Дім, у якому ти плакала, уже ніколи не буде зовсім чужим

Читацька рецензія на книгу Тамари Горіха Зерня "Доця", яка увійшла до довгих списків Книги року BBC.

Я зрозуміла, що книга сильна, коли проїхала свою станцію метро. Вона буквально перенесла мене в минуле життя.

Це був перший знак, який вона подала мені.

Карлівка, в минулому житті, була проміжним населеним пунктом по дорозі в Донецьк. Тому, коли там побудували церкву, ми, особливо не розбираючись в конфесіях, вирішили, що свою новонароджену доньку будемо хрестити там. "Чістєнько і со вкусом".

Карлівка сьогоднішня - це мої друзі стоматологи.

І тут в тексті про Карлівку та сама церква і порівняння - черговий знак від Книги:

"Це було, як проривна, велична органна фуга, яка спадає на тебе лавиною п'ятдесяти регістрів, причому у момент, коли ти цього не чекаєш, наприклад, у лісі або кабінеті стоматолога".

Я буквально ковтала сторінку за сторінкою, дорогою в плацкартному вагоні поїзда Київ - Війна, і в кожній главі вдивлялась в обличчя, розглядала вулиці і райони Донецька.

Я боялась втратити відчуття присутності там, поряд з героями, я знала, що вони відчувають, вгадувала їх думки, захоплювалась мужністю і сварила за відчайдушність.

О першій годині ночі світло в вагоні стає непридатним для читання.

Час від часу я провалювалась в дорогу з Нетайлового до Невельського і, об'їжджаючи ями різко повертала кермо, пробуджуючись в задушливому вагоні.

В очікуванні світанку, аби з першими променями повернутись до книги, я знову поринала в напівсон в якому маргінал в гумових капцях на репаних п'ятках, на блокпості в Старомихайлівці, вдавав з себе вершителя долей, і ліз головою в салон, дихаючи перегаром нам в обличчя. І знову смикалась, виринаючи з того сну.

"Доця" розворушила не лише спогади, а й почуття, які з часом згасають. Почуття огиди і безпорадності.

"Неможливо ображатися на людину, яка виростила для тебе чайний гриб".

Спочатку я виписувала цитати. Потім, я зрозуміла, що повернусь до книги не один раз. І, можливо, знатиму цитати напам'ять.

Я дочитувала її в машині, що везла мене прифронтовими дорогами з простріляними вказівниками донецького напрямку. В останніх главах герої співали. В машині фоном грало волонтерське радіо, що транслюється з вищезгаданої Карлівки.

Герої заспівали "Гуцулку Ксеню". На цих рядках я підняла очі і застигла поглядом на черговому териконі. По радіо співали цю саму пісню.

Десять із десяти.

Донецьким патріотам - читати обов'язково!

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua

--