"Чим більше поїде, тим менше загине". Як іде обов'язкова евакуація з Донеччини

Обов'язкова евакуація мешканців Донецької області відбувається повільно, але українська влада наполягає: виїзд із прифронтового регіону - це у прямому сенсі питання життя та смерті.

Старенький пасажирський потяг із Запоріжжя прибуває на львівський вокзал. Перон швидко порожніє, і лише біля трьох останніх вагонів кілька десятків людей збилися в купки й прислухаються до криків жінок у накидках із написом "Волонтер".

Тут, на краю перону, безнадія ніби висить у повітрі. Двоє наляканих дітей вчепилися в рукав втомленої мами. Дуже сумна дівчина з яскраво-рожевим волоссям тримає в руках картонну коробку, в якій копошиться таке ж сумне цуценя.

Високий сивий чоловік тримає в руках величезні баули з речами і безмовно дивиться в далечінь. Чоловік сліпий, тому за гучними розмовами оточуючих він має прислухатися до слів своєї дружини. Вона виглядає трохи ошалілою і весь час каже йому: "Сумки не відпускай, зараз кудись підемо".

Усі чекають, доки з тамбура спустять бабусю в інвалідному візку. У неї немає обох ніг, і коли її візок нарешті опиняється на пероні, вона хапає руку своєї доньки - літньої жінки, яка не стримує сліз, - і покриває її поцілунками, пошепки повторюючи "Доїхали".

Волонтери кричать: "Все? Нікого у вагоні не лишилося? Тоді пішли вперед" - і цей натовп починає неспішний рух до підземного переходу.

Ці три вагони приїхали до Львова з Покровська - останньої залізничної станції, що функціонує на підконтрольній українській владі території Донецької області. Так відбувається нещодавно оголошена Києвом обов'язкова евакуація мешканців Донецької області.

Тепла не буде

Українська влада запустила безкоштовні евакуаційні потяги з Донбасу з перших днів розв'язаної Росією війни, але досі це було суто добровільно. З Донецької області - колись найбільш густонаселеної в країні - виїхали майже півтора мільйона людей.

Але час минав, надії на швидкий мир танули, а частина жителів Донеччини, які виїхали спочатку, навіть почали подумувати про повернення - попри фронтові зведення і дедалі запекліші бої поблизу їхніх рідних міст.

У цій ситуації голова Донецької обласної військової адміністрації Павло Кириленко звернувся до уряду із проханням оголосити про обов'язкову евакуацію мешканців свого регіону.

По-перше, пояснює він ВВС причини своєї ініціативи, бої в області не вщухають.

"На жаль, мені важко пригадати хоч один день, коли мені доповіли б вранці про нуль загиблих, нуль поранених серед цивільного населення. Ми бачимо, що ворог б'є по житлових будинках, цивільній інфраструктурі навмисне. Ми ще на прикладі Маріуполя побачили, що чим більше населення в місті, тим ворогові краще. Ракетними, бомбовими ударами він сіє паніку: чим більше смертей, тим сильніше у людей враження, що влада їх не може захистити, - пояснює Кириленко. - Тому люди, які виїхали з області, - це люди, які залишилися живими".

По-друге, кілька тижнів тому стало зрозуміло, що організувати нормальний опалювальний сезон тут не вдасться.

Річ у тім, що обігрів Донецької області на 95% залежить від газу, пояснює Павло Кириленко, а його у регіоні не буде. Він ремствує: владу часто звинувачують у тому, що вона спеціально перекрила газ, щоб підштовхнути людей до виїзду.

За словами Кириленка, гілку газопроводу з Луганської області, що живила область, перекрили росіяни, вони ж перебили перемичку, яка могла б забезпечувати область з іншого напрямку, і замінували підходи до неї.

Крім того, чимало котелень під час бойових дій пошкодили настільки сильно, що відновити їх неможливо - допоможе лише знесення та будівництво нового об'єкта з нуля.

Тому, каже Кириленко, й вирішили вдатися до передбаченого законодавством інструменту обов'язкової евакуації, який проте ще ніколи не застосовували на практиці.

