Дивовижний канадський острів, який не можна відвідати

Схований глибоко в Скелястих горах і видимий лише з води, острів Спіріт є одним із найвідоміших у Канаді – й священним місцем для тих, хто відгородив його від світу.

На сьомий день мого перебування у Канадських Скелястих горах усі гори зникли. Попереднього дня я кілька годин веслував бірюзовими водами озера Малін, повз льодовики, що спадали з зубчастих вершин гірського масиву Королеви Єлизавети, і в напрямку величних шпилів альпійського собору, відомого як "Зала Богів".

Але коли я прокинувся й розстібнув клапан свого намету, усе зникло, оповите настільки густим туманом, що здавалося сном.

Після того як я, не вірячи очам, протер обличчя й запакував спорядження назад у відсіки свого каяка, я рушив навмання у порожнечу. Світ незабаром розчинився у примарному серпанку, що тягнувся за носом човна. Не було зрозуміло, де земля, де небо, де вода, а де берег – і де я сам.

Десь ліворуч важкі кроки лося-бика натякали, що за мною стежать. Високо над головою 7-тисячолітній льодовик скрипів і стогнав, коли його тала вода спадала в озеро. Попереду примарні силуети вічнозелених дерев з'являлися й зникали у тумані, немов привиди.

Та я знав, що якщо продовжуватиму веслувати й вдивлятися в імлу, то зрештою побачу його: острів Спіріт – або ж Острів духів - найвідоміший у світі, на який не можна ступити.

Його часто називають "перлиною" Національного парку Джаспер. Острів Спіріт – це крихітна, безлюдна смуга землі з майже міфічною привабливістю. Більшу частину року це навіть не острів, а півострів, з'єднаний вузьким перешийком зі східним берегом озера Малін.

Але попри те, що він розташований за 14 км від найближчої дороги чи стежки й за 49 км від найближчого міста, цей віддалений шматочок землі став одним із найвідоміших символів Канади.

Вперше світову увагу він привернув 1960 року, коли компанія Kodak розмістила 18-метрове зображення острова у нью-йоркському вокзалі Ґранд-Сентрал.

Відтоді Apple використовувала фото острова для демонстрації якості камер своїх iPad, він з'являвся в американських фільмах і серіалах, а також прикрашав рекламні щити по всій Канаді.

Сьогодні десятки тисяч мандрівників щороку вирушають озером Малін, щоб сфотографувати сосни острова, які тягнуться до неба в напрямку Зали Богів.

"Коли бачиш фото острова Спіріт, важко повірити, що такі місця існують насправді, – каже Тайлер Ріопель, директор туристичної агенції Tourism Jasper. – Це одне з найбільш вражаючих місць у світі".

Ріопель пояснює, що оскільки приватним бензиновим човнам заборонено пересування в національному парку, є лише два способи побачити острів: сісти на публічний круїз, який зупиняється біля оглядового майданчика на 15-хвилинну фотосесію, або вирушити в 28-кілометрову подорож на каное чи каяку від північного краю озера.

"Круїз – це чудовий спосіб побачити його за короткий час, але веслування – це неймовірний досвід, – додає він. – Уся його велич найкраще відкривається саме з води".

Попри те, що острів Спіріт настільки малий, що його можна перейти кількома кроками, єдині, хто має законне право ступати на нього, – це представники народу Стоуні, для яких острів є священним.

"Від часів, яких не пам'ятає історія, ці гори були нашим домом, – каже Баррі Веслі, хранитель знань і захисник мови Стоуні. – Тисячі років ми приходили на острів Спіріт для проведення зцілювальних церемоній, але коли 1907 року створили парк Джаспер, нас вигнали".

"Творець дав нам обов'язок піклуватися про цю землю й цей острів, і тепер ми знову відновлюємо зв'язок із ним", - додає він.

Хоча офіційна назва острова – Спіріт, Веслі пояснює, що для Стоуні він завжди був Ґітні-мі-Макоче ("Острів зцілення") – місцем з потужною цілющою енергією завдяки своєму унікальному розташуванню між землею та водою, оточеним горами з трьох боків.

Стоуні вірять, що ці гори уособлюють їхніх предків, і після того, як Веслі відчув глибокий зв'язок із минулим своєї родини, він вирішив добитися відновлення доступу Стоуні до острова та повернути цей клаптик землі.

Острів Спіріт символізує ширшу тенденцію, що набирає обертів по всіх Скелястих горах Канади: корінні народи дедалі активніше відновлюють доступ до земель, втрачених через створення національних парків.

Особливо це відчутно в Джаспері, де за останнє десятиліття серія нищівних пожеж пройшлася найбільшим національним парком Канади, спустошивши території й покликавши Стоуні повернутися, щоб провести свої перші за сто років обряди зцілення на острові Спіріт.

