"Мандри Марко Поло": правдива історія бестселера XIV століття

"Книга чудес світу", або "Мандри Марко Поло" - перша європейська розповідь про Великий шовковий шлях. Але чи можна їй довіряти через 700 років після смерті автора - знаменитого венеціанського купця й дослідника?

Чи можна вірити людині, яка стверджувала, що бачила єдинорога на індонезійському острові Суматра? Цей та інші моменти ставлять під сумнів правдивість викладу Поло, починаючи з XIV століття, коли його книга стала бестселером, була перекладена на десятки мов, переписана в численних рукописах і була при будь-якому пишному дворі Європи.

"Мандри Марко Поло" сповнені чудес, спецій, золота й дорогоцінного каміння. Книга описує екстравагантні сексуальні звички, цікаві військові стратегії. Це робить розповідь справжнім задоволенням для читача, який, втім, не завжди довіряє автору.

Однак не варто ставитись до книги скептично. Сьогодні, через 700 років після смерті Марко Поло, ми можемо з упевненістю сказати, що знаменитий венеціанський купець, дослідник, письменник та антрополог-самоук дійсно бачив єдинорога - або принаймні не брехав про це.

"Венеція у ті часи була світовим містом. Як сучасний Нью-Йорк", - пояснює історик П'єралвізе Зорці, чия родина сягає корінням часів Поло. - Це був відкритий й мультикультурний мегаполіс, динамічний центр торгівлі між Сходом і Заходом, де єдиною справжньою релігією був бізнес – і сім'я Поло досягла в цьому успіху".

Батько Поло Нікколо та його дядько Маттео володіли палацом на Великому каналі у Венеції, а також офісами в Константинополі, які вони вчасно закрили, переш ніж Греція захопила місто й вигнала звідти венеційців.

Поло продали все й вирушили на Схід у пошуках нових ринків (вони торгували шовком, спеціями, дорогоцінним камінням і чорним натуральним мускусом, який широко застосовується в парфумерії).

За кілька років вони повернулися і під час другої подорожі до Китаю в 1271 році взяли з собою Марко, якому на той час було 17 років.

Як пише у своїй книзі Поло, за три роки подорожі Шовковим шляхом – від Акрі (на території нинішнього Ізраїлю) до двору монгольського імператора Хубілай-хана в Ханбалику (нинішній Пекін) – вони перетнули Близький Схід і значну частину Середньої Азії.

Потім провели близько 20 років у Китаї, займаючись бізнесом та працюючи послами місцевого уряду. Назад вони повернулись через Суматру й Андаманські острови, обійшовши Індію, перш ніж дістатись Адена, Стамбула й нарешті Венеції.

Коли мандрівники повернулись додому, Поло було вже за 40. За легендою, коли вони постукали у двері свого палаццо, слуга запитав, хто там, і вони відповіли на місцевій говірці "i paroni" ("господарі").

Однак за рік Поло опинився у в'язниці. Його захопили генуезці під час однієї з битв між морськими містами-суперниками: Венецією та Генуєю. У в'язниці Марко пощастило познайомитись з письменником Рустікелло з Пізи, який побачив літературний потенціал в розповідях Поло про світи, що на той час були майже невідомі європейцям. Так з'явилась книга, яка стала "хітом" свого часу.

Рукопис був настільки цікавим, що його кілька разів переписували й перекладали різними мовами. Впродовж століть він був загадкою для філологів, оскільки оригінальна версія незабаром загубилась, і залишились десятки перекладів, жоден з яких не був точним.

Так, французьку версію могли перекласти на північний діалект регіону. Її, своєю чергою, переклали на тосканський діалект. А з тосканського хтось виклав латиною, розповідає Еудженіо Бурджіо, що вивчав творчість Марко Поло у венеційському університеті Ка' Фоскарі.

Бурджіо пояснює, що "неусвідомлена мрія філолога — стати таким собі Індіаною Джонсом, який розкопує скарби". Його команда займається саме цим: розкопує літературну перлину, написану одним з перших у світі письменників-мандрівників.

І роботи тут чимало.

Мало того, що оригінальна версія книги Поло назавжди втрачена, так ще й сімейний палац згорів під час пожежі в XVI столітті. Надгробок Поло у венеціанській церкві Сан-Лоренцо теж зник, і жодного пам'ятника у місті йому так і не поставили.