Жодного опору своїй ініціативі з боку Києва він не відчув. Навпаки, в одному зі своїх щоденних телезвернень мешканців області закликав виїжджати якнайшвидше президент Володимир Зеленський.

"Чим більше людей виїде з Донецької області зараз, тим менше людей російська армія встигне вбити", - пояснив необхідність цього кроку Зеленський.

"Я реаліст і розумію, що всі люди з Донецької області не виїдуть. Але, за нашими розрахунками, ми зможемо забезпечити тепло та харчування у разі, якщо в області залишиться не більше 235 тисяч жителів - перш за все, ми говоримо про лікарів, співробітників комунальних служб, шахтарів з небагатьох шахт, що продовжують роботу", - каже Кириленко.

Наразі, за його даними, в області проживає близько 370 тисяч осіб.

Вже сьогодні обласна влада готується до зими, розповідає Кириленко: зокрема, закуповуючи металеві пічки, які можна буде встановлювати прямо у квартирах, виводячи димар через вікна. Адже гарантувати, що всю зиму в області буде електрика, або що електромережі витримають напругу, якщо всі мешканці включать електроплити та обігрівачі, ніхто не може.

"Дуже тяжко на душі"

Люди, які приїхали в евакуаційному потязі до Львова, дуже втомилися - шлях з Покровська займає 25 годин. Одразу після приїзду волонтери ведуть їх на отримання одноразової допомоги для евакуйованих - дві тисячі гривень на дорослого, три тисячі - на дитину чи інваліда.

Щоб отримати гроші, потрібно спочатку спуститися з перону в підземний перехід, а потім ще піднятися на другий поверх будівлі вокзалу - для багатьох, хто приїхав, цей шлях подолати дуже важко.

65-річна Людмила, пенсіонерка зі Слов'янська, стає в чергу однією з останніх: їй потрібно не тільки витягнути нагору важкі сумки і переноску з рудим котом Сенею, а й допомогти піднятися свасі - жінці з хворими ногами, якій потрібно раз у раз зупинятися, щоб перевести подих. Вона одна з небагатьох, хто не відмахується у відповідь на прохання ВВС розповісти про евакуацію.

"До останнього сподівалися, що все налагодиться. Психологічно все це дуже тяжко", - каже вона і починає плакати.

Газу у Слов'янську немає вже давно, води також, розповідає Людмила. Ходять чутки, що світла скоро теж не стане. Людей у ​​місті небагато: багатоквартирні будинки практично спорожніли, батьки повивозили дітей, "залишилися одні пенсіонери та немічні".

Але Людмилі їхати не хотілося: господарство не було на кого залишити, та й будинок, збудований ще її батьками, кидати було шкода. Зрештою, є відчайдухи, які переселяються у приватний сектор і запасаються дровами з надією пережити зиму, не їдучи.

Але однієї липневої ночі в будинок прилетів снаряд, так само плачучи, згадує Людмила, і дому не стало.

Пожила трохи по сусідах, а тоді вирішила їхати до дочки, яка ще на початку війни поїхала до Німеччини.

"Дуже тяжко на душі. Тяжко батьківщину свою покидати. Та й кому я там, пенсіонерка, потрібна?" - продовжує плакати Людмила.

Волонтери, які зустрічають евакуйованих на вокзалі, зазначають: ті, хто їде з Донбасу зараз, часто приїжджають до Львова вже з готовим планом дій.

За пів року війни практично кожен має родичів, знайомих, просто земляків, які поїхали раніше, трохи освоїлися і тепер допомагають обживатися новоприбулим. Ось три жінки з Бахмута нарешті додзвонилися до колишніх сусідок, які зараз мешкають у Винниках під Львовом та знайшли їм кімнату на перший час.

Та й Людмила, отримавши дві тисячі одноразової допомоги, планує кілька днів побути у Львові у знайомої, а лише потім їхати у бік польського кордону.

Тим, кому жити немає де, надає житло держава, місцева влада, небайдужі українці. Часто це упорядковані робочі гуртожитки, школи чи дитсадки, у яких навчальний рік не відкриється. Крім того, уряд дозволив облаштувати під пункти тимчасового розміщення нежитлові приміщення.

