Різанина в Нанкіні. Масове вбивство, що досі отруює стосунки Китаю та Японії

Японський відеоблогер Хаято Като, за яким стежать 1,9 млн підписників, зазвичай публікує кумедні ролики про дослідження Китаю, де він живе вже кілька років.

Але 26 липня він здивував їх серйозним відео.

"Я щойно подивився фільм про різанину в Нанкіні", – сказав він, маючи на увазі шеститижневе криваве вторгнення японської армії в місто Нанкін, що на сході Китаю. Там наприкінці 1937 року, за деякими оцінками, було вбито понад 300 тисяч цивільних людей і китайських солдатів. За повідомленнями, близько 20 тисяч жінок були зґвалтовані.

"Нанкінська фотостудія" (англ. "Nanjing Photo Studio" або "Dead To Rights") – це історія про групу цивільних, які переховуються від японських солдатів у фотостудії. Стрічка вже стала касовим хітом і є першою з низки китайських фільмів про жахи японської окупації, що виходять до 80-ї річниці закінчення Другої світової війни. Однак відчуття незавершеної історії – часто підсилюване Пекіном – і далі живить як пам'ять, так і гнів.

Виступаючи китайською на платформі Douyin (китайська версія TikTok), Като переповів сцени з фільму.

"Людей вишикували вздовж річки, і тоді почалися розстріли… Немовля, такого ж віку, як моя донька, плакало на руках у матері. Японський солдат кинувся вперед, схопив його і жбурнув на землю", – розповів блогер.

Він сказав, що бачив багато людей в японському інтернеті, які заперечують факт різанини в Нанкіні, серед них – відомі особи, навіть політики.

"Якщо ми це заперечуємо, це повториться знову", – продовжив він, закликавши японців дивитися такі фільми та "дізнаватися про темний бік своєї історії".

Відео швидко стало одним із найпопулярніших, набравши понад 670 тисяч вподобань лише за два тижні.

Але коментарі були менш прихильними. Найпопулярніший з них цитував уже культову репліку з фільму, сказану китайським цивільним японському солдатові: "Ми не друзі. І ніколи ними не були".

Для Китаю жорстока воєнна кампанія та окупація з боку Японії – одні з найтемніших розділів його минулого, а різанина в Нанкіні, тодішній столиці, – ще глибша рана.

Те, що ця рана не загоюється, пов'язано з переконанням, що Японія ніколи повністю не визнала своїх злочинів на окупованих територіях – не лише в Китаї, але й у Кореї, тодішній Малаї, на Філіппінах, в Індонезії. Одним із найболючіших питань є тема так званих "жінок для втіхи" – приблизно 200 тисяч жінок, яких зґвалтували та змусили працювати в японських військових борделях. І до сьогодні ті, хто вижив, продовжують боротися за вибачення та компенсації.

У своєму відео Като, схоже, визнає, що ця тема в Японії практично не обговорюється.

"На жаль, ці антияпонські воєнні фільми в Японії публічно не показують, і японцям не цікаво їх дивитися", – говорить блогер.

Коли японський імператор 15 серпня оголосив про капітуляцію, країна вже заплатила страшну ціну – понад 100 тисяч людей загинули під час бомбардувань Токіо, ще до того, як дві атомні бомби зруйнували Хіросіму та Нагасакі.

Однак поразка Японії була сприйнята з радістю в багатьох регіонах Азії, де імперська японська армія забрала мільйони життів. Для них 15 серпня означає як свободу, так і травму, що не загоюється, – у Кореї цей день називають "поверненням світла".

"Хоча воєнні дії завершилися, війна історій триває", – каже професор Стенфордського університету Кі-Вук Шин, пояснюючи, що обидві сторони пам'ятають ті роки по-різному, і ці відмінності лише посилюють напругу. Китайці сприймають японську агресію як визначальний і нищівний момент свого минулого, тоді як японська історія зосереджується на власній ролі жертви – зокрема, на руйнуваннях від атомних бомб і післявоєнному відновленні.

"Люди, яких я знаю в Японії, насправді про це не говорять, – каже китаєць, який прожив у Японії 15 років і побажав залишитися анонімним. – Вони вважають це чимось із минулого, і країна особливо цього не вшановує – адже вони теж бачать себе жертвами".

Він називає себе патріотом, але зазначає, що це ніколи не створювало йому особистих труднощів, бо небажання японців говорити про це означає, що вони "уникають таких чутливих тем".

"Дехто вважає, що японська армія прибула, щоб допомогти Китаю створити новий порядок – і в цьому процесі виникли конфлікти. Звісно, є й ті, хто визнає, що це, по суті, було вторгнення".

Китай воював з Японією вісім років – від Маньчжурії на північному сході до Чунціна на південному заході. За оцінками, кількість загиблих китайців становить від 10 до 20 мільйонів. Японський уряд стверджує, що за цей час загинуло близько 480 тисяч його солдатів.

Ті роки добре задокументовані у відзначеній нагородами літературі та кіно – вони також були темою творів лауреата Нобелівської премії Мо Яня.

Тепер цей період знову переосмислюють в умовах режиму, який вважає патріотизм ключовим для своїх амбіцій: свою китайську мрію Сі Цзіньпін описує як "національне відродження". Партія суворо цензурує власну історію – від різанини на площі Тяньаньмень до недавніх репресій, – але заохочує пам'ять про більш віддалене минуле, де є зовнішній ворог.

