"Труїли і скручували шиї". Як акушерки ламають традицію вбивства дівчаток в Індії

Індійська акушерка Сіро Деві обіймає 20-річну Моніку Тетте і ридає. Вони зустрілися в рідному місті дівчини, де Сіро прийняла сотні пологів.

Це не просте возз'єднання. За сльозами Сіро ховається болюча історія індійських акушерок, яких регулярно змушували вбивати новонароджених дівчаток.

Моніка, судячи з усього, була однією з тих, кого вони врятували.

Я стежу за історією Сіро вже 30 років, відтоді як 1996 року взяв інтерв'ю у неї та ще чотирьох сільських повитух в індійському штаті Біхар.

Неурядова організація встановила, що вони причетні до вбивства немовлят у місті Катіхар, де під тиском батьків дівчаток убивали, накачуючи хімікатами або просто скручуючи їм шиї.

Хакія Деві, найстарша з опитаних мною акушерок, каже, що умертвила 12 чи 13 немовлят. Інша, Дхармі Деві, зізналася, що на її руках смерті щонайменше 15-20.

Неможливо встановити точну кількість вбитих ними дітей, але вони фігурують у звіті, опублікованому 1995 року однією неурядовою організацією.

Якщо ці оцінки правильні, то тільки в одному районі щорічно вбивали понад 1000 новонароджених дівчаток. У Біхарі на той час було понад півмільйона акушерок. І Біхаром дітовбивство не обмежувалося.

За словами Хакії, відмовитися було практично неможливо.

"Сім'я замикала кімнату і стояла за нами з палицями, - розповідає акушерка. - Вони казали: У нас вже є чотири чи п'ять доньок. На їхнє придане підуть останні гроші. Нам не буде що їсти. Тепер народилася ще одна дівчинка. Вбийте її".

"Кому ми могли поскаржитися? Ми були налякані. Якби ми звернулися в поліцію, то мали б неприємності. Якби заговорили, люди почали б нам погрожувати".

Роль повитухи в сільській Індії зумовлена традиціями і пов'язана із суворими реаліями бідності та кастової приналежності. Акушерки, з якими я розмовляв, належали до нижчих каст. Свою професію вони отримали від матерів і бабусь. І жили у світі, де відмова від замовлень впливових родин із вищих каст була немислимою.

За вбивство дитини повитусі могли пообіцяти сарі, мішок зерна чи невелику суму грошей. Іноді не платили взагалі. Народження хлопчика приносило близько 1 000 рупій. За народження дівчинки платили вдвічі менше.

Причина такого дисбалансу криється в багатовіковій індійській традиції посагу, пояснюють вони. Коли батьки нареченої дарують гроші, одяг і коштовності сім'ї нареченого.

Уряд заборонив вимагати посаг ще 1961 року, але це не змінило ситуацію - 90% індійських пар цієї заборони не дотримуються.

Для багатьох сімей, багатих чи бідних, це неодмінна умова весілля. І саме це досі робить народження сина святом, а народження доньки - фінансовим тягарем.

"Син стоїть над землею. А донька - внизу. Незалежно від того, годує син своїх батьків, піклується про них чи ні, всі хочуть хлопчика".

Ця перевага простежується на національному рівні. Останній перепис населення 2011 року показав, що на 1000 чоловіків в Індії припадає 943 жінки. Раніше справи йшли ще гірше - у переписі 1991 року це співвідношення становило 927/1 000.

З середини 1990-х в країні почалися невеликі, тихі зміни. Повитухи, які раніше безмовно виконували накази, почали чинити опір.

Ініціатором цих змін стала соціальна працівниця Аніла Кумарі. Вона підтримувала сільських жінок і прагнула подолати першопричини дітовбивства.

Підхід Аніли був простий. Вона запитувала акушерок: "Ви б зробили це зі своєю дочкою?"

Її запитання, очевидно, прорвало багаторічну систему раціоналізації та заперечення. Акушерки змогли отримати фінансову допомогу через громадські групи, і поступово цикл насильства перервався.

"Тепер, якщо хтось просить мене вбити немовля, я кажу: Слухай, віддай мені дитину, і я віднесу її Анілі", - розповідає Сіро.

Повитухи врятували щонайменше п'ять новонароджених дівчаток від родин, які хотіли їх вбити чи вже відмовилися від них.

Одна дитина померла, але інших чотирьох Аніла відправила до неурядової організації в столиці Біхару, Патни, де їх вдочерили.

На цьому історія могла б закінчитися. Але мені хотілося дізнатися, що стало з тими дівчатками, і куди привело їх життя.

Я зв'язався з жінкою на ім'я Медха Шекар, яка в 90-ті досліджувала проблему дітовбивства в Біхарі й опікувалася немовлятами, врятуваними Анілою та акушерками.

Моніка - одна з них.

Ми зустрілися в будинку її батьків у місті Пуне. Дівчина каже, що щаслива від того, що її забрала любляча сім'я.

"Це моє уявлення про нормальне щасливе життя, саме так я живу", - розповідає дівчина.

Моніка знає, що народилася в провінції Біхар. Але ми розкрили їй подробиці її вдочеріння.

На початку року Моніка вирушила в Біхар, щоб зустрітися з Анілою і Сіро.

Дівчина вважає себе плодом багаторічної кропіткої роботи жінок, що врятували їй життя.

"Хтось довго готується, щоб гарно скласти іспит. Я почуваюся так само. Вони виконали важку роботу, і тепер їм цікаво подивитися на результат... Тож, звісно, я хотіла б з ними зустрітися".

Зустріч була дуже емоційною. Аніла плакала від радості. Реакція Сіро була іншою: вона розридалася й притиснула Моніку до себе.

"Я відвезла тебе [в притулок], щоб врятувати життя... Тепер моя душа спокійна", - промовила літня акушерка.

Зараз випадки дітовбивства відносно рідкісні в Індії, але аборти за статевою ознакою, як і раніше, поширені, хоча з 1994 року заборонені законом.

Обрядові пісні, які виконують під час пологів у північних районах Індії, звеличують тільки народження дитини чоловічої статі. Навіть у 2024 році доводиться докладати зусиль, щоб змусити місцевих співаків змінити текст і радіти появі на світ дівчинки.

Під час зйомок нашого документального фільму в Катіхарі знайшли двох покинутих дівчаток: одна лежала в кущах, інша - на узбіччі дороги. Обом було кілька годин від народження. Одна дитина померла. Іншу - віддали на вдочеріння.

Перед від'їздом Моніка відвідала цю дитину в опікунському центрі в Катіхарі.

"Це вічний колообіг... В ній я бачу себе багато років тому", - емоційно реагує дівчина.

Але ця історія закінчилася добре.

Маленьку вдочерило подружжя з північно-східного штату Ассам. Вони назвали її Едха, що означає "щастя".

"Ми побачили її фото і зрозуміли: дитину, яку покинули один раз, не можна кинути двічі", - каже її прийомний батько Гаурав, офіцер індійських військово-повітряних сил.

Озираючись назад, можу сказати, що минуле не можна виправити, але його можна трансформувати.

І в цій трансформації є надія.