"Тут немає чого говорити: для абсолютної більшості людей евакуація це вихід із зони комфорту, - каже Павло Кириленко. - Але ми (як держава - Ред.) максимально намагаємося, щоб у цих місцях компактного проживання було забезпечене харчування, намагатимемося вирішувати проблеми людей, може навіть допомагати працевлаштуватися".

Голова Донецької адміністрації каже, що із фінансуванням обов'язкової евакуації проблем поки що немає: гроші на неї виділяє і держбюджет, і місцеві органи влади. Проте вартість запланованого владою переселення десятків тисяч людей він назвати не може: після завершення всіх процесів, мовляв, підрахуємо.

Відповідальна за проведення обов'язкової евакуації на Донеччині віцепрем'єрка Ірина Верещук не відповіла на прохання ВВС про коментар.

"Зараз скрізь "добре"

Голова Донецької адміністрації Павло Кириленко погоджується: темпи обов'язкової евакуації далекі від оптимальних. За даними уряду, з 2 серпня, коли з Покровська пішов перший евакуаційний потяг до Кропивницького, такими поїздами скористалися приблизно сім тисяч людей, зокрема півтори тисячі дітей.

Але, каже Кириленко, треба врахувати: абсолютна більшість із тих, хто хотів і міг виїхати з охопленої війною області, вже покинули регіон. Наразі владі доводиться мати справу з людьми, які найменше налаштовані евакуюватися.

"Виїжджати? А який сенс? Зараз скрізь "добре", - говорить про ставлення до обов'язкової евакуації Галина (ім'я змінено на прохання героїні).

Їй 64 роки. Вона живе в селі неподалік Курахового, приблизно за десять кілометрів від околиць Донецька і, відповідно, від лінії фронту. Разом із чоловіком веде невелике фермерське господарство.

Від закликів уряду виїхати - а фактично про те, щоб кинути свою землю, свою хату, кіз, гусей, собак - Галина просто відмахується.

"Потрібні будуть комусь наші квіти чи ні, ми не замислюємося. Як тільки стає трохи тихіше, виходимо і працюємо, - каже вона. - Ми свого життя без цього не уявляємо".

Проблем холодної зимівлі Галина теж не боїться. Їхнє село і так не газифіковане, тут споконвіку опалювали вугіллям та дровами. Майже в кожному дворі є криниця чи свердловина, тобто відключення води теж не страшне. У багатьох і зручності на вулиці. Якщо відключать світло, буде гірше, але не факт, що до цього дійде.

До бойових дій, які тут останніми тижнями помітно активізувалися, Галина ставиться, можна сказати, філософськи: "Якщо по нас х...нуть (вдарять), заощадимо на похороні".

Є ще один чинник, про який говорить Галина. У її прифронтовому селі бувало, що після того, як із якоїсь кращої хати виїжджають господарі, туди одразу вселяються українські військові.

А до них Галина теплих почуттів не має: ще з 2014 року її симпатії були скоріше на боці проросійських сепаратистів, і у можливому переході її села під контроль самопроголошеної "ДНР" вона трагедії не бачить.

У розмові з ВВС голова Донецької адміністрації Павло Кириленко визнає: "ждунів" - так він називає своїх земляків, які не можуть дочекатися приходу російських військ або ще гірше, виступають коригувальниками, "зливають" інформацію про ЗСУ противнику, в Донецькій області багато - значно більше, ніж в інших регіонах.

Але, наполягає він, значно частіше люди, які не хочуть їхати, мають іншу, неполітичну мотивацію: "Це мій дім, я тут народився і житиму. Нам нікуди їхати, нікому ми не потрібні. Занадто маленький розмір допомоги від держави: за дві тисячі справді не розгуляєшся".

"Ну, і у багатьох все-таки городи, з яких люди хочуть зібрати врожай. Восени, можливо, евакуація йтиме активніше", - продовжує він. - Ну, і взагалі, зараз на вулиці серпень, тепло, ніхто не думає не те, що про зиму, а навіть жовтень, коли почнуться перші заморозки. Але коли люди зрозуміють, що опалення немає, що в будинку потрібно буде просто консервувати всі кімнати і жити в одній, - тоді вони про евакуацію замисляться ще раз. Тому ми її проводитимемо стільки, скільки потрібно, попри все".