Тепер, коли значна частина Джаспера відновлюється, а Скелясті гори потерпають від зміни клімату та надмірного туризму, індіанці Стоуні сподіваються, що їхній священний острів може служити прикладом управління земельними ресурсами під керівництвом корінних народів.

І коли я плив крізь туман, прощальне послання Веслі здавалося мені пророцтвом.

"Коли ти прямуєш до острова Спіріт, ти відчуєш його енергію, – сказав Веслі. – Не поспішай, слухай, і він розповість тобі історію. І якщо не залишиш жодного сліду, допоможеш зберегти цю енергію, щоб інші теж могли її відчути".

"Найпрекрасніший краєвид, який будь-хто з нас коли-небудь бачив"

У 1907 році 46-річна художниця й фотографка з Пенсильванії на ім'я Мері Шеффер Воррен шукала те, про що вже кілька років ширилися чутки, – нібито десь глибоко в канадських Скелястих горах є "сяюче" озеро, відоме лише місцевим корінним жителям.

Після кількох тижнів пошуків вона не змогла його знайти, але мисливець зі спільноти Стоуні на ім'я Семсон Бівер дав їй намальовану від руки карту, яка показувала розташування озера.

Наступного літа американка повернулася, тримаючи карту Бівера і супроводжувана трьома білими провідниками та двадцятьма двома кіньми.

Протягом восьми тижнів експедиція витримала крижані ночі, хмари комарів і небезпечні переправи через річки. Але після того, як вони піднялися на вершину гори й поглянули вниз, вони нарешті його побачили.

Шеффер Воррен написала: "Перед нами раптом відкрився... найпрекрасніший краєвид, який будь-хто з нас коли-небудь бачив у Скелястих горах".

Її книга 1911 року "Старі індіанські стежки Канадських Скелястих гір" не лише відкрила озеро Малін для зовнішнього світу, а й спонукала Канаду захистити його для майбутніх поколінь.

Того ж року канадський уряд попросив Шеффер Воррен очолити офіційне картографування озера та навколишніх гір, і вона наполягла на включенні цієї території до новоствореного заповідника. Усе це не було б можливим без її провідника з народу Стоуні.

"Ця біла жінка була чужинкою на цій землі. Хтось створив для неї карту, і цим хтось був мій прапрапрадід Семсон, – розповів мені Веслі. – Мої предки хотіли поділитися цим прекрасним даром із світом, і ми шануємо це бажання".

Але невдовзі після того, як Бівер намалював карту, його самого та багато інших родин з Перших націй насильно виселили з цих земель, щоб звільнити місце для новоствореного заповідника Джаспер-Парк.

Сьогодні мандрівники можуть пройти більшу частину історичного маршруту Шеффер Воррен автошляхом Айсфілдс-Парквей – 232-кілометровою дорогою, що сполучає національні парки Банф і Джаспер і яку часто описують як "одну з найбільш вражаючих доріг у світі".

Перетинаючи Континентальний вододіл, цей маршрут проходить повз понад 100 льодовиків, безліч альпійських вершин і мерехтливих озер. Він також є одним із головних шляхів для відвідувачів, які, як і я, прагнуть дістатися до острова Спіріт.

Як і у випадку з цим островом, перші дослідники дізналися про давні торгові та мисливські стежки, що згодом стали Айсфілдс-Парквеєм, лише завдяки провідникам із корінних народів.

І коли я вирушив на північ у напрямку острова Спіріт від сапфірових вод озера Луїз, де починається цей шлях, я зустрів нове покоління корінних гідів, які повертають мандрівників до Скелястих гір – і показують, наскільки драматично змінилася ця земля після вигнання їхніх предків.

"Ці позначки показують, наскільки далеко відступив льодовик за останнє століття, але радше це надгробки", – каже Тім Паттерсон, власник компанії Zuc'min Guiding, що проводить екскурсії під керівництвом представників корінних народів по Альберті та Британській Колумбії за участі гідів із народів секвепемк, метисів і сіксікайцітапі.

У 1970-х роках Паттерсон і я стояли б на вершині 200-метрового шару льоду льодовика Атабаска. Але, як показують позначки, з 1890 року льодовик неухильно відступає, залишаючи після себе пейзаж із гравію, схожий на місячну поверхню.

Сьогодні Атабаска – це найвідвідуваніший льодовик у Північній Америці та одне з найболючіших видовищ його зникнення. Мірою прискорення змін клімату, ця 10-тисячолітня крижана маса щороку відступає на 9 метрів і, за прогнозами, може зникнути до 2100 року.

Щороку понад 1,2 мільйона людей приїздять побачити його – багато хто на спеціальних автобусах, що проїжджають по тендітному ландшафту.

