Як бабусі вперше поїхали у відпустку

Група літніх жінок з італійського селища давно мріяли побачити море. Щоб заробити на це гроші, вони навіть знялись для календаря — але, на відміну від того, що показують у кіно, це не спрацювало. І тут один із їхніх онуків подав ідею - на перший погляд, ще фантастичнішу.

Хто не любить, коли в житті трапляється казка, особливо зі щасливим кінцем?

Героїні цієї історії трохи старші й досвідченіші, ніж казкові принцеси, хоча іменами вони ще можуть позмагатися з Рапунцель, Попелюшкою та Авророю. Їх звуть Ермінія, Йоланда та Арміда, і вони очолюють цілу групу з бабусь і прабабусь, які нещодавно вирушили у першу в своєму житті подорож до моря.

Вони називають себе „фуне”, що на їхньому діалекті означає „жінки”. Середній вік цих пані – 80 років, і більшість із них ніколи не бачили моря.

Всі вони відвідують "Рододендрон" – місцевий клуб для пенсіонерів, де проводять по кілька годин двічі на тиждень. Старші жінки люблять грати в лото, тоді як молодші обирають карти, розмови, а часом і бальні танці.

"Відколи я доєдналася до клубу, мене постійно підбурювали: "Гайда, поїхали всі разом на море!" – розповідає Ермінія, яка у свої 70 є наймолодшою з бабусь. – Але постійно щось не складалося: хтось хворів, у когось знаходились інші причини".

Фуне живуть у крихітному альпійському селищі Даоне в провінції Тренто, що на півночі Італії. Селище лежить у долині, відомій зимовими морозами: тут буває так холодно, що на велетенських замерзлих водоспадах проводять чемпіонати світу з льодового альпінізму.

Втім, у цей чудовий літній день важко навіть уявити колючі зимові морози. Зараз тут казково: заквітчані поля, тінисті дерева, бурхливі річки з порогами. Долина, до якої від центру селища їхати десять хвилин на машині, – це місце, де селяни з покоління у покоління обробляли улітку землю і випасали худобу.

Йоланда вирощує картоплю, а також заготовляє сіно: косить траву, збирає у снопи і на власній спині переносить у сарай. Та, за її словами, ця робота відносно легка.

"Раніше жінки брали на поле малих дітей у кошиках і ставили поруч, поки працювали. Вони косили траву серпами".

Традиційно це була чоловіча робота, але в 1950-ті роки більшість чоловіків були зайняті на будівництві величезної гідроелектростанції.

"Таке було селянське життя, – каже Ермінія. – Моя мама мала вісьмох дітей, хоча по-хорошому могла прогодувати хіба одного".

Ніхто не знав, що таке відпустка, і у дітей того покоління теж не виробилася звичка їздити кудись на відпочинок. Кетті Пелліццарі, голова сільради Даоне, пригадує, як вони з чоловіком уперше зібралися у відпустку.

"За два дні до від’їзду він все ще не наважувався розповісти про наші плани своїй матері, що мене жахливо дратувало. Боявся, що вона вважатиме нас легковажними", - розповідає жінка.

І справді, для багатьох фуне, включно зі свекрухою сільського голови, це буде не лише перша подорож на море, а й перша відпустка взагалі.

"Знаєте, дехто з нас ніколи не був навіть у Тренто! – сміється Йоланда, махаючи рукою в напрямку найближчого міста, що у 60 кілометрах від Даоне. – Я там вперше побувала аж у 20 років".

Мені розповідають про 83-річну Ірму, яка була в місті єдиний раз – коли її нині покійного чоловіка забрали в тамтешню лікарню. Всі три дні вона не відходила від його ліжка. Є й такі, продовжує Ермінія, хто ніколи не виїжджав із рідної долини.

"Вони народилися в Даоне, прожили тут все життя, в Даоне й помирають".

Ермінія та Йоланда – одні з небагатьох, хто вже бачив море, Ермінія - 1962 року, а Йоланда – 1977-го. Обидві були там як няні і жодного разу навіть не намочили ніг.

Вони запросили мене на обід і приготували поленту з картоплею – фірмову страву цієї місцевості.

Йоланда покришила зелену цибулю, підсмажила її на суміші вершкового масла та оливкової олії і вкинула до поленти. У кінці вона змішує поленту з картопляним пюре, а тим часом ми обговорюємо поїздку, про яку вони мріяли усе життя.

Жінки почали збирати на неї гроші рік тому, влаштувавши продаж пирогів на селищному ярмарку. Зібрали вони дуже мало, але зустріли Катю Бернарді, режисера-документаліста, що теж походить з цих країв. Відтоді вона постійно знімає сюжети про їхній проект. За її пропозицією, вони вирішили надрукувати настінний календар, як роблять місцеві пожежники: дванадцять фуне, по одній на кожен місяць.

