Дивний спорт XIX століття, що був популярнішим за футбол

Ходьба на сотні кілометрів була шалено популярним спортом, який супроводжували азарт, суперництво, захмарні гонорари та палке вболівання за свою країну. Усе те, що притаманно сучасному великому спорту.

Перегони почалися досить незвично - о першій ночі в неділю вранці.

Було 21 вересня 1879 року, і 13 (переважно) вусатих спортсменів у вузьких легінсах та крихітних шортах зібралися під високими арками Медісон Сквер Гарден у Нью-Йорку – разом із 10 000 галасливих глядачів.

Це була найочікуваніша спортивна подія епохи, охоплена манією, яку світ мало коли бачив раніше. Учасники змагань вже були міжнародними зірками та прибули у супроводі своїх дієтологів, лікарів, кухарів, відданих своїй справі спортивних масажистів і тренерів, які часто рекомендували їм пити шампанське на ходу.

За декілька годин до початку біля місця змагань зібрався великий натовп, а понад дві сотні глядачів намагалися пробратися в середину стадіону під виглядом обслуги спортсменів.

Одна жінка кричала: "Впустіть мене! Я педиколог, я доглядаю за ногами [учасника змагань Пітера] Панчота!", так повідомляла газета New York Herald.

Дехто навіть побоювався, що якщо люди не зможуть заплатити долар за вхід, вони почнуть ламати двері.

Усе це також було серйозним бізнесом.

Корпорації спонсорували атлетів - так один із них, хоч і не брав участі саме у цих змаганнях, був представником бренду солі.

Біля стадіону пропонували закуски, як-от смажені каштани та мариновані яйця, а також пиво на розлив. Глядачі робили ризикові ставки. Гра військового оркестру підіймала патріотичний дух присутніх. Натовп рябів прапорами та хусточками вболівальників, тут також була купа репортерів.

Це не був ані футбольний матч, ані тенісний турнір, ані баскетбольна гра – це було змагання "пішоходів", а публіка платила за те, щоби подивитися їхні перегони.

Цього дня проходив п’ятий турнір Великих шестиденних перегонів, заснованих британським політиком і спортивним магнатом сером Джоном Естлі.

Правила були прості – учасники мали ходити по стадіону шість днів поспіль, доки вони не здолають щонайменше 450 миль (724 км).

Вони могли бігти, йти повільним кроком і навіть повзти, але головне - вони не могли виходити за межі стадіону, поки забіг не завершиться.

Між заходами вони їли, пили та дрімали (вочевидь, задовольняли й інші фізіологічні потреби) у маленьких наметах, встановлених вздовж бігових доріжок, деякі з яких були оздоблені вишуканими меблями.

Так само як і сьогодні, спортсмени заробляли шалені гроші. Той, хто долав найдальшу за відведений час відстань, вигравав 25 000 доларів США (на сьогодні це приблизно 679 000 доларів), а також пояс із чистого срібла з вигравіюваним написом "Чемпіон світу на довгих дистанціях".

Звідки взялося це дивне спортивне захоплення? Як такі подвиги витривалості взагалі можливі? І чому цей спорт зник?

Усе почалося з парі

У 1859 році Едвард Пейсон Вестон, 19-річний худорлявий курʼєр New York Herald, газети, яка пізніше докладно висвітлюватиме його спортивну кар’єру, отримав завдання.

Він мав забрати коробку з елітними квітами з фургону доставки та відправити адресату від імені свого боса, але забув.

Фургон поїхав далі, і, щоб виправити свою помилку, Вестон гнався за ним через усе місто, зрештою наздогнавши в районі Західної 70-ї вулиці.

Колеги Вестона із захопленням стежили за його випробуванням, і наступного дня він отримав подвійну винагороду за свої героїчні зусилля.

Визнавши свої ноги потенційною золотою жилою, через рік він заключив із другом парі на результати президентських виборів 1860 року. Той, хто програє, мав дійти пішки до Вашингтона, щоб побачити інавгурацію.

Вестон зробив ставку на суперника Авраама Лінкольна, маловідомого демократа Джона Брекінріджа, і незабаром вирушив у 10-денний похід, який миттєво приніс йому славу.

Згодом він започаткував змагання з ходьби на витривалість, а решта - вже історія. Спортсмен-винахідник зачарував як публіку, так і лікарів, які стежили за кожним його кроком та навіть вивчали аналізи його сечі й фекалій.

Згодом ходьба набула всіх атрибутів видовищного спорту сучасності.

