Моя дорога з-під обстрілів, довжиною в 11 днів

- Нам пропонують раннє бронювання на море влітку. Так дешевше, але не знаєш, що з тим коронавірусом буде. Що думаєш?

- Давай ще трохи зачекаємо, - сказав того вечора мій чоловік.

Це була наша остання розмова за вечерею у Києві. Це був мій останній вечір з ним.

Вночі мене розбудив дзвінок колеги, який повідомив, що Путін оголосив війну Україні. Я швидко сідаю за комп'ютер і пишу брейкінг на сайт. Саме в цей час чуємо потужні вибухи. Здригаються вікна. Дитина починає плакати.

Чоловік швидко забирає малих і переводить їх на перший поверх. Я далі набираю текст, публікую, видихаю - так, ми швидко все дали читачам...

Знову "бабах", всередині все холоне, зуби зціплюються і, здається, саме в цей момент, коли мій брейкінг полетів червоним полум'ям в люди, мій мозок збагнув: почалася війна.

Того ранку я бачила свого чоловіка востаннє. Він швидко зібрався і пішов на службу. Він військовослужбовець. Я вже зрозуміла, що всі подальші рішення мушу приймати сама. За себе і наших дітей - 11 місяців і 14 років. Зважити все і діяти, наскільки дозволяють розум та емоції.

Наступної ночі над нами збили російську ракету. Її уламки впали на житлові будинки. Зовсім поряд. Тоді прийшло розуміння, що смерть зовсім близько. Попри всю небезпеку на вулицях, величезні затори на трасах та відсутність бензину, я вкидаю дітей в авто і вирішую вивезти їх з Києва.

Ще не знаю куди, та головне зараз - їхати. Бо мій основний обов'язок - зберегти їх. З нами няня і мій троюрідний брат, якого щойно виписали з київської лікарні після операції.

Ми виїхали в дорогу, яка, як виявилося потім, тривала 11 днів. Молодша - в піжамі. Старша збирала не так себе, як двох наших котів, тому не взяла собі теплий одяг. Зате у котів було все - від їжі до іграшок.

Були постійні повідомлення західних ЗМІ про підготовку Росії до вторгнення, але ми абсолютно в це не вірили. Ні я, ні мій чоловік. Тому не мали ніякої тривожної валізки...

В нашому саду вже проросли нарциси і тюльпани, з'явилися бруньки на кущах смородини. За день до цього я зняла утеплення з персиків. Всі дерева пережили морози - полегшення. І встигла посадити в горщики салати, кріп та базилік. Щоб якраз на перший день народження меншої доньки у березні мати свою зелень, свіжу, натуральну. Запросити багато гостей і веселитися-святкувати...

25 лютого ми залишили свій дім. Очі плакали, а в грудях давило, особливо через багато невідомих - куди, що, як, наскільки. Мій мозок вперто протестував, бо не готовий так взяти і в один момент відмовитись від усього попереднього життя, лишити все, що надбали. Десь через тиждень приходить стадія прийняття, і стає легше.

Три дні я відчайдушно шукала бензин у Богуславі (Київська область), де нас прихистила няня Софійки. Першого дня його просто ніде не було. На другий день я вистояла чергу, але бензин прямо перед нами забрала колонна військових. Я не гніваюсь, бо так треба, їм зараз потрібніше.

На третій день з 6-ї ранку знову стою у величезній черзі. Заправляюсь до повного і відчуваю велике полегшення. В ці дні російські війська активно сунуть у бік Києва. Мені не вдається стримати сльози, це відбивається на дітях. Моя старша донька починає ридати від того, що у Києві лишився тато, і я ніяк не можу її заспокоїти. Я ще ніколи не бачила і не чула такий голосний і відчайдушний плач дитини. Від болю можливої втрати.

Я приймаю рішення їхати на Західну Україну, бо там спокійніше. Бо діти мають бути у безпеці. Минаємо десятки блокпостів в містах та селах. Годинами стоїмо в заторах, ночуємо в незнайомих і знайомих людей, погано їмо, погано спимо.

Я щодня шукаю в магазинах дитяче харчування, якого ніде немає. І ці пусті продуктові полички протягом всієї нашої дороги лякають, вселяють невпевненість у завтрашньому дні. Так само, як і відсутність бензину. В голову заселяється страх про те, що буде далі. Чи буде мені чим кормити дітей? Що робити, як ніде не знайду підгузки? А якщо хтось захворіє?

Котів довелося лишити у дядька, який живе у приватному будинку на Львівщині. Він щодня присилає нам фотозвіт. Виглядає так, що коти щасливі. Тепер ми зі спокійним серцем можемо рухатися далі - до Львова. Як надовго - ніхто не знає. Принаймні стільки, скільки тут буде відносно безпечно.

Чужі люди несуть нам дитячі речі, візочок, памперси... Здається, ми лишилися самі, але навколо так багато турботи. Українці об'єдналися не лише в боротьбі з агресором, а й в допомозі та підтримці одне одного.

Прямо сьогодні незнайомий хлопець приніс нам дитячу молочну суміш. Її в нас лишалося на тиждень-два. Бо я поскаржилась колезі, що не можу знайти, а вона поскаржилась знайомому і він одразу взявся нам допомогти. Стало спокійніше.

На Західній Україні теж лунають сирени, пускають російські ракети та є постійне відчуття тривоги. Моя старша постійно читає новини і питає про тата. Молодша впевнено почала ходити і вже сказала своє перше "мама".

Ми вчимо її говорити "тато", щоб дуже скоро він почує це в телефоні. А за кілька днів ми будемо святкувати перший рочок нашої дитини - в кайданах війни і смутку. В розірваній родині, без дому і квітів, які прямо зараз зацвітають у Києві в нашому саду...

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!