Сі навіть змінив дату початку війни з Японією – тепер китайський уряд відраховує її від перших вторгнень у Маньчжурію в 1931 році, що робить її 14-річною війною, а не восьмирічним масштабним конфліктом.

За його керівництва Пекін також почав відзначати закінчення Другої світової війни у більшому масштабі. Третього вересня, у день, коли Японія офіційно капітулювала, на площі Тяньаньмень пройде великий військовий парад.

Також у вересні вийде одна з найбільш очікуваних прем'єр – фільм, присвячений сумнозвісному загону 731, підрозділу японської армії, який проводив смертельні експерименти на людях в окупованій Маньчжурії. Дата виходу – 18 вересня – збігається з днем першої спроби Японії вторгнутися в Маньчжурію.

Окрім цього, вийде стрічка "Рятувальна операція в Дуцзі" (англ. "Dongji Rescue"), натхненна реальними подіями, коли китайські рибалки врятували сотні британських військовополонених під час японських рейдів, а також документальний фільм "Гори й ріки – свідки подій" (англ. "Mountains and Rivers Bearing Witness") від державної кіностудії про китайський опір.

Це, схоже, зачіпає за живе.

"Одне покоління воювало заради трьох, і три покоління терпіли страждання. Слава мученикам", – йдеться в популярному дописі на RedNote про "Нанкінську фотостудію".

"Ми не друзі…" – відома тепер репліка з фільму – "це не просто рядок" між двома головними персонажами, пише популярна рецензія, яку вподобали понад 10 тисяч користувачів китайської соцмережі Weibo.

Це, як зазначає коментар, "також послання від мільйонів простих китайців до Японії. Вони ніколи не принесли щирих вибачень, досі поклоняються [воєнним злочинцям], переписують історію – ніхто не вважатиме їх друзями", – йдеться про зневажливі висловлювання деяких японських праворадикальних діячів.

Токіо вибачалося, але багато китайців вважають, що ці вибачення були недостатньо глибокими.

"Японія постійно надсилає суперечливі сигнали", – каже професор Шин, маючи на увазі випадки, коли лідери суперечили один одному у своїх заявах про воєнне минуле країни.

Упродовж багатьох років на уроках історії в Китаї студентам показували фото колишнього канцлера ФРН Віллі Брандта, який у 1970 році став навколішки перед меморіалом Варшавського гетто. Китайці очікують подібного жесту від Японії.

Втім, так було не завжди.

Коли Японія капітулювала у 1945 році, потрясіння в Китаї не закінчилися. Наступні три роки націоналістичний Гоміньдан – тодішній правлячий уряд і головна сила китайського опору проти Японії – вів громадянську війну з військами Комуністичної партії Мао Цзедуна.

Ця війна завершилася перемогою Мао та відступом Гоміньдану на Тайвань. Мао, для якого пріоритетом було будівництво комуністичної держави, уникав зосередження на японських воєнних злочинах. Під час урочистостей відзначали перемогу Партії та критикували Гоміньдан. Йому також була потрібна підтримка Японії на міжнародній арені, й вона стала однією з перших великих держав, які визнали його режим.

Лише у 1980-х – після смерті Мао – тема японської окупації знову почала отруювати відносини між Пекіном і Токіо. До того часу Японія була заможною союзницею Заходу з бурхливо зростаючою економікою. Зміни в японських підручниках почали викликати суперечки: Китай і Південна Корея звинуватили Японію в "відбілюванні" своїх воєнних злочинів. Китай щойно почав відкриватися світові, а Південна Корея перебувала в процесі переходу від військового правління до демократії.

Коли китайські лідери почали відходити від Мао та його руйнівної спадщини, завдана японською агресією травма стала наративом, що обʼєднав Комуністичну партію, каже Їнань Хе, доцентка міжнародних відносин у Лігайському Університеті (Пенсильванія).

"Після Культурної революції більшість китайців були розчаровані комунізмом, – розповіла вона BBC. – Оскільки комунізм утратив привабливість, потрібен був націоналізм. А Японія – це легка мішень, адже це найсвіжіший зовнішній агресор".

Вона описує це як "зрежисоване представлення минулого", коли під час вшанування 1945 року часто применшують внесок США та Гоміньдану, а також концентрують увагу до офіційної позиції Японії щодо її воєнних дій.

Те, що зовсім не сприяє порозумінню, – це заперечення воєнних злочинів: відомі японські праворадикали не визнають, що Нанкінська різанина взагалі сталася, або що японські солдати примусили так багато жінок до сексуального рабства. Додають напруги й нещодавні візити чиновників до храму Ясукуні, де вшановують загиблих у війнах японців, зокрема й засуджених воєнних злочинців.

Ця ворожість між Китаєм і Японією перейшла й у повсякденне життя на тлі піку онлайн-націоналізму: дійшло до взаємних нападів між китайцям та японцями. Торік у Шеньчжені вбили японського школяра.

Економічне зростання Китаю знову змінило динаміку відносин між двома країнами. На думку професорки Їнань Хе, Китай перевершив Японію як світову державу, а найкращий час для досягнення примирення – 1970-ті роки, коли країни були ближчими, – уже минув.

"Вони просто сказали: давайте забудемо про це, відкладемо вбік. Вони так і не пропрацювали цю історію – і тепер ця проблема знову повернулася, щоб їх переслідувати", – каже професорка.