Загадкові зникнення, зради і насильство. Тропічна утопія, що перетворилася на справжнє пекло

Коли група європейських переселенців облаштувалася на безлюдному острові Галапагоського архіпелагу, вони сподівалися знайти рай. Але натомість усе перетворилося на кошмар. Про цю реальну історію тепер розповідає новий фільм "Едем" із Джудом Лоу та Аною де Армас у головних ролях.

"Сучасні Адам і Єва в тихоокеанському Едемі". "Божевільна імператриця в саду Едему". "Ненаситна баронеса, яка створила приватний рай". Такі заголовки, серед багатьох інших подібних, рясніли на сторінках газет і журналів у Європі та США в середині 1930-х років.

Однак той "приватний рай", заселений жменькою людей на до того безлюдному галапагоському острові, перетворився на місце обману, маніпуляцій і, зрештою, загадкових зникнень.

Рон Говард у своєму новому фільмі "Едем" з гумором драматизує цю неймовірну, але правдиву історію з її яскравими персонажами: мізантропом-лікарем і філософом, щирим і простим подружжям та ексцентричною авантюристкою, яка називала себе баронесою.

А справжніх не менш колоритних персонажів можна побачити на екрані у вражаючому документальному фільмі 2012 року "Галапагоська справа: Сатана в раю" від режисерів Дейни Голдфайн та Дена Геллера.

"Едем" починається словами: "Натхнено розповідями тих, хто вижив".

Очевидно, що вижили не всі. Говард розповів BBC, що, окрім сюжетної інтриги, він бачив у цих реальних людях захопливу мікромодель людської природи.

"Ці люди подарували нам своєрідне веселе й захопливе дослідження, – каже він. – У ньому є напруга, зрада й насильство. Є трагедія, але водночас є гумор і благородство. І все це відбувалося на Галапагоських островах Дарвіна".

І справді, місце дії тут виглядає влучним – хоча теорія Чарльза Дарвіна про виживання найсильнішого, заснована на його дослідженнях на Галапагосі XIX століття, може здатися м'якою порівняно з витівками цієї групи людей.

У житті й у фільмі першими на острів Флоріана прибули Фрідріх Ріттер (Джуд Лоу) та його кохана і послідовниця Доре Штраух (Ванесса Кірбі), які переселилися сюди з Німеччини в 1929 році.

З грандіозним задумом написати філософський трактат, що мав би запропонувати нове майбутнє для всього людства, він вирішив просто залишити позаду усе своє минуле життя.

У нього були свої дивацтва. Він видалив усі зуби, бо, як пізніше пояснювала Доре у своїх мемуарах, у нього була "система харчування, яка вимагала інтенсивного пережовування кожного шматка", що "стерло його зуби до коренів".

Ізоляція пари була зруйнована кілька років потому, коли на острів прибула сім'я Віттмерів: Гайнц (Даніель Брюль), його вагітна дружина Маргрет (Сідні Свіні) та їхній син-підліток.

Гайнц дізнався про експеримент Ріттера з німецької преси – новини доходили завдяки листам Фрідріха та Доре додому, а також його публікаціям – і був прихильником ідей філософа. Він також сподівався, що в кліматі острова покращиться здоров'я його хворобливого сина.

Як наростало напруження

Фрідріх і Доре сприйняли нових сусідів як загарбників. А ворожість ще більше загострилася з появою австрійки, яка сама проголосила себе баронесою, – Елоїзи Верборн де Вагнер-Боскет (Ана де Армас) – та її двох коханців, один із яких мав більше прихильності, ніж інший, але обидва були їй повністю віддані.

Її минуле було сповнене чуток, зокрема й про те, що колись вона була танцівницею у Константинополі. А її планом було звести на Флоріані розкішний готель для туристів. Можна здогадатися, що подумав про це ізоляціоніст Ріттер. Як саме вона уявляла собі підведення електрики та каналізації, не кажучи вже про розкіш, на цьому суворому острові – зовсім інше питання.

У фільмі Говарда баронеса виходить на берег у довгому шовковому халаті, несена на плечах двох своїх чоловіків, немов богиня. І хоча стрічка відтворює персонажів та оточення з великою достовірністю, Говард визнає: "Насправді в деяких моментах ми навіть трохи зменшували градус цих персонажів. Якби Ана де Армас зіграла баронесу так яскраво й театрально, як та жінка сама себе подавала, ми побоювалися, що це виглядатиме надто гротескно".

"Родина Віттмерів була схожа на швейцарську сім'ю Робінзонів, доктор Ріттер – на Робінзона Крузо, а баронеса – подібних до неї немає нікого", – зазначає Дейна Голдфайн.

Вона справді була ще тією особою. Як і у фільмі "Едем", у реальності вона розбила табір зовсім поруч із Віттмерами та купалася в їхньому єдиному джерелі питної води. Вона крала їжу в обох сімей. Вона й її чоловіки влаштовували невеликі, але гучні вечірки, що долинали до Віттмерів.

Незабаром вона почала плести інтриги, нацьковуючи Ріттерів і Віттмерів одне проти одного. А стосунки в них і так були не найкращі.

"Ріттери й Віттмери ненавиділи одне одного", – каже Голдфайн.