Катя знайшла професійного фотографа й візажиста і привела їх на зйомку у клуб "Рододендрон".

"Ця зйомка виявилась справжньою пригодою для жінок. Дехто з них ніколи в житті не робив макіяжу", – розповідає вона. Утім, більшість все ж користувалися косметикою бодай раз – на своєму весіллі.

У гумористичних колажах календар показує здійснення різних мрій жінок: одна з них скаче на коні на ранчо, друга літає на повітряній кулі, третя катається на лондонському автобусі, ще одна дивиться з портрета на стіні Лувру.

Та попри великі надії, календар не приніс фінансової вигоди. Жінки пояснюють це осудом і, можливо, заздрістю місцевих мешканців. Багато хто з селян вважає їх надто старими для таких "дурниць", кажуть вони.

Здавалося, вони ніколи не зберуть потрібної суми – аж поки онук Ермінії не запропонував зробити це через інтернет-сайт, що допомагає фінансувати різні проекти. Коли він пояснив, як це працює, Ермінія спершу подумала, що це безглуздо:

"Не верзи дурниць", - сказала я. - "Хто пошле гроші старим бабкам, яким заманулося поїхати на море? Люди скажуть: хочете на море, то самі й платіть".

Аж тут, як у справжній казці, посипалися пожертви – навіть з такої далечіні, як Лондон, Нью-Йорк чи Австралія. За три дні вони отримали суму, що більш ніж удвічі перевищувала необхідну, і Ермінії довелося забрати свої слова назад. На знак подяки спонсорам бабусі пообіцяли надіслати їм листівки, календарі, значки і навіть кулінарні рецепти.

Весь надлишок грошей піде на те, щоб узяти з собою більше мандрівниць. Є лише дві умови: це мають бути особи не молодші 60 років і, звісно, жіночої статі.

Ермінія – одна з небагатьох фуне, у якої ще живий чоловік. Можна було би подумати, що він їй заздрить, але ні – він затято хитає головою. До пенсії він працював водієм вантажівки і достатньо наїздився, усміхнено пояснює пан Ренцо. І взагалі, це проект його дружини.

Але Ермінія зізнається, що чоловіки з клубу "Рододендрон" запитували, чому їм не можна взяти участь у подорожі. Вона завжди відповідає однаково: "Бо ви – не фуне". Це суто жіноча ініціатива, впевнено каже вона.

Жінки беруть із собою перукарку і медсестру, а нещодавно "завербували" навіть місцеву лікарку. На жаль, дехто був змушений відмовитися від поїздки через проблеми зі здоров’ям. У К’яри, що знялася для календаря, посилились проблеми з серцем. Хоч як вона мріє про море, їхати вона побоялася.

Та для інших жінок мрія усього життя здійснюється просто зараз.

Вони щойно вирушили на хорватський острів Углян, який обрали через те, що в нього та сама свята покровителька, що й у Даоне, – Марія Сніжна.

Коли Катя почула про прекрасний середземноморський острів, так дивовижно споріднений з гірським селищем в Італії, вона зрозуміла – це ідеальний варіант для здійснення жіночих мрій. День Марії Сніжної святкується 5 серпня, а їхній автобус виїхав з Даоне 2 серпня.

Як розповідає Катя, у мережі Facebook їм писали хорвати, що дізналися про цю історію з інтернету.

"Багато хто пропонував скласти бабусям компанію на пляжі чи якось допомогти, – радісно доповідає вона. – Дехто запрошував зупинитися в їхніх помешканнях. Хорватія гостинно на них чекає і святкуватиме разом з ними".

Фуне поїдуть на бал. Вони сподіваються, що там знайдуться приємні хорватські чоловіки, з якими можна буде потанцювати.

"Сподіваюся, там буде відповідна музика, – з ноткою занепокоєння каже Ермінія". "Ми просто не вміємо танцювати латиноамериканські танці!" – з більшим гумором пояснює Йоланда.

Хоча вони з нетерпінням чекають на зустріч з морем, жінки зізнаються, що купальників ще не придбали. "Я-то його куплю, – каже Йоланда, – але сумніваюся, що вдягну. Не впевнена, що моя фігура це дозволяє, у мої 73 роки".

Ермінія дивиться на речі прагматично: "Витрачусь на кілька шортів. У них цілком можна зайти в море по коліно – так я і зроблю". І тут Йоланда робить ще одне зізнання: "Жодна з нас не вміє плавати!"

Та навіть якщо вони не кидатимуться у хвилі, цього разу вони вже точно замочать ноги. Звісно, якщо на це буде час між написанням листівок.

"Нам треба відправити спонсорам 350 штук!" – зітхають вони. Я пропоную їм звернутися до казкової феї по допомогу.