Блог Отара Довженка: Гнів і смуток львівського Майдану

ВВС Україна публікує матеріали про те, як розгорталися "Євромайдани" у різних містах України. Спогадами про події, які сталися рік тому у Львові, ділиться журналіст, медіакритик, викладач "Українського католицького університету" Отар Довженко:

"Невже ви не боялися? – запитує мене 17 лютого 2014 року російська журналістка. – Як ви не боялися? Їх там купа, вони озброєні, військові люди. Вони могли стріляти!".

Ми стоїмо з нею перед частиною внутрішніх військ на вулиці Стрийській у Львові, споглядаючи, як знуджені строковики поволі розбирають барикаду з шин, дощок і новорічних ялинок.

Поруч із нами за процесом спостерігають офіцери разом із керівництвом "самооборони Майдану" - в обмін на звільнення затриманих майданівці погодилися розблокувати майже все.

Зокрема військові частини, які тримали в облозі місяць, із вечора 19 січня, коли львівських "вевешників" намагалися відправити на Грушевського.

"Насправді страх був"

Координатор місцевої автосотні спльовує на землю з досади: нас зливають! Активістам обіцяють залишити маленький блокпост біля КПП, щоб вони могли перевіряти автомобілі. Журналістка обмірковує свій майбутній текст про львівські барикади, який помре ненародженим.

Адже вже наступного вечора, 18 лютого, цей КПП палатиме, а багатотисячний натовп передаватиме шини й дошки, щоб підживлювати вогненно-димову стіну. Потім від "коктейлів Молотова" займеться головний корпус, особливо ясно горітиме бібліотека. Командування капітулює ще до кінця ночі, яка з легкої руки одного з місцевих журналістів увійшла в історію як Ніч гніву.

"Ні, - пояснюю журналістці. - Ми не боялися. Після Грушевського боятись було соромно. Якби влада підняла руку на майданівців, зробила б гірше для себе".

Насправді страх був, але не перед військовими. А перед розпачливими й уже малоефективними закликами приходити на чергування на барикади.

Перед ранковими повідомленнями про те, що минулої ночі на одному з восьми блокпостів навколо забарикадованих військових частин не було жодної людини.

Перед чутками про бійки, п'янство й моральний занепад у зайнятій активістами облдержадміністрації. Перед пропозиціями "відпустімо солдатиків до Києва - нехай перейдуть на бік Майдану" (але цього не сталося).

Перед запитаннями: за що ми стоїмо і скільки ще стане сил стояти?

Студенти і "супервуйки"

Перший місяць львівського Майдану зробили студенти. Це був період емоційного піднесення, флешмобів і патріотичного боді-арту, однак у рушійного класу єврореволюції скоро сіла батарейка. Вже наприкінці грудня, виснажені й розгублені, студенти скучили за лекціями.

У другий місяць на передній план вийшли досвідчені активісти та фахові політики, які дбали хто про майбутнє майданівського руху, який так і не добився нічого від влади, а хто - про свою власну кар'єру. Це був період пошуків виходу з безвихідної ситуації, на яку перетворювався майже спорожнілий Майдан.

Третій, морозяний місяць львівського Майдану винесли на своїх плечах "вуйки" - водії маршруток, сантехніки й пенсіонери, спроможні півдоби мовчки стовбичити біля барикад, жуючи заморожені бутерброди.

Завгосп із командирським голосом, який привчив людей на віддаленому блокпості щогодини співати гімн.

Жінки, що брали відгул на роботі, щоб грітися біля діжки з вогнем і розносити активістам чай у термосі, пригощаючи принагідно й солдатів на брамі.

Пенсіонерка, що мешкає в одному з висотних будинків біля частини внутрішніх військ на Стрийській, котра весь день дивилась у вікно, повідомляючи телефоном про кожен підозрілий рух.

Один такий дзвінок застав мене посеред морозяного й сонячного робочого дня. Як завжди: шикуються, сідають у машини – ми чули це вже не раз.

Я знав, що автомобілісти приїдуть на місце швидше за мене, але біг, їхав на маршрутці й знову біг. На бетонних плитах одного з блокпостів гуртувалися майданівці – дивились крізь ґрати, як заблоковані у частині "вевешники" вчаться швидко розбирати складену з автомобільних шин барикаду.

"Супервуйки", дивлячись на це, сміялися у вуса – солдатський театр їх не вражав. Згодом мені буде особливо гірко бачити такі, як у них, обвітрені селянські обличчя у галереї портретів Небесної сотні. Не емоції приводили їх щодня на львівські барикади, й не емоції гнали вгору Інститутською з фанерними щитами: вони відчували обов'язок і не мали жодних вагань.

Для них у Майдані не було нічого нового, бо Майдан – індивідуальні, малопомітні епізоди протистояння суспільства нездоровій державі, - тривав, принаймні, останні десятиліття їхнього життя.

Як і життя студента Богдана, з яким ми провели одну з ночей біля пічки у дощатому курені. Богданові трохи за двадцять, але історій міліцейського свавілля, з яким він устиг стикнутися, вистачило на всю ніч.

Ніч гніву

Після цих історій я не дивувався перевернутим міліцейським машинам, розбитим вікнам і потрощеним меблям у відділках міліції у Ніч гніву. Погромниками рухав не лише розпач від неспроможності відповісти режиму Януковича на вбивства у Києві, а й давня особиста образа, ненависть до держави, яка була і є поліцейською, хай там яке прізвище у президента.

Навіть найпослідовніші адепти мирного спротиву брались за палиці, відчуваючи раж і кураж, гнів і відвагу.

У Ніч гніву ніхто не думав про ранок. Зі спаленої військової частини витягли на дорогу дві гармати – символ волі й готовності обороняти місто. Хтозна, чи не були ми тоді на волосину від своєї "ЛНР".

Що було б, якби Янукович знищив Майдан? Чи не довелося б вибивати війська "київської хунти" з нового терміналу Львівського аеропорту? Чи ставили б ми міномети на дахах багатоповерхівок, провокуючи "карателів" у сусідньому селі?

Не знаю. Повсталий Львів не протиставляв себе Україні, навпаки, вважав себе концентрованою Україною, здатною вилікувати інфікований Київ. У його пориві не було нічого суїцидального.

Наступного дня на стінах з'явилися плакати "Повстанцю! Ти не варвар! Не руйнуй своє місто!", а вчорашні погромники вийшли патрулювати вулиці, щоб місто без міліції не занурилося у хаос. Похмільний сором після Ночі гніву поєднувався з болем і гіркотою від київських новин. Люди несли гроші волонтерам, без надії доїхати сідали в автобуси до Києва, зустрічали труни і ставили свічки на Майдані.

Так почалося нове життя, до якого ми усі тепер звикли. Цілий наступний рік Львів відправлятиме на схід живих і здорових, прийматиме назад загиблих, поранених і знедолених, збиратиме гроші й теплі шкарпетки, ставитиме свічки. Відчуваючи обов'язок і не маючи вагань.