"Я побачила, що в Андрія немає рук, тож просто торкнулася його ноги"

У міру просування наступу в Україні стрімко зростає кількість людей з ампутованими кінцівками.

За даними Департаменту охорони здоров'я Києва, лише у першій половині цього року їх було 15 тисяч. Влада не розкриває дані про втрати на війні, але переважна більшість ампутантів - ймовірно, військові.

За останні шість місяців війни в Україні кількість таких поранених більша, ніж у Великій Британії за шість років Другої світової, коли кінцівки втратили 12 тисяч військовослужбовців.

І ця цифра не остаточна. За словами колишнього міністра оборони країни Олексія Резнікова, Україна зараз - найзамінованіша країна світу.

Російська війна створює тут армію ампутантів та конвеєр зламаних тіл.

З деякими з цих людей ми зустрілися у реабілітаційному центрі у Києві та лікарні на південному сході України.

Коли Аліна Смоленська дізналась про поранення чоловіка, єдиним її бажанням було бути поруч.

"Я просто хотіла бути з ним, доторкнутись до нього, сказати, що він не один, - пояснює вона. - У такій ситуації, коли людині потрібна підтримка, я б торкнулася його руки".

Але приїхавши до лікарні, жінка зрозуміла, що це неможливо.

"Я побачила, що в Андрія немає рук, тож я просто торкнулася його ноги і почала з ним розмовляти", — згадує Аліна.

"Я сказала: ми сім'я. Не переживай. Звісно, будуть важкі моменти, але ми разом".

До поранення Андрій Смоленський командував невеликим розвідувальним підрозділом на південному фронті України.

Андрій отримав поранення, коли підіймався з траншеї. Пам'ятає потужний вибух, а отямився вже у лікарні.

"Це було схоже на сон, кругом темрява" — каже він.

Поступово він усвідомив, що не може поворухнути руками, а очі вкрила густа пелена.

27-річний Андрій втратив зір, майже повністю слух і обидві руки - одну ампутували вище ліктя, іншу - нижче. Шрапнель увійшла глибоко під шкіру, тому обличчя довелося відновлювати.

Чотири місяці по тому ми зустрілися з ним в одній з київських клінік, де він проходить реабілітацію разом з іншими ветеранами війни.

Андрій - високий, худорлявий, з легким гумором і трохи хрипким голосом. Його останньою операцією було видалення дихальної трубки з шиї.

Аліна сидить поруч на лікарняному ліжку. Вона притулилась до плеча чоловіка, а руку поклала на його коліно. Пара часто говорить і сміється в унісон. Їй теж 27 — вона мініатюрна блондинка з величезною внутрішньою силою.

"Моя дружина неймовірна, - каже Андрій. - Вона мій герой, зі мною на 100%".

Разом вони пройшли через 20 операцій (їх буде більше), фізіотерапію та адаптацію. Коли він відчуває спрагу, вона ніжно підносить соломинку до його губ. Тепер він дивиться на світ її очима.

Андрій "вдячний Богу", що уник черепно-мозкової травми. Його позивний в армії був "Апостол", і він вважає, що вижив дивом.

"Психологічно було важко, але коли я прийняв своє нове тіло, стало легше, - розповідає він. - Тож виклик прийнято".

Лікарі очікували, що після поранення Андрій проведе у комі три дні. Але він отямився вже в перший. "Він упертий у хорошому розумінні", - каже Аліна.

Пара познайомилась літнього вечора 2018 року. "Я зрозуміла, що він виняткова людина, — каже Аліна, — надзвичайно розумна і вдумлива".

Їх також зблизила спільна любов до природи і походів у Карпати. Цього місяця вони святкують четверту річницю весілля. Але ще більше їх зблизило горе.

"За останні три місяці я, здається, полюбила його ще сильніше, — каже зі сміхом Аліна, — він дав мені стільки мотивації, стільки натхнення".

Подружжя хоче показати, що після карколомних травм життя триває. "Ми зробимо все можливе, щоб з цим впоратись, - запевняє Аліна, - і своїм прикладом покажемо всім, що все можливо".

До війни Андрій був фінансовим консультантом. У вільний час співав у церкві, любив поговорити про філософію.

Але після широкомасштабного вторгнення Росії пішов добровольцем на фронт. Для нього це була битва добра зі злом, "війна цінностей".

Тепер його поле бою - тренажерний зал, де він проводить по дві години на день. Андрій також взяв на себе нову місію - допомагати тим, хто може прийти після нього.