З 2022 року Паттерсон, який належить до народу нлакапамукс, проводить екологічно ощадні походи льодовиком під керівництвом представників корінних народів. Вручивши мені альпіністські кішки, він починає розповідати про значення цієї місцевості для спільнот Перших націй.

"У багатьох народів є міфи про створення, пов'язані з льодовиками. Це було головне джерело води, тож усе, по суті, походить від нього", – каже Паттерсон, занурюючи пляшку у струмок, що стікає із морени.

"Родини використовували ці перевали, щоб полювати на гірських козлів і карібу, а також збирати лікарські трави", - додає він.

Однією з таких була родина Лорен Моберлі, з якою я зустрівся наступного дня в національному парку Джаспер. Представниця народу Асенівуч Віневак, Моберлі пояснила, що її предки поколіннями супроводжували перших дослідників через гірські перевали вздовж Айсфілдс-Парквею, перш ніж їх виселили у 1909 році.

З 2023 року вона проводить вертолітні тури над Джаспером, доправляючи мандрівників над спаленими ділянками землі, щоб показати гарячі джерела Мієтт, які відкрив її прапрадід, родинне господарство, що збереглося донині, та 200-кілометровий шлях, яким її сім'я була змушена покинути парк.

"Ці історії були стерті протягом такого довгого часу і потребували, щоб їх почули, – каже вона. – Зараз це зовсім інший наратив. Ми нарешті робимо кроки, щоб повернути своє місце тут".

Два дні потому, показуючи мені енциклопедію їстівних рослин біля річки Атабаска, Матриція Бауер пояснює, чому, на її думку, індустрія корінного туризму по всій країні різко зросла з 2021 року.

"У Канаді тепер набагато більший акцент на істину і примирення", – каже Бауер, гід з народу крі, яка керує компанією Warrior Women, що проводить походи та культурні заходи під керівництвом представників Перших націй у Джаспері.

"Протягом такого довгого часу історії корінних народів присвоювали й перекручували, а зараз люди намагаються зрозуміти справжню історію того, що тут сталося", - додає вона.

Останніми роками Веслі співпрацює з офіційними представниками парку Джаспер, щоб розповісти цю історію. Сьогодні мандрівники, які відвідують острів Спіріт у межах прогулянки човном, отримують привітання мовою стоуні, дізнаються оригінальну назву острова й слухають історію мисливця, який відкрив його для зовнішнього світу.

Вони також дізнаються, чому народ Стоуні повертається на острів, щоб проводити там щорічні обряди зцілення, починаючи з 2015 року, коли лісова пожежа спалила долину Малін.

Цей ритуал набув особливої актуальності у 2025 році після руйнівної пожежі в Джаспері, яка дивом оминула озеро Малін.

"Якщо люди відвідують одне місце занадто часто, вони виснажують його. Це не є сталим", – каже Веслі.

"Тепер, коли світ знає про острів Спіріт, нам потрібна допомога, щоб зберегти його", - додає він.

Веслування до острова Спіріт

Після того як я пригальмував, щоб пропустити понад десяток лосів, і спостерігав, як білоголові орлани ширяють над дзеркальною поверхнею озера Медисін під час годинної поїздки від Джаспера до озера Малін, я відштовхнувся від берега у його кришталево чисті води й зазирнув униз, щоб побачити райдужних форелей, які швидко ковзали під моїм каяком.

Переді мною була стіна вічнозелених дерев, що тягнулися з блакитних вод до гострих скелястих кряжів і засніжених вершин. Коли дорога Мері Шеффер зникла позаду, я замислився, чи впізнала б вона цей краєвид.

Але, продовжуючи рухатися на південь у напрямку льодовиків і двох вершин, які американська дослідниця назвала на честь свого провідника Стоуні та його дружини – піків Семсон і Лія, – краєвид раптово змінився: світло-блакитна вода стала насичено бірюзовою.

Веслування до острова Спіріт – це не лише емоційне переживання, а й візуальне диво. Коли лід із навколишніх льодовиків тане й стікає в озеро, він приносить дрібнозернистий "кам'яний пил", який у променях сонця може набувати молочно-блакитного, гіпнотично-зеленого або проміжного відтінку.

Чим ближче ти підпливаєш до острова та льодовиків, тим інтенсивнішим стає колір.

Через три години та 13 кілометрів після початку подорожі гірські стіни щільно зійшлися у місці, що має промовисту назву Вузький прохід Семсона, перш ніж відкрити вражаючий краєвид Зали Богів у далині.

Я веслував повільно, насолоджуючись моментом, а потім повернув ліворуч у невелику затоку, де мав провести ніч – у кемпінгу Fisherman's Bay.

Поставивши намет обличчям до льодовика гори Анвін і підвісивши гамак між двома соснами, я пішов на дим, що здіймався від спільного вогнища, щоб познайомитися з іншими таборниками. Із шести веслувальників у нашій групі троє прибули на каяках, двоє – на каное, а один – литовець, який ніколи раніше не каякував, – на рятувальному човні.