"Це прокляття", - каже професорка Тіціана Плебані, яка 10 років вивчала життя Поло та його заповіт, написаний незадовго до смерті.

І якщо спадщина Поло - безмежна, то правдивість його оповідань ставили під сумнів протягом століть.

Чи дійсно він пройшов весь шлях до Китаю, і якщо це правда, то чому він жодного разу не згадав про чай чи Великий китайський мур? Ба більше - він навіть не говорив китайською, що здається малоймовірним для людини, яка стверджувала, що чверть століття вела бізнес у тому регіоні.

Останнім часом експерти, схоже, погоджуються, що на всі ці запитання є логічні відповіді. Наприклад, Бурджіо не шокований тим, що Марко не згадує про чай у своїй книзі.

"Англосаксонські історики зациклені на чаюванні, — розмірковує Бурджіо. — Але чому Марко мав любити чай? Я розумію, якби це було вино чи кава, але чай? Що ж до китайської мови, то на той час вона не була мовою панівного класу. А Великий китайський мур ще не закінчили будувати".

Ба більше - докази подорожей Поло містяться в юридичних документах.

Після смерті чоловіка дочка Поло, Фантіна, звернулася до суду з проханням повернути їй посаг, вказавши серед свого майна золотий паспорт, який Хубілай-хан подарував її батькові. Це шматок дорогоцінного металу був ознакою того, що Поло подорожував з благословення хана.

Поло також докладно описував такі речі, як грошова система Китаю. І хоча експерти вважають, що він, можливо, перебільшував свою роль посла, до Китаю він таки, здається, дістався.

Хоча Поло був середньовічною людиною, він без засудження описує регіон у Тебеті (сьогоднішній Тибет), де чоловіки не хотіли одружуватись з незайманими дівчатами. А жінки, що мали багато коханців, навпаки - вважалися кращими потенційними дружинами, оскільки, на думку місцевих, не просто так мали популярність серед чоловіків.

Поло захоплюється так званим Островом жінок в Індії, куди чоловіки приїздили у гості лише три місяці на рік (березень, квітень і травень). Він описує, як татарські жінки й дівчата в Середній Азії їздили на конях так само, як це робили чоловіки.

З усім тим інтереси й допитливість Поло були багатогранними — "від сексуальних звичок наложниць до особливого виду курей, що мали хутро замість пір'я". Він не вважав, що його власна культура перевершує інші, й щиро захоплювався усіма цікавими й розумними традиціями, з якими познайомився.

Він писав про місто Сапурган (сьогоднішній Шібірган в Афганістані), де вирощували найкращі в світі дині, "солодші за мед". Описував звичаї південноіндійського регіону Малабар, де люди милися перед їжею та їли лише правою рукою. Захоплювався мудрістю хана Хубілая, який "саджав дерева вздовж доріг", щоб мандрівники могли легко знайти дорогу й відпочити у тіні їхніх крон.

"Поло вперше виїхав за межі Венеції в 17 років, - пояснює історик Зорці, - І прекрасний, відкритий світ, побачений очима підлітка, де все нове й неймовірно цікаве, закарбувався в його голові".

"Сьогодні світ - значно менший, - додає Бурджіо, - адже незвіданих куточків майже не лишилося".

Марко Поло жив у часи, коли йому багато треба було відкрити, і, здається, бачив загальну картину людства, відмічаючи, що "люди можуть поводитись інакше, але з тих самих причин".

"Поло вчить нас бути відкритими, допитливими, готовими до взаємодії з іншими культурами", — визнає професорка Плебані.

А як бути з міфічними тваринами, про зустрічі з якими він розповідав?

Одна з них - середньовічна саламандра, легендарна ящірка, яка, як вважали, мала надприродну здатність жити у вогні. Поло підтвердив, що бачив її у Північному Китаї, але він також сказав, що це взагалі не тварина. Він описав це як волокнистий, стійкий до вогню матеріал (ймовірно, маючи на увазі азбест).

Єдиноріг, якого бачив Поло, мав чорний ріг. Його голова нагадувала голову дикого кабана, що завжди звернена донизу.

"Він дуже потворний і виглядає зовсім не так, як ми собі уявляємо", - описував він тварину. Насправді ж Поло побачив того, кого ми сьогодні називаємо носорогом.