"Такої кількості ампутантів, людей, осліплених війною, в Україні ще не було", - каже він.

"Наша медична система у певному сенсі не готова до цього. Деякі ветерани приходять з дійсно складними випадками".

А тим часом український легіон ампутантів зростає — міна за міною, снаряд за снарядом.

Ми залишаємо Київ і їдемо на схід країни, ближче до лінії фронту. Тут у місцевому шпиталі приймають поранених військових.

Одного загортають у ковдру з фольги, щоб запобігти переохолодженню. В іншого замість ноги забинтована кукса. Щоб врятувати йому життя, ампутацію зробили просто неподалік від поля бою.

Кожному новому пораненому на верхню частину тіла наносять номер. Тут немає ні хаосу, ні крику. Тутешній персонал знає свою вправу. З початку війни вони надали допомогу 20 000 пораненим - і це число продовжує рости.

"Це наша лінія фронту, - каже лікар-анестезіолог Оксана. - Ми робимо те, що повинні робити. Це наші люди, наші чоловіки, батьки, брати і сини".

У відділенні інтенсивної терапії ми зустрічаємо Олексія, у нього на шиї досі військовий жетон. Йому 38, має сина-підлітка. Кілька днів тому він втратив обидві ноги.

"Пам'ятаю, як впав у траншею, і, здається, там була розтяжка, - розповідає він. - Я наступив на неї. Був сильний вибух, і друзі намагались мене витягнути".

Директор лікарні Сергій тримає його за руку і каже, що він герой.

"Ми зробимо все можливе, щоб ви могли швидко отримати протези і бігати", - каже лікар.

Я запитую Сергія, чи не важко йому від такого потоку покалічених солдатів.

"Зазвичай, це відчуття приходить щовечора, - відповідає він. - Коли бачиш усе це горе, усіх поранених у госпіталі. За час війни через нас пройшли понад дві тисячі таких, як Олексій".

Ми повертаємось до Андрія і Аліни в Києві. Вони налаштовані по-бойовому і не хочуть говорити про погане.

Він бореться за життя, дивуючи лікарів, які сумнівались, що він зможе ходити з палицею для сліпих, оскільки не може її тримати. Але Андрій знайшов спосіб, стиснувши зубами шнур на вершині палиці.

Його голос стає сильнішим. Він сподівається, що зможе знову співати в церкві і ходити в гори з Аліною.

А вона мріє, що колись нові технології повернуть йому зір. "А ще я сподіваюсь, що в нас будуть діти, — каже вона зі сміхом, — і дім у мирній Україні".

Аліна намагається організувати лікування за кордоном, можливо, у Сполучених Штатах, де фахівці мають більше досвіду з такими складними випадками, як у її чоловіка.

Ми запитуємо Андрія, що для нього зараз найважче. Він замовкає.

"Справа не в травмах, - каже він, - а в тому, що я не встиг завершити розпочате і виграти війну".

На подвір'ї клініки кілька пацієнтів зібрались, щоб покурити й поділитись своїми історіями. Усі вони втратили ноги. Їхні інвалідні візки утворюють освітлене сонцем півколо. Один каже, що влада применшує кількість ампутантів.

"Їх щонайменше втричі більше, ніж кажуть", — наполягає чоловік (він просить не називати його ім'я).

"Вони хочуть нас сховати. Не хочуть, щоб люди знали, скільки нас насправді. Переживають, щоб змусити людей об'єднатися і боротися далі".

Він досі отримує невелику зарплату від армії. "На вісім пачок сигарет вистачить", — каже він з гірким сміхом.

Як довго Україна зможе витримувати ці втрати і продовжувати воювати? І наскільки добре люди з ампутованими кінцівками зможуть адаптуватися до нового для них життя?

Це важкі питання, особливо на тлі наближення другої воєнної зими.

"Ми як країна точно не готові до великої кількості людей з обмеженими можливостями на вулицях, — каже Ольга Руднєва, генеральна директорка реабілітаційного центру Superhumans. - Людям доведеться навчитися взаємодіяти. На це підуть роки".

Її новий сучасний заклад на заході країни безплатно надає протези солдатам і цивільним.

Ольга хоче, щоб таких людей не уникали, що вони були на виду. А ще вона хоче нового визначення краси в Україні.

"Це наша нова норма, - пояснює вона. - Вони втратили кінцівки, борючись за Україну і за нашу свободу".

Додаткові репортажі Вєцке Бурема та Наталки Сосницької