Чи справді це найбільш моторошна галерея у світі

Катакомби Сан-Гаудіозо в Неаполі зберігають одні з наймоторошніших фресок у світі.

У XVII столітті монахи-домініканці перетворили їх на незвичайне місце поховання: тіла вельмож висушували в нішах, а їхні черепи вбудовували в стіни.

Навколо них художник Джованні Балдуччі писав фрески — фігури покійних у парадному одязі та зі знаками їхньої професії. Це були справжні портрети з того світу.

Але навіщо вельможі XVII століття замовляли портрети навколо черепів?

Живопис на межі смерті

Джованні Балдуччі був відомим митцем свого часу - автор фресок в Уффіці, кафедральному соборі Вольтерри і флорентійському Дуомо,

На початку XVII століття він опинився в Неаполі — і почав розписувати портрети померлих.

Але це були не просто посмертні зображення. Він писав сцени навколо справжніх черепів, вмонтованих у стіни.

Скелети, одягнені в суддівські мантії та сукні принцес, дивилися з кам'яних ніш, де колись спочивали їхні тіла.

Сьогодні від залишків колись пишного похоронного живопису збереглися лише фрагменти.

В одному з образів — дві панянки в пишних спідницях, над якими фреска домальовує ребра.

В іншому — суддя у синій мантії, крізь яку видніється скелет. Над головою — напис: "Любіть правду ті, що судять землю".

"Усі ці аристократи є в списках благодійників церкви Санта-Марія-делла-Саніта. Можливо, подібне "обслуговування" було серед благ, які їм надавали в обмін на підтримку", — розповідає Карло Авіліо з університету Ворика, автор досліджень про катакомби.

Він також зазначає, що в Неаполі й донині існують релігійні братства, які володіють невеликими каплицями. Вступити до них можна, сплативши щорічний внесок. Членство гарантує не лише молитви за спасіння душі, а й місце на кладовищі братства — коли прийде час.

Лава незайманих і забуті святі

Катакомби, судячи з усього, почали формуватися ще в IV столітті до нашої ери — причому зовсім не як місце поховання, а як каменярня.

Тут видобували туф — м'який вулканічний камінь, з якого зводили потужні оборонні стіни стародавнього Неаполя.

Туф легко не лише видобувати, але й прорізати, що зробило його ідеальним матеріалом для створення підземних лабіринтів. Саме тому протягом більш ніж 2400 років неаполітанці вирізають у надрах землі тунелі і, звісно ж, некрополі.

В античні часи район Ріоне Саніта був за межами міста.

За римським законом померлих можна було ховати тільки за міськими стінами. І ця територія перетворилася на великий некрополь.

До V століття обряди, що здійснювалися тут, вже не мали язичницького характеру: поховання стали християнськими.

Найславетнішою гробницею некрополя стало поховання Святого Гаудіоза — єпископа з Північної Африки, який заснував тут монастир незадовго до своєї смерті в 452 році.

Сьогодні катакомби розташовані під землею — але так було не завжди.

"Насправді ми зараз не під землею, — з посмішкою каже наш гід Міріам Куомо. — Ми на рівні землі, яким він був тут у V столітті".

Ґрунтовий шар з часом зазвичай наростає, але в цьому районі процес виявився особливо масштабним.

Ріоне Саніта лежить у долині, оточеній п'ятьма пагорбами, і після кожного дощу потоки бруду і каменів — які поетично називали lave dei vergini, "лава незайманих", — стікали вниз, повільно засипаючи низину.

Після IX століття, коли реліквії святого Гаудіоза та інших святих перенесли до міських церков, катакомби були забуті. А з часом — поховані під шаром землі.

У XVI столітті, коли населення Неаполя стрімко зростало і знову почало заселяти колись занедбані райони, сталося несподіване.

Черговий потік lave dei vergini — тієї ж "лави незайманих", суміші бруду і каменів, що сповзає з пагорбів після дощів, — зрушив уламки від попередніх зсувів і відкрив стародавню фреску: зображення мадонни з немовлям, що датується VI століттям.

Це відкриття стало справжньою сенсацією — адже мова йшла про найстаріший образ богоматері, коли-небудь знайдений в цьому регіоні Південної Італії.

Це було знаком: тут вирішили побудувати нову церкву — Санта-Марія-делла-Саніта.

Смерть як джерело доходу

Будівництво церкви — справа недешева. Але на той момент вже існувала практика, яка дозволила покрити витрати.

Багаті покровителі храму отримували не лише духовні привілеї, а й досить специфічне посмертне обслуговування: їхні тіла передавали в руки schiattamuorti. Сьогодні це слово перекладається просто як "гробар", але дослівно означає "той, хто вбиває мертвих".

Тіла саджали у спеціальні ніші — кантарелли — де з них поступово видаляли всі рідини. Періодично schiattamuorto спускався вниз, щоб зробити чергові надрізи.

"Мова йде про кров, органи, взагалі про все, з чого ми складаємося", — пояснює гід Міріам Куомо.

Як би похмуро і дивно це не виглядало — адже в ту епоху померлих зазвичай ховали в церквах без будь-якої обробки — висушення тіл і очищення кісток мала своє раціональне пояснення, особливо в жаркому кліматі.

Ця практика сягала корінням у глибоке минуле і застосовувалася століттями до тих, кого вважали особливо важливими або святими.

Коли в 1270 році французький король Людовик IX помер у Північній Африці, постало складне питання: як повернути останки монарха на батьківщину з належною пошаною.

Тіло розкрили і піддали кип'ятінню — заради того, щоб ретельно очищені рештки можна було з честю доставити до Парижа, як личило королю.

Свята голова

В Неаполі після висушування рештки тіл розміщували в катакомбах. Але найвпливовіші особи отримували особливу честь: їх черепи прикріплювали до стіни, а художник Балдуччі розписував навколо них символічні фрески.

Це було не просто ексцентричною модою — вважалося, що голова зберігає душу: sedes animae, місце душі.

Такий погляд на череп як на джерело особистості сягає корінням у середньовіччя.

"Кращою реліквією святого вважалася його голова, адже через неї він може "чути" вас", — каже медієвістка Емілі Гуеррі.

У стародавньому Єрихоні 9500 років тому черепи навіть прикрашали, вставляючи замість очей мушлі.

Балдуччі і його останнє прохання

І все ж, найдивовижнішим стало те, що сам Балдуччі, який розписав десятки таких образів, відмовився від винагороди.

Його останнє прохання: після смерті піддати його тіло обробці schiattamuorti — і помістити його череп у ту саму галерею, яку він створював власними руками.

Для нього це було не місцем жаху. А найвищою честю.