"Люди мають розуміти, на що вони наражаються тут, – каже Гайді Фенглер, спеціалістка зі збереження природних ресурсів Parks Canada, яка підібрала того чоловіка після того, як він зупинив туристичний човен, що прямував до острова Спіріт. – Це не місце для новачків. Температура води близько 4°C, і якщо перекинешся, можеш не дістатися до берега".

Інші веслувальники впоралися набагато краще, і коли ми сиділи навколо потріскуючого вогнища, я запитав їх, що їх сюди привело.

Двоє були стюардесами Air Canada, які розповіли, що планували цю поїздку два роки. Одна жінка з Тайваню сказала, що мріяла побачити острів Спіріт із того моменту, як багато років тому побачила його фото. Інший був інструктором Outward Bound на пенсії, який повторив відому фразу Шеффер Воррен: "Озеро Луїз – це перлина, а озеро Малін – це ціле намисто з перлин".

Потім був Джейк Грем - професійний пейзажний фотограф, який розповів, що за останні кілька років приїздив сюди на каяку від 15 до 20 разів, щоб знімати острів Спіріт.

"Я фотографував у 12 із 13 канадських провінцій і територій, і це одне з небагатьох місць, яке мені ніколи не набридне", - сказав він.

Коли післяобіднє сонце сховалося за гірським хребтом Квін-Елізабет, я знову сів у свій каяк, щоб побачити острів Спіріт на власні очі. Мене підхопили хвилі, що накочувалися від безперервного руху круїзних човнів, і, обігнувши бухту, я завмер - острів раптом постав переді мною, викликавши відчуття захоплення, від якого буквально перехопило подих.

Я обережно дрейфував до його скелястого берега, тримаючись на безпечній відстані від суші, підпливаючи лише настільки, щоб розгледіти священний жезл Стоуні, встановлений вертикально, наче тотем - Веслі просив мене знайти його.

Він пояснив, що після того, як народ Стоуні проводить свої обряди зцілення і вітає нове зростання навесні, вони залишають жезл як знак подяки землі. За словами Веслі, останніми роками деякі туристи самовільно заходили на острів Спіріт і крали ці жезли, тож він хотів переконатися, що той досі стоїть.

На узбережжі, прибитий до пенька, тепер висить знак: "Духовна і вразлива територія. Вхід заборонено".

Я пришвартував свій каяк біля пристані навпроти острова, і приєднався до черги пасажирів човна, що підіймалися короткою стежкою до оглядового майданчика з краєвидом на знамениту панораму.

Я стояв там зачарований дві години, спостерігаючи, як світло танцює на вершинах, тіні повзуть по хребтах, а хмари поступово розсіюють сяйво, що огортало острів. У якийсь момент жінка з британським акцентом, помітивши весло біля мене, сказала: "Вам пощастило. Нам треба повертатися на човен".

Насправді, єдиним постійним тлом залишався гул круїзних суден, потік одноденних туристів, які штовхалися, щоб знайти місце для фото, і протяжні звуки туманних сирен, що наказували всім повертатися до пристані, коли їхні 15 хвилин спливали.

Я планував залишитися довго після того, як останній круїзний човен відпливе о 18:00, щоб повністю відчути спокій острова Спіріт, але коли небо раптово потемніло, а над Залою Богів розверзлися хмари, я повернувся до табору.

Тієї ночі, лежачи в наметі й дивлячись на Чумацький Шлях, розкинутий над другим за величиною у світі заповідником темного неба, я вирішив повернутися на острів Спіріт на світанку - просто послухати, як радив Веслі.

Те, що мало бути легкою кілометровою прогулянкою на веслах від Fisherman's Bay, перетворилося на 45-хвилинну подорож крізь непробивний туман.

Коли нарешті з туману почали вимальовуватися слабкі контури острова Спіріт, Грем уже був там, клацаючи затвором свого фотоапарата. Ми привіталися пошепки - крім нас там нікого не було.

"У дев'яти випадках із десяти тут нікого немає в цей час", - тихо сказав він.

Я сів мовчки на камінь під оглядовим майданчиком, вдивляючись у напрямку острова, й провів ногою по недопалках, розкиданих на землі - крихітних нагадуваннях про світ, який дедалі більше змінюється.

Загорнутий у хмару й оточений безмежною, нечіткою порожнечею, священний острів стояв серед невизначеності довкола.

Коли я вдивлявся крізь туман у пошуках жезла Стоуні на їхньому невеликому, закритому острові, мені згадалися слова Веслі:

"Мої предки хотіли захистити це місце, бо бачили в майбутньому те, чого інші не бачили. Ми досі бачимо це сьогодні".