробували повалити пам'ятник Леніну.

Єдиний посадовець, який залишився на господарстві, заступник голови облдержадміністрації Василь Хома, покликав активістів проінспектувати будівлю. У кабінеті губернатора ми зняли портрет президента-втікача, а через кілька годин "Оплот" вже розправлявся з нашими хлопцями біля підніжжя пам'ятника Леніну.

Ще тиждень харківський Євромайдан перебував у будівлі обладміністрації.

1 березня проросійські озброєні люди штурмом взяли ОДА, стріляючи по мирних громадянах бойовими патронами. Харкову готували долю Донецька, але патріоти все-таки зуміли відстояти своє місто, не допустивши тут донбаського сценарію. Втім, це вже зовсім інша історія ще незакінченої нами війни.