Слова Кириленка фактично підтверджує Тетяна, 73-річна пенсіонерка із Костянтинівки. На початку війни вона вже виїжджала до Києва до родичів, але надовго не затрималася.

"Через півтора місяця ностальгія замучила. Хоча важливіше, звичайно, що закінчилися гроші. Ось і повернулися. Тут, звичайно, газу немає, і вода, скажімо так, буває. Але загалом - терпимо", - каже вона.

Але залишатися у Костянтинівці на зиму Тетяна не збирається: другий заїзд до Києва вона запланувала, як тільки прийдуть холоди. Або, не дай Боже, якщо трапиться якась техногенна катастрофа.

Нинішня евакуація є обов'язковою, але не примусовою: вивозити людей насильно, навіть у кризовій ситуації владі не дозволяє закон, констатує Кириленко. Тому, каже він, усі, хто відмовляється виїжджати, мають підписати форму про добровільну відмову від евакуації.

У цьому документі людині будуть роз'яснюватись вимоги статей кримінального кодексу про неналежне виконання батьківських обов'язків - особливо актуально для людей, які розраховують перезимувати з дітьми.

"І це буде фіксацією того, що влада вжила всіх вичерпних заходів для того, щоб переконати людину евакуюватися, але людина скористалася своїм правом, зробила свій вибір і тепер несе відповідальність за цей вибір сама", - каже Кириленко.

Станом на 23 серпня форму добровільної відмови ще не затвердив уряд: "Чекаємо з дня на день".

Натомість ухвалив іншу постанову. Відповідно до її норм, якщо особа, яка замінює батька, - наприклад, у прийомній сім'ї або в дитячому будинку сімейного типу - відмовляється від обов'язкової евакуації, договір про опіку такої особи над дітьми підлягає розриву.

Коли ж назад?

Одразу після того, як український уряд оголосив про початок обов'язкової евакуації, ціла низка телеграм-каналів, які підтримують позицію російської влади, пояснили логіку цього рішення просто: таким чином, мовляв, Київ визнає, що утримати Донецьку область йому не вдасться. Ось тепер і вивозить з регіону всіх більш-менш лояльних жителів.

У Києві відповідають: нічого подібного.

"Російські телеграм-канали анонсували "звільнення" Донбасу ще до 9 травня. До того - планували провести "парад" у Києві... Поки що успіхи російської "операції" закінчуються Попасною та Лисичанськом, а Збройні сили України все ще перебувають у передмістях Донецька. Мета обов'язкової евакуації - дати більше свободи нашим Збройним силам та зберегти життя українців", - заявив ВВС радник голови офісу президента України Михайло Подоляк.

Проте питання про те, як виглядатиме Донеччина, якщо її жителі дослухаються до порад уряду і масово покинуть її територію, залишається актуальним. Чи не стане масовий виїзд із області непоправним ударом по її майбутньому?

"Я хочу в майбутньому бачити Донецьку область у її (довоєнних) межах. З населенням понад чотири мільйони людей, як це було до 2014 року - повноцінною, промисловою, найгустіше населеною. Але для цього нам потрібно зупинити ворога, деокупувати територію і після цього я першим закликатиму людей повернутися в область, тому що роботи для її відновлення буде дуже багато", - каже голова області Павло Кириленко.

Людмила ж, яка виїхала зі Слов'янська евакуаційним потягом, боїться загадувати наперед.

Серед зали очікування львівського вокзалу вона дивиться на двох дітей років восьми. Вони прибули тим же потягом - до евакуації вони жили у Бахмуті. Діти вже цілком освоїлися на новому місці і з вереском граються - до явного невдоволення їхньої мами, що стоїть тут же в черзі за допомогою.

"Ще не поїхала, а вже додому хочу", - сумно усміхається Людмила.

"Може, навесні подивлюся на обстановку і повернуся. Як вважаєте, може таке бути?" - піднімає вона очі.

P.S. Днями віцепрем'єрка Ірина Верещук заявила, що проведений урядом аналіз показує, що обов'язкову евакуацію можуть поширити й на інші регіони України - насамперед на частини Запорізької, Херсонської та Харківської областей.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!