Улюбленим спортсменам давали прихильні прізвиська, як-от "Легконогий атлет із Кардіффа", а самого Вестона величали "Вестон-скороход".

Автор книги про ходьбу Метью Алгео пише, що попри те, що спостереження за людьми, які ходять колами, може здатися доволі нудним заняттям, на арені панували яскраві емоції.

"Вестон під час ходьби грав на трубі і завжди вдягався в елегантний костюм для верхової їзди".

У кожного була своя фірмова хода.

Вестон ходив похитуючись, через що його іноді називали Wily Wobbler (Хитрун-Хитун). А знаменитий Деніел О'Лірі рухав руками як поршнями, стискаючи у кожній качан кукурудзи, який, як він стверджував, вбирав піт.

"Діти імітували ходу своїх улюблених атлетів", - каже Алгео.

Їхня одержимість своїми кумирами надихнула на створення перших колекційних карток - зображень спортсменів на сигаретних пачках.

Самі чемпіони, ставши популярними, набували зіркових замашок.

Один із них під час перегонів у Лондоні попросив, щоби йому доставили питну воду з Честера, за понад 300 км, тому що саме таку воду він пив під час тренування.

Між атлетами виникало запекле суперництво. Так, американець Джон Гʼюз якось похвалився, що з легкістю переміг би ірландця О'Лірі, якби міг потрапити до Британії. Заможний чемпіон ОʼЛірі пихато відповів: "Я збудую тобі міст". (Відтоді Г’юз казав про нього не інакше як "той пройдисвіт, що пропонував збудувати мені міст").

Супроводжували змагання навіть перші допінг-скандали.

1876 року виявили, що Вестон під час ходьби жував листя коки.

Ця рослина є відомим збадьорливим засобом ще з часів інків у Південній Америці, які використовували її для зняття втоми та голоду.

Тепер вона заборонена для вживання у багатьох країнах через звикання, але тоді жування коки закон не порушувало - хоча і вважалося неспортивною поведінкою.

Виправдання Вестона було цілком у сучасних традиціях - засіб призначив йому лікар.

"Ходьба була надзвичайно популярною з кількох причин", - каже Алгео.

Це були часи швидкої індустріалізація, люди переїжджали до міст і працювали у різні зміни на фабриках. Але оскільки змагання безперервно тривали шість днів, вони завжди могли прийти на стадіон.

До того ж робітники могли приєднатися до галасливого натовпу вболівальників за дуже невеликі гроші.

"Заплямував тріумф"

Але повернемось до пʼятого етапу Великих шестиденних змагань у Нью-Йорку.

Атлети виходять зі своїх наметів і займають місця на біговій доріжці. Дехто з них приїхав аж із Англії та південно-східної Балтики (тодішньої Пруссії). Глядачі їх уважно роздивляються і обговорюють їхні фізичні дані, як коней на скачках.

Дехто вважає, що статура Чарльза Роуелла "надто тендітна" - він виглядає худим і, вочевидь, він багато тренувався.

Інші обговорюють травми стоп у Панчота та Джорджа Хазаеля. Джон Енніс був фаворитом Нью-Йорка, а Бостон покладав великі надії на свого спортсмена Френка Гарта, який згодом став однією з перших темношкірих спортивних зірок Америки.

Після довгих рукостискань чоловіки скидають верхній одяг і нарешті готові розпочати. Лунає стартовий сигнал, і вони починають перегони під радісні вигуки натовпу, що буквально стрясають будівлю.

Хазаель першим проходить коло і зберігає перевагу протягом наступних 11-ти. З наближенням атлетів до трибун вболівальники щоразу кидаються їм на зустріч, збиваючи одне одного з ніг і ледь не перекидаючи барʼєри.

За 24 години вперед виривається Роуелл - він здобуває бонус і всілякі срібні сувеніри. За 36 годин він бʼє рекорд.

Меррітт, Хазаель, Гарт і Гайон змагаються за друге місце, відстаючи від нього майже на 50 км. А Вестон розлютив фанатів "абсурдними витівками та ідіотськими гримасами" після восьмигодинної перерви.

Протягом наступних днів учасники поступово вибувають, і перемога Роуелла виглядає безперечною. Але у п’ятницю вранці його збиває з ніг втома. Він проводить шість годин у своєму наметі, а коли виходить, його ноги схопила судома. Це помітно лякає його фанатів, насамперед тих, хто зробив на Роуелла ставку.

Щоправда, незабаром Роуелл повертається у форму і приєднується до перегонів, які тривають до ночі.

