Загадкова риба, яка живе 100 років і не старіє

Великороті буфало можуть жити до ста років й довше і, схоже, з віком стають лише здоровішими, свідчать нещодавні дослідження. Однак вчені занепокоєні, що їхня популяція ось-ось зникне.

Деякі риби відомі дивовижним довголіттям. Наприклад, середня тривалість життя гренландських акул становить близько 300 років. Серед костистих риб рекордсменами є кам'яні окуні (Sebastes): деякі представники цього виду регулярно долають столітній і навіть двохсотлітній рубіж.

Кілька років тому вчені виявили ще одну групу риб-довгожителів.

Виявилося, що великороті буфало (Ictiobus cyprinellus), що мешкають у прісних водоймах Північної Америки, можуть доживати до 127 років, що є рекордом для прісноводних костистих риб.

Ця риба схожа на карася й коропа і може важити до 23 кілограмів. Розміром може сягати до 40 см.

Буфало не становила великої харчової цінності, тому рибалки її не чіпали, а науковці довгий час не звертали на неї уваги.

Раніше вважали, що буфало, залежно від конкретного виду, живуть лише до 18-26 років.

Однак за останні п'ять років дослідники зробили низку нових і дивовижних відкриттів.

Команда іхтіологів під керівництвом Алека Лекманна з Міннесотського університету виявила, що з віком біологічна активність цієї риби не знижується.

А стабільність її популяції останніми десятиліттями зумовлена тим, що старі особини не помирають, хоча й не народжують молодняк, який доживає до зрілого віку.

Лекманн і його колеги дослідили буфало, які спіймали в озері Райс в Міннесоті.

У кожної особини дослідники вилучили отоліти - невеликі соляні структури у внутрішньому вусі.

У костистих риб отоліти ростуть протягом усього життя, формуючи при цьому річні кільця, за якими можна визначити вік конкретної особини.

Так дослідники дійшли висновку, що буфало можуть жити понад 100 років.

Це відкриття змусило Лекманна ще більше зацікавитись цією маловідомою рибою.

За кілька років він у співпраці з експертами з біологічного старіння оцінив відомі маркери стресу і старіння у великоротих буфало різного віку.

Дослідники вивчили співвідношення імунних клітин і довжину теломерів (ділянки ДНК, що показує біологічний, а не "паспортний" вік).

Виявилось, що з роками довжина теломерів у буфало не скорочувалась, як можна було б очікувати, а лишалась без змін.

З віком ці риби краще справлялися з тілесним стресом та мали кращі імунні показники.

"Ще багато невідомо про те, як їм вдається зберігати здоров'я у літньому віці, але цілком можливо, що вони підтримують свої теломери за допомогою ферменту, який запобігає їхньому скороченню", - каже Брітт Гайдінгер, біологиня з університету Північної Дакоти та співавторка дослідження.

Під час останніх досліджень з'явилася ще одна загадка.

Середній вік відібраних для дослідження буфало становив 79 років, тобто більшість риб у цій популяції народилися до закінчення Другої світової війни. Тому постало інше питання: де ж усі молоді особини?

Виявилось, що попри успішний нерест приблизно в травні, до кінця літа в озері Райс майже не лишалось молодняка. За словами Лекманна, у цих місцях вже понад 60 років не було жодного "успішного молодого покоління". "Кожна молода риба, що вижила після 1957 року, є радше статистичним відхиленням".

"Для мене їхнє довголіття - це питання про курку і яйце", - каже Волт Форд, менеджер Національного заповідника дикої природи на озері Райс.

"З одного боку, вони - довгожителі, і потреба у розмноженні ніколи не була нагальною. З іншого боку, можливо, вимирання молодняка підштовхнуло цей вид до того, щоб жити довше".

Дослідники вважають, що однією з причин катастрофічно низького рівня виживання молодого покоління є полювання з боку іншої місцевої риби - щуки. А також будівництво гребель й руйнування природного ареалу.

Однак така ж ситуація спостерігається у більшості, якщо не у всіх вивчених на сьогодні популяціях буфало. Що робить їх дуже вразливими.

Фахівцям ще багато чого належить дізнатися, перш ніж вони зрозуміють, як допомогти великоротим буфало.

"Більша частина елементарної біології цього виду - невідома", - каже Єва Ендерс з Національного інституту наукових досліджень у Квебеку (Канада).

"Ми дуже мало знаємо про швидкість їхнього метаболізму, які температурні діапазони вони можуть переносити - все це дуже важливо для прогнозування чи моделювання поширення виду в умовах зміни клімату".

Що ж до конкретно міннесотської популяції, додає Лекманн, вчені навіть не знають, звідки вони мігрують і де проводять решту року до і після нересту.

Якщо ж дослідники і фахівці з охорони природи не докладуть достатніх зусиль, ми ризикуємо втратити вид, що володіє дивовижними і потенційно унікальними біологічними секретами протистояння старінню.