Галюцинації: чому деякі культури заохочують видіння

У західній психіатрії визнання того, що людина чує голоси - ознака психозу. Але так думають не всюди. У різних культурах "голоси" інтерпретують по-своєму — іноді зовсім не як хворобу, а як знак обраності, духовного досвіду чи навіть дару.

Подивимося на це явище крізь призму інших традицій.

Від страху до шанування

Дослідження показують: значно більше людей, ніж вважають, хоча б раз у житті чули голоси з нізвідки. При цьому більшість з них ніколи не страждали на серйозні психічні розлади.

І все ж у західній психіатрії голоси — головний маркер шизофренії чи психотичних станів. Звідси — і страх зізнатися в такому досвіді.

Але варто поглянути ширше — і ми побачимо, що в деяких культурах голоси не лише не засуджують, але й сприймають як знаки згори, як порадників, захисників чи навіть духовних наставників.

Антропологиня зі Стенфорда Таня Лурманн стверджує: ставлення до "голосів" залежить від культурного фону. Те, що на Заході трактується як хвороба, в інших країнах називають мудрістю або духовним досвідом.

Навіть в західних країнах сприйняття голосів залежить від контексту. Так, близько 80% американців і європейців, які пережили втрату, зізнаються: вони бачили, чули або відчували присутність померлого родича.

А от в племенах ачуар в Еквадорі траурні практики під забороною — там образи померлих вважають загрозою живим.

Навіть галюцинації від психоактивних речовин оцінюють по-різному.

Для народу сіон в Амазонії це зустріч з іншою реальністю. А шуар переконані: звичайне життя — лише ілюзія, реальність відкривається саме у видіннях.

Америка, Гана, Індія: три різні світи

Як людина ставиться до "голосу" в голові, багато в чому залежить від культури.

У дослідженні антропологині Тані Лурманн, де порівнювали США, Гану й Індію, з'ясувалося: американці найчастіше ненавидять свої голоси, не знають, хто до них "говорить", і сприймають це як ознаку хвороби.

А ось в Індії чи Гані — зовсім інша картина. У Ченнаї багато хто чув голоси рідних: матері, сестри, навіть тещі. Вони радили, вчили, часом сварили: "Сходи в магазин", "Приготуй їжу", "Помийся". Для багатьох індійців це схоже на турботу старших.

Один з учасників дослідження з Аккри розповів: "Вони просто кажуть мені робити правильні речі. Без цих голосів я б давно помер".

У США ж переважають сумніви й скепсис. Там люди казали: "Це просто гра розуму. Насправді нічого немає".

Гра уяви і загроза

Іноді голоси бувають жартівливими — про таке розповідали переважно в Індії.

Але нерідко вони звучать загрозливо. В США багато людей зізнавалися: їхні голоси закликали катувати, вбивати чи навіть йти в бій.

Антропологиня Таня Лурманн припускає, що це пов'язано із соціальною ситуацією: в Америці доволі високий рівень насильства.

Крім того, серед людей із психічними розладами там більше бездомних, і вони частіше стикаються з агресією.

У такому "інституційному обігу" — від в'язниці до лікарні й притулку — пацієнти нерідко відчувають, що за ними стежать або їх переслідують. І часом це не так уже й далеко від реальності.

Сила сім'ї та суспільства

Критичні чи агресивні голоси найчастіше стають приводом для діагнозу "психоз".

Але культура впливає не лише на природу голосів, а й на перебіг самої хвороби. У дослідженні пацієнтів із Ченнаї та Монреаля, яких спостерігали протягом п'яти років, виявилося: індійці мали менше важких симптомів і краще справлялися з життям, навіть якщо припиняли приймати ліки.

Психіатр Ашок Малла з університету Макгілла пояснює: в Індії "соціальне функціонування" розуміють ширше, ніж у Канаді. Для жінок це може бути не оплачувана робота, а догляд за домом чи літніми батьками. У західному ж суспільстві безробіття пов'язане з сильною стигмою, і це ускладнює життя хворих.

Методи лікування при цьому були схожі — ліки, психотерапія, підтримка. Але антипсихотики допомагають здебільшого проти "позитивних" симптомів, таких як галюцинації чи марення. "Негативні" ж прояви — емоційна спустошеність, ізоляція, труднощі у спілкуванні — значно гірше піддаються лікуванню.

Культурні відмінності впливають навіть на одужання, вважають вчені.

У Ченнаї пацієнти з шизофренією часто припиняли приймати ліки вже через рік, але при цьому мали легші симптоми й краще справлялися з буденністю, ніж у Монреалі.

Психіатр Ашок Малла пояснює це роллю сім'ї. В Індії хворобу намагаються "тримати вдома", аби зберегти репутацію й майбутні шлюби дітей. Пацієнт рідко приходить до лікаря сам — його завжди супроводжують рідні.

У Канаді ж інша ситуація: дорослі діти мають право легко розірвати зв'язки з сім'єю, і це часто погіршує прогноз для хворого.

Де проходить межа "нормального"

Для одних "бачити померлих" — звична річ, для інших — загроза. Для когось голоси — це божественний знак, для когось — підстава для діагнозу.

"У різних куточках світу люди очікують зустрічі з духами чи навіть феями", — каже антропологиня Таня Лурманн. Ще у XX столітті Рут Бенедикт і Джейн Мерфі відзначали: у багатьох культурах поза Заходом люди з голосами сприймалися не як хворі, а як обрані.

У більшості мов є слова для думок, які ніби приходять ззовні: "телепатія", "чаклунство", "одкровення". І майже кожен хоча б раз відчував щось подібне — коли сон здається знаком, коли думка з'являється нізвідки, або коли впевнений, що сказані в серцях слова долетять до іншої людини.

Науковці виділяють дві риси, які впливають на сприйняття "зовнішніх" голосів:

Люди з такими якостями частіше сприймають голоси як досвід, а не як хворобу.

Можливо, саме тому в Нігерії пацієнти з шизофренією рідше чують агресивні голоси, ніж, приміром, у Британії. А в Пакистані накази до самогубства трапляються значно рідше, ніж серед британців.

Культура здатна змінювати не лише те, як ми тлумачимо "голоси", а й сам перебіг хвороби.

У західній медицині "голоси" в голові вважають симптомом. В інших культурах — це може бути зустріч з Богом, контакт із померлими чи навіть спосіб навчання.

Можливо, не варто одразу боятися цього явища? Що, як "голоси" — це ще одна грань людського досвіду, яку різні суспільства пояснюють по-своєму?

Адже те, що для одних — божевілля, для інших може стати мудрістю.