В останній день він долає відмітку у 500 миль, а згодом додає до них ще 30-ть. Упевнений у своїй перемозі, він йде до намету на дві години раніше відведеного часу.

Зрештою перегони завершились, і переможцем так і залишився Роуелл, а за ним - Хазаель і Гарт.

Але вболівальники були страшенно розчаровані. Багато з них робили ставки на те, що Роуелл пройде 531 милю (855 км) або навіть 535 (861 км).

Якби він продовжив йти ще годину, він врятував би їх від втрати величезних грошей.

Нью-йоркська газета The Sun навіть написала, що спортсмен "заплямував" свій тріумф.

Еволюційна перевага

Деякі сучасні змагання на витривалість перевершили Великі шестиденні перегони. Наприклад, під час виснажливих 52-денних перегонів Self-Transcendence 3100 Mile Race учасники мають проходити 60 миль (95 км) щодня.

Але як такі подвиги витривалості взагалі можливі?

Одна з гаряче обговорюваних теорій полягає у тому, що це пов’язано з нашою ранньою еволюційною історією.

Наші давні предки полювали на велику здобич, переслідуючи її днями, поки вона не падала виснажена. Деякі народи мисливців-збирачів, як-от плем’я сан, яке мешкає на півдні Африці, досі використовують цю техніку.

Вважають, що людина має фізіологічну перевагу у тривалому полюванні над тваринами з шерстю, які швидше перегріватися на великих відстанях.

Одного разу це навіть вирішили перевірити.

У 1818 році англійський атлет Дж. Барнетт побився об заклад, що зможе перемогти коня у 48-годинному забігу. Кінь виграв перегони, але відстань змагань була невелика.

Тоді експеримент вирішили повторити. У 1880 році 15 чоловіків і п'ять коней вийшли на трек у Чикаго для грандіозного протистояння.

На очах у переповненого стадіону коні спочатку обійшли своїх двоногих суперників, пройшовши за два дні 354 км, тоді як люди змогли здолати лише 313 км.

А потім сталося дещо несподіване.

На п'ятий день чотириногий лідер перегонів, кобила Бетсі Бейкер, перестала реагувати на батіг і зійшла з траси на дві години.

Вона, очевидно, була виснажена, і ніщо не могло змусити її продовжувати йти. Переміг її ньюйоркець Майкл Бірн, який пройшов 578 миль проти 563-х, які здолала кобила.

Різкий спад

Попри неймовірні людські здатності, шалений інтерес до ходьби на великі дистанції тривав недовго.

Вже у березні 1881 року, звітуючи про чергові перегони, газета New York Times писала про "шістьох бідолах", які втомлено волочилися стадіоном перед мізерною кількістю глядачів, що відверто нудьгували.

Дерек Мартін, докторант, який вивчає старовинну ходьбу в Манчестерському столичному університеті, порівнює її з божевіллям танцювальних змагань, яке охопило Америку під час Великої депресії.

"Пари танцювали до повного виснаження, і перемагав той, хто останнім міг встати на ноги".

Остаточним ударом став винахід велосипеда.

"Раптом у всіх місцях, де проходили шестиденні піші турніри, почалися велоперегони", - каже Алгео.

Жага спостерігати за тим, як люди завдають собі шкоди, нікуди не зникла, але "на швидкості 20 миль на годину вони робили це більш видовищно", - каже дослідник.

Цей спорт зник, однак, не зник повністю. Згодом він перетворився на щось більш приємне для публіки і менш тяжке для учасників - спортивну ходьбу.

Як і раніше, цей новий вид перегонів передбачає проходження встановленої дистанції якомога швидше. Але самі дистанції значно скоротилися - 20 км (олімпійська дистанція для жінок) і 50 км (для чоловіків). Щоб відрізнити ходьбу від бігу, одна нога завжди повинна бути на землі в будь-який момент часу.

Мартін вважає, що повністю списувати з рахунків ходьбу на великі дистанції, не варто. Такі змагання зникали і поверталися знов протягом історії.

Наприклад, олімпійський марафон, який вперше запустили як абсолютно новий вид спорту у 1896 році. Надихнула його давньогрецька легенда про давньогрецького воїна Фідіппіда, який пробіг із поселення Марафон до Афін, щоб принести звістку про перемогу греків над персами у Марафонській битві.

Але після початкового шаленого успіху протягом десятиліть спорт здебільшого обмежувався тільки одним турніром.

Лише у 1970-80-х роках з’явилися публічні змагання, які почали збирати прихильників у всьому світі.

"Спочатку ніхто не міг подумати, що звичайна людина зможе пробігти марафон", - каже Мартін.