Блог із Луганська: два роки нового життя

Два роки - пристойний термін! Від того самого літа минуло рівно два роки, і рівно стільки я живу в Луганську абсолютно новим життям, до якого не готувалася і готова не була.

І приймаючи рішення їхати чи залишатися, я абсолютно не брала до уваги, що на тлі зовнішніх змін зі мною відбуватимуться зміни внутрішні, не помітні на перший погляд.

1. Нова роль. До війни я була дуже активна! Моєї енергії вистачало на кілька робіт, зустрічі з друзями, подорожі, сміливі плани. Я була зайнята останні років п'ять у благодійних проектах, які надавали допомогу дитячим будинкам і будинкам для літніх людей, вітали зі святами людей з обмеженими можливостями і організовували свята. Коли щось відбувається з тобою постійно, до цього звикаєш і сприймаєш це як норму. Для мене цілком нормальним було моє насичене, яскраве життя, дзвінки про допомогу і листи подяки.

Але в одну мить я опинилася по інший бік благодійності - стала потенційним одержувачем допомоги. Мене внесли в скрижалі і літописи як одиноку матір і матір дитини до трьох років. Мені належала допомога разом із інвалідами та самотніми людьми похилого віку.

Я почала ходити в соціальні служби, щоб мені налили літр соняшникової олії у банку з широким горлом і після довгої черги - видали продуктовий пакет. І річ не в тому, що я могла відмовитися від цього, я стала гостро потребувати всього цього! Чекати на допомогу! У моїй родині почали радіти банкам тушонки і цукру, вживаним черевикам для сина і куртці для мене.

Тобто моя нова роль отримувача допомоги підійшла мені, як костюм, який я одягла якось одразу і без примірки. Мені здається, в житті повинна бути певна черговість - брати і віддавати, отримувати і ділитися. Поки що я та мої сусіди стійко виступаємо в ролі прохачів - в кожному будинку або люди похилого віку, або прикуті до ліжка, або безробітні. І разом зі мною все гостро радіють половині пачки цукру і гірці заварного чаю.

2. Час. Від кінця липня 2014 року з мого життя начисто зникла потреба бувати десь вечорами. З роботи мене звільнили, скоротивши весь відділ, і моє життя перейшло у новий вимір часу - від ранку.

Ринок, походи у справах, дитяча лікарня. Друзі виїхали - привід бачитися з ними відпав сам собою. Концертів і, тим більше, вечірніх концертів у нас немає. Все культурне життя міста відбувається до 17:00, але виявилося, що це вже якось не актуальне в моєму новому житті, хоча до літа 2014 року ми з друзями із задоволенням планували свої походи і поїздки, купували заздалегідь квитки і чекали на гастролі улюблених зірок.

За останні два роки, вибравшись кілька разів у центр міста після 17 години, я здивувалася: людей немає. Магазини закриваються в кращому разі о 17:00, а ті, які працюють довше, - абсолютно порожні.

У моєму новому житті час став зовсім іншим. Ми живемо, як до загальної електрифікації - тільки в світлий час доби. І ще я стала чути постійні розмови про те, що пересуватися в комендантську годину не можна - затримають, з'ясовуватимуть, хто ти і що...

Мама випадково опинилася в центрі міста близько 23:00 - часу початку комендантської години. Транспорт, звичайно, вже не ходив - він працює тільки до 19:00, а я пережила неймовірний стрес, викликаючи їй таксі на зупинку в центр міста і уявляючи, як вона піде пішки, якщо я не зможу знайти машину.

3. Минуле. Стало здаватися виключно щасливим. Оскільки робота, колеги та кар'єра відразу перейшли в категорію минулого, все разом стало здаватися найкращим відрізком мого життя - робота довгі роки в дружному колективі, де ми були відверті один з одним і ділилися радощами та домашньою випічкою.

До літа 2014 року моє життя не було оповите особливим флером щастя - це було цілком звичайне життя, яким живе багато хто. Мені подобався мій робочий стіл, мої обов'язки, мої колеги, зарплата і відрядження. Мені подобалося все, але хотілося чогось нового, бо змін в моєму житті майже не відбувалося.

Та зміни настали настільки раптово, що моє загублене стабільне життя виявилося найщасливішим, а втрата його - величезною втратою, яку я оплакую досі. Приходячи на роботу після відгулу, я знаходила на своєму столі пару цукерок. Разом із колегами ми планували відпустки, придумуючи маршрути. Виявилося, що все це - дуже важливі складові нормального життя.

4. Навички. Купувати товари та квитки через інтернет виявилося абсолютно не потрібним у новому житті. Як і навички надсилати посилки і отримувати їх. Звичка вітати родичів листівками до свят, кидаючи їх у поштову скриньку. Пішли в минуле ще безліч професійних умінь.

Переваливши за другий рік цього нового життя, я зловила себе на тому, що заздрю героям фото з плацкартних вагонів. Я почала дедалі частіше ловити себе на тому, що боюся їхати кудись, боюся, що мене обдурять чи вб'ють у дорозі. У мене з'явився страх провінціала, який більш-менш впевнений тільки у себе вдома.

А компенсацією відсутніх у моєму житті доріг став той же інтернет - я почала із захватом дивитися і читати про подорожі, чиєсь насичене та яскраве життя, в якому змінюються міста, країни, вбрання...

Я почала підглядати за подорожами незнайомих людей, отримуючи від цього нові й не знайомі до цього задоволення. Хоча така компенсація відсутності власного нормального життя надто вже схожа на душевний онанізм.

5. Виправдання і пояснення. Упродовж цих двох років я нескінченно виправдовуюсь і пояснюю, чому я нікуди не поїхала і "кисну" в цій "дірі".

Я здаю тест на свій здоровий глузд, який постійно ставлять під сумнів ті, хто виїхав. Відповідаю на запитання про те, що магазини у нас працюють і зруйноване далеко не все, що ми не сидимо все життя у підвалах і не співаємо гімн "республіки" цілодобово.

Але різниця між тим, як було і стало, дедалі більш очевидна.

Хоча до всього звикаєш і ще через два роки я, можливо, просто перестану помічати власні зміни.