Блог мандрівниці: "Де я ночую і з ким знайомлюся"

Дорога може бути втечею.

Дорога може бути відкриттям, пошуком.

Дорога може бути тривалим роздумом.

А може бути гумкою, яка стирає небажане з пам’яті.

Якою є моя дорога? Ступивши на Дорогу Святого Якова, я себе про це запитувала часто.

Спершу навіть турбувалася, що не маю чіткої відповіді. Та потім для себе вирішила – якщо немає відповіді, то силою з себе її витискати теж не треба. Головне, що йти хочеться! Робити кроки хочеться. Рухатися вперед дуже хочеться.

Здавалося б, дні на Каміно всі однакові.

Прокинулась ще затемно, швиденько спакувала свої пожитки, поснідала, дорога, зупинка, щоб підживитись, пройшла кілька містечок, відпочинок, знову дорога, знайшла ночівлю, повечеряла, зняла втому келихом вина і спати.

Схематично може й так, але насправді кожен день - це добрий десяток оповідань.

Пам’ятаю, як на четвертий день Шляху в голові було стільки вражень, ніби новим життям (без роботи і офісу) живу вже кілька місяців. Коли це усвідомила, відчула як крила виросли. Правда-правда.

Нові враження, нові емоції, нові знайомства – ти знаєш, що їх попереду безліч і лише додаєш кроку.

"Ей, пригальмуй, дорогенька", - подумки кажу собі. Від тебе ніхто і ніщо не тікає. Насолоджуйся дорогою!

- Привіт, я тебе пам’ятаю, - озираюсь і справді знайоме обличчя. – Ми стартували з Сен-Жан-П'є-де-Пор в один день. Пригадуєш?

- Точно, ми разом їхали у потязі до старту Шляху.

Тоді обмінялися лише кількома поглядами, тож вирівнюємося у кроці і починаємо знайомитися.

Він із сусідньої Польщі. На кілька років молодший. Тут, бо має спортивний інтерес - пройти все французьке каміно і витратити лише 150 євро.

Мовляв, це його спроба вийти за рамки свого комфорту. Сміється - з собою навіть карток банківських немає. Лише готівкою ці 150 євро.

- І куди йдеш сьогодні? - цікавлюся.

- До найближчого альбергу donativo (тобто за пожертву. – Авт.). Це оптимальний для мене варіант.

Дивлюсь у карту, а це так ще кілометрів 25 йти. На годиннику перша дня – кажу, не знаю. Я зупинюсь тоді, коли буду втомлена. На тому й розійшлися. Він вперед, я ж у найближчому містечку зробила перерву на обід.

Знайомство на Каміно може тривати 5 хвилин, може кілька годин, а то й кілька днів. Але вітаєшся з усіма, хто зустрічається на Шляху.

Просте кількасекундне Buen Camino, прикрашене посмішкою. Цього достатньо, аби розділити радість і захоплення дорогою. Всі ми – незалежно від віку, статусу, досвіду й інших умовностей – пілігрими. Тож такі прості людські явища як підтримка, натхнення, щирість – тут надважливі.

За день на шляху минаєш чимало містечок і сіл. Хоч їхні назви в голові й не затримуються, яскраві спогади залишаються. Картинки, мов калейдоскоп у пам’яті.

Тут я знайшла затишну площу, десь була цікава розмова, десь ну дуже гамірний місцевих барчик. Іноді вражень буває так багато, що наприкінці дня здається, ніби це був не один день, а одразу кілька.

А дорога … вона веде мене й веде. Не я її обираю. Всі вказівники, знаки, символи паломництва підказують мені Шлях. Усвідомила, що сама хода мене неймовірно захоплює. Якщо перший день в голові був вулик - для чого?, а що потім? Як же це нелегко!, то тепер тиша і спокій. Здається, цього я й хотіла.

Надворі шалено пече сонце, мій ніс збирається знову облазити, ноги вже шоколадного кольору, вода в пляшці закінчилась ще кілька кілометрів тому. Заходжу в чергове село і одразу шукаю сквер, бо зазвичай там фонтани з питною водою. Знайшла! Скидаю на траву свою ношу і підставляю голову під струмінь. Вода тверезить, підбадьорює, дає сили. Здається, знову можна дихати на повні груди.

Тут же стопаюся на невеличкий пікнік. Відчуваю, що необхідно прогнати втому і дати тілу трохи оговтатися. Поки валяюся на траві, до холодного водопою приходять ще двоє. Вона – чилійка, він – американець. Зустрілись десь півгодини тому. Обом далеко за 50, але натхнення і сили іти не бракує. Слово за слово і я вже маю запрошення погостювати в Чилі, коли доберусь в ті краї.