І не дивно. Вільнолюбна Доре зневажала Маргрет як домогосподарку, хоча сама перебувала під дедалі більш токсичним контролем Фрідріха. Коли настав термін пологів у Маргрет, доктор Ріттер категорично відмовився допомогти.

У фільмі Говарда Сідні Свіні народжує на самоті в печері, де справді жили Віттмери, перш ніж збудувати дім, – і кричить, коли їй загрожує зграя здичавілих собак.

Якщо подивитися на реальних людей у документальній "Галапагоській справі", то можна побачити, що Джуд Лоу віддалено схожий на худорлявого, напруженого Ріттера, а баронеса у виконанні де Армас отримала відверто голлівудський образ.

Документальний фільм сповнений архівних зйомок, більшість яких зробив Алан Генкок – каліфорнійський магнат, що регулярно організовував експедиції для науковців,на Флоріану. Один із членів його екіпажу зняв фільм, у якому з'являється баронеса із доволі жорстким коментарем: "Вона не красива, але достатньо приваблива, щоб заманити двох європейців розділити з нею вигнання".

Сам Генкок зняв невеликий німий фільм, який написав разом із баронесою, – кумедну стрічку "Імператриця Флоріани", що також увійшла до документального фільму.

Баронеса грає персонажку, схожу на саму себе, – Піратку, а один із її справжніх коханців, Роберт Філліпсон, виконує роль Її лицаря. Проте невдовзі вона відкидає його й спокушає щойно одруженого чоловіка, якого прибило хвилями до берега (його зіграв Емері Джонсон, режисер фільму й учасник експедиції Генкока).

"За всіма свідченнями, баронеса поставилася до цього дуже серйозно й вважала, що це може стати пробою для чогось більшого й значнішого".

Голдфайн і Геллер у своєму документальному фільмі спиралися на велику кількість листів та статей того часу, а також на мемуари Доре "Сатана в раю" (1936) та Маргрет "Флоріана: Паломництво жінки на Галапагоські острови" (1959). У фільмі Доре озвучує Кейт Бланшетт, а Маргрет – Даян Крюгер.

Не дивно, що ці книжки містять суперечливі версії деяких ключових подій, включно зі сценою перед смертю: одна жінка згадує її як велично мирну, а інша стверджує, що тоді прозвучали слова "Я проклинаю тебе своїм останнім подихом".

Нерозгадана таємниця

Ніхто й досі не знає, що насправді сталося з людьми, які зникли з Флоріани. Втім, Говард визнає: "Це таємниця. Є речі, яких ніхто ніколи не дізнається". Однак він та сценарист "Едему" Ноа Пінк вирішили створити для фільму визначений фінал.

"Коли знімаєш фільм на основі реальних подій, він усе одно має сприйматися як фільм. Думаю, потрібно зайняти певну наративну позицію", – каже Говард.

Без спойлерів, але трейлер дає натяки: хтось дістає пістолет, інший – ніж, а баронеса каже: "Повірте, до цього часу наступного року когось із нас уже не буде".

Базуючись на власному дослідженні, Говард пояснює: "Ми вважали, що наша кінцівка – дуже ймовірний сценарій, до того ж захопливий і напружений. Напевно, можна було вибрати якісь нудніші варіанти, але серед кількох можливостей ми вирішили дати глядачеві емоційний досвід".

І додає: "Досить легко здогадатися, що сталося".

Однак це радше менш поширена думка. Більшість джерел називають ті події чимось на кшталт "нерозв'язної таємниці", і Голдфайн із Геллером наголошують, що від часу створення їхнього документального фільму жодних нових доказів не з'явилося.

Усі очевидці вже пішли з життя, але Маргрет дожила до глибокої старості на Флоріані. Голдфайн і Геллер, які випадково опинилися на Галапагоських островах у 1997 році через інший проєкт, навідали її там – за три роки до її смерті.

Вони знали історію зникнень, але ще були далекі від зйомок документального фільму, адже тоді ще не дізналися про фільми Генкока, що лежали в архіві Університету Південної Каліфорнії. На той час Маргрет було вже за дев'яносто, і місцевий помічник Голдфайн і Геллера погодився познайомити їх із нею лише за умови, що вони не згадуватимуть події 1930-х, які так захоплювали жовту пресу.

Голдфайн згадує про Маргрет: "Вона була просто милою старенькою пані", яка любила розповідати про великі події свого життя, наприклад, про той час, коли Франклін Рузвельт відвідав острів. Але, здається, вона була хитрішою, ніж здавалася.

Коли вони вже прощалися після чаю з печивом, Маргрет раптом сказала: "Закриті роти мух не ловлять". Геллер додає: "Я не знаю, чи це було частиною її вистави, коли на острів приїздили туристи".

"Ми тоді навіть не думали знімати фільм про ті події, тож вона не могла мати жодних підстав вважати, що ми щось розслідуємо. Саме тому я думаю, що вона просто гралася", - пояснює він.

Приваблювати туристів зрештою і стало справою Гайнца та Маргрет. Вони заснували туристичний готель, яким їхні нащадки й досі керують на Флоріані, хоча це зовсім не той розкішний готель, який колись мріяла збудувати їхня давня суперниця баронеса.