- Вся сила Каміно в тому, що тут немає місця для брехні, - перебиває наші чилійські теревені чоловік. Він зі Штатів, Україну знає добре, бо на початку 90-их викладав у Львівській Політехніці. Тепер мріє показати Львів своїй дружині.

- От, погляньте ми з вами знайомі кілька хвилин, але охоче ділимося історіями, планами. У нас немає потреби вигадувати, щось прибріхувати чи видаватися кращими, ніж ми є. Ми тут справжні, як і весь цей Шлях.

Киваю головою і заглиблююсь у роздуми – а чому ж ми у звичайному житті так хочемо бути кращими? І кращими за кого? І кращими чим? Як виміряти оте "краще"? Грішми, площею квартири, модним телефоном, шмотками? Безглуздя якесь! Кинула оком на свій рюкзак, подумки розсміялась, і пішла далі.

Коли ти проходиш в день 35-40 кілометрів, а потім в сумі виходять сотні, важко одразу усвідомити цю відстань. Пройдені кілометри допомагає візуалізувати хіба що карта Іспанії і позначки, які я роблю на ній в своєму телефоні.

Але одного разу я була дійсно вражена. Вранці, коли сонячне проміння лише розганяло темряву, я пройшла під величезним мостом. Він був таким високим, недосяжним і химерним водночас…я тоді була просто ошелешена цим інженерним проектом. Кілометри побігли вперед, сонце піднялося високо і про міст я забула.

Увечері, коли видерлась на гору, побачила неймовірну панораму. І десь там, майже зливаючись з горизонтом ниточкою тягнувся міст, який так вразив мене вранці. Напевно тоді вперше я усвідомила, що таке пройдена за день відстань. Ось як виглядають мої тридцять чи сорок кілометрів на шляху.

Поки вересневе тепло вигрівало іспанські виноградники, а дощі поливали інші куточки світу, майже кожну ніч я намагалася ночувати у наметі. І тихіше, і затишніше, і дешевше. Зупинялась зазвичай біля альбергів. Ідеальними були ті, що мали подвір’я чи садок. Платиш кілька євро і користуєшся всім необхідним – душ, кухня, інтернет.

Та якось у селі, де запланувала лишитися всі (а точніше два) альберги були заповнені і саду поруч, не знайшлося.

На годиннику вже шоста вечора, сонце вже котиться до обрію. Попитала у місцевих, де найближчий альберг з двориком і ті зразу ж кинулися допомагати.

Обдзвонили всі можливі варіанти в околиці і знайшли мені місце. Правда, до нього ще 6 кілометрів топати. Але, не біда, вирішила я. Сил ще достатньо.

- Hey, peligrina! (з ісп. – паломниця), маєш багато сил?, - долинув до мене голос з кафешки, переповненої паломниками, які вже давно поселилися і попивали пиво та винце.

- Так, ще трошки походжу, - сміючись кидаю у відповідь.

- Оце молодчина!, - донеслося до мене. А за цією "молодчиною" стартували аплодисменти. Гучні і щирі. Такі, ніби я до Сантьяго (фінальної точки Шляху) зібралася дійти цієї ночі. Розсміялася, ще раз подякувала і пішла.

Це вже згодом я випробувала на собі й інший варіант кемпінгу на Каміно. Виявляється, біля церков притулки собі знаходять чимало пілігримів. Ті, що сплять виключно надворі, ті, яким не знайшлося місця в альбергу і вони вибилися з сил рухатися далі, ті, хто просто хоче змінити гамірну атмосферу хостела на тиху ніч під зорями.

Тож якось, коли з наметом біля притулку в мене знову не склалося, я ночувала прямо біля церкви. Кращої ночівлі, зізнаюся вам, у мене на Шляху не було.

У селі на кілька десятків будинків, на горбочку вибудували церкву, навколо неї гарний сад з м’яким газоном. Ще й фонтан з питною водою.

Місцеві звикли, що тут завжди хтось ночує. Тож двійко дідусів, які грілися на сонці у скверику біля церкви, зрозумівши, що шукаю нічліг, хвацько кинулися допомагати мені обрати ідеальне місце для намету. Щоб вітри не турбували, щоб було затишно і тепло.

Прокинувшись наступного ранку, просто спостерігала, як сходить сонце і народжується новий день... Стільки світанків, як на Каміно, я не зустрічала ніколи.

У звичайному ритмі життя (офісному з чітким графіком) світанки – це дороге задоволення. Адже часу на сон і так мало, то навіщо його витрачати на таку "буденність"?

А в дорозі – це символ початку нової історії, яка закінчиться невідомо де і невідомо з ким. Звучить легковажно? Але ж це правда! Ти ніколи не знаєш, хто сьогодні тобі трапиться на Щляху, і з ким ти розпиватимеш вечірній келих вина.

Якось я зупинилась в супемаленькому селі, буквально на кілька будиночків. Корів у тому селі було більше, ніж людей.

Єдиний альберг, де ночував неповний десяток пілігримів і один бар, який за рахунок цих же пілігримів і живе.

Звісно, що всі ми ввечері в цьому барі й зустрілися. Оскільки на Шляху, я день закінчувала найпізніше, то й до бару забрела, коли там було людно і жодного вільного столика.

Не розгубилась і вмостилась біля барної стійки. Замовила vino tinto (ісп. – червоне вино), витягла свій щоденник, щоб внести якісь нотатки, заглибилась у роздуми…

- Доброго вечора, юна леді! Можна скласти вам компанію? - піднімаю погляд і бачу красивого усміхненого чоловіка, волосся якого вже давно густо вкрите сивиною, а очі прикрашені зморшками.

- Будь ласка, - промовляю у відповідь.

Він замовляє й собі вино, я відкладаю записник. Знайомимося.

Він з Британії, за кілька тижнів йому 70, вдома дружина, діти, внуки, друзі.

Це його перший день на Шляху, він просто вирішив пройтися, щоб освіжити думки. Скасував традиційні плани на вікенд, взяв рюкзак і сів у літак. Слово за словом, перші келихи спорожніли, їх наповнили вдруге.

- А можу я бути таким нахабним і запропонувати повечеряти зі мною? – окинувши оком бар, грайливо підморгує. – Поки інші мене не випередили.

Повертаюсь до залу – і справді, в приміщенні лиш чоловіки різного віку. Мій співрозмовник – найстарший, але відчуваю якесь батьківське тепло від нього. – Хай заздрять мені, - хвацько додає.

Пожовуючи традиційне меню пілігрима, ми пробалакали години зо дві. Про Каміно, про людей, про подорожі, навіть політику чогось згадали.

- Оце моя дружина здивується, коли я їй розкажу, який в мене був вечір. Скаже, що вигадав усе, - каже мені дорогою до альбергу.

– Вітання дружині, - кажу.

Тепло попрощавшись, я пішла моститись спати. Лише наступного дня усвідомила, якою пригодою для чоловіка був цей вечір!

Вперше познайомився з українкою, вперше за багато років вечеряв з молодою дівчиною, вперше на Каміно, і в такому то віці. Подумки ще не раз подякувала йому за щирий вечір.

Він же про цю пригоду друзям і рідним розкаже ще не раз. Це ж так легко і водночас так важливо дарувати людям такі прості подарунки, як увага і час. У буденних перегонах ми про це взагалі не думаємо, а тут, на Каміно, це видається очевидним. І знову в голові питання – чому? Це ж так просто!

З цими та схожими питаннями на Шляху я часто заходила до церков. Щось собі думала, намагалась зрозуміти, іноді просто дивувалась. Та найбільше мене цікавило, чому ми так собі в житті все ускладнюємо? Створюємо бар’єри, вигадуємо проблеми, вічно кудись женемося, хочемо чого більшого і побільше?

У містечках, повз які пролягає Каміно, у храмах влаштовують спеціальні месси для пілігримів. Хоч я людина й далека від церковних обрядів, одного вечора щось мене покликало зайти всередину. Яке ж це було правильне рішення! Такого теплого прийому і чудової церемонії я не очікувала.

Було багато музики – від дитячого колективу з Центральної Америки - та щирих промов пастора. Хоч і зрозуміла далеко не все (месса була іспанською), якісь нотки в серці таки защеміли. А потім… потім священик зібрав всіх паломників, почав перелічувати всі-всі країни світу і особисто вітати кожного.

Свою країну, чесно, чекала з хвилюванням. Назве–не назве. Забуде чи пам’ятає. Адже українці тут – така рідкість. Звісно ж назвав. Звісно ж привітав. А потім ще й благословив у дорогу. Торкнувся голови, перехрестив чоло і міцно стиснув плечі.

У такі миті все твоє тіло отримує потужний приплив сили та віри. І щоразу тихо дивуєшся, як незалежно від національності, віросповідання, кольору шкіри та інших умовностей, тут поважають, підтримують і вітають кожного, хто ступив на Дорогу Святого Якова.

<bold>Блог 2</bold>: <link type="page"><caption> "Чому я наважилася пройти пішки 800 км"</caption><url href="http://www.bbc.com/ukrainian/blogs/2016/10/161021_travel_blog_vovk_2_ms" platform="highweb"/></link>

Блог 1: "Як кинути все